Люблю твої дощі, вітри і тишу...Тепла земля, зелений луг ще дихають літом, хоч горнеться до них прохолодна осінь. Ще трохи – і над Погіньками озвуться у небі журавлі, які прощатимуться із колискою свого гнізда. Хатинки посміхаються до Сонця, дивляться лагідними очима на світ.
На окраїні села стоїть чепурна, огороджена оселя. В'ячеслав Федорович Щесюк ступає стежкою до своєї, вже колишньої оселі і згадує дитинство. На цьому вузенькому подвір'ї проходили його літа, тут пізнав перші радощі, втіху.
– Не можу забути, – каже він, – як бігав у школу. Тоді допомагав мамі у розсаднику, де вирощували саджанці.
Заходимо на садибу, на якій зустрічаємо найдорожчу для В'ячеслава Федоровича людину – рідну і дорогу маму, якою він, як відомий кандидат сільськогосподарських наук, гордиться. А в душі й досі зберігає її любов і ніжність.
Старенька радо вітає нас і розповідає, як живе у цій самотній хатині, як не може без роботи сидіти, завжди знаходить діло для себе.
– Мама, – зазначає В'ячеслав Федорович, – має звання знатного Заслуженого садовода України.
Навкруги дворика зеленіє різна городина, червоніють помідори, поглядають весело квіти із-за тину.
Говоримо про життя, село, людей, які мешкають у ньому.
– Я, мої дорогенькі, найстарша жінка в селі, – мовить господиня. – Ось уже виповнився дев'яносто другий рік. Але ще даю собі раду.
На сусідній садибі, де облаштовується будинок, працює енергійний, із борідкою чоловік.
– Приїхав з Луцька, щоб опорядкувати хату, – каже він. – Сам все роблю, хоч і кандидат фізико-математичних наук.
Борис Ганулич (на знімку в центрі) – рідний брат Володимира, який живе у Львові. Так трапилося у житті, що обидва брати мають одне й те ж наукове звання і професію. Володимир Костянтинович не тільки здобув вищу науку, а й став членом Національної спілки письменників України, видав кілька цікавих книг.
– Брат недавно був у селі, – говорить Борис. – Не забуває своєї малої батьківщини.
З цікавістю зустрічаємося на вулиці і з селянами, які живуть тут. Хоч село потрохи розбудовується, оновлюється, але є й забуті, напівзруйновані, похилі від старості хатинки. А деякі схожі на халабудки, в яких доживали свій вік старенькі люди.
Ось ми ступаємо на заросле подвір'я такої хижки. Два підсліпуваті віконця дивляться на світ.
– Тут колись жили люди, яких "совєти" визнали ворогами народу. Хату у них забрали, а сім'ю з дітьми веселили на вулицю. Отак і жила родина у цій халабуді, – пояснила нам жінка, що проходила поруч.
На цій вулиці бачимо ще декілька хат, в яких давно ніхто не живе. Окремі з них так занедбані, що й пройти на подвір'я не можна.
А ось на другій садибі, що потопає у густому садку, крізь віття дерев видніються невеличкі "хатиночки", в яких живуть крилаті трудівниці-бджоли. Поки тепло і пригріває Сонечко, бджілки повертаються з поля із солодким “вантажем”.
Тут же нас привітно зустрічає бадьорий і веселий пасічник Іван Корнелюк (на знімку вгорі праворуч).
– Ходіть, покажу своїх бджілок, – запрошує на пасіку.
Бджоляр не може похвалитися добрим взятком цього літа. А ще із жалем розповів про те, що з одного вулика вилетів рій, якого він так і не зміг зловити.
– На дерево я не залізу, бо ноги болять, – із сумом каже він.
Іван Корнелюк пригощає грушами, сливами.
А ось трохи далі – висока фігура-пам'ятка, що видніється на садибі Галини Байди (на знімку внизу в центрі). Жінка, побачивши нас, залишила копати картоплю і почала розповідати про історію цієї пам'ятки.
– Голову фігури, кажуть, збили ще у війну німці. Ось бачите: вся вона посічена 
кулями. На ній лелека цього літа зробив гніздо.
То – на щастя, кажуть у селі і хай народжуються у ньому пташенята.
Галина Байда згадала своє нелегке життя. Батько її при радянській владі побудував хату, яку ж і забрала під контору місцева влада. Знищили і садок, який своєю працею вирощував.
– Жили ми довгий час у льоху, – каже жінка.
ххх
Йдемо з В'ячеславом Федоровичем далі повз старі, закинуті будівлі. Ось на одній вулиці стоїть хатка.
– Колись тут був сільський клуб, – пригадує він. – Пам'ятаю, як сюди приходили подивитися кіно.
Майже в центрі села, біля нинішньої збудованої церкви, видніються рештки старовинного монастиря. Стіни його ще міцно тримаються, хоч минуло вже не одне століття.
Обережно торкаємося гладенької, добре між собою з'єднаної цегли. Відчуваємо, як таємниче дихає тут сива, оповита легендами давнина, яка й досі зберігає свою таїну.
Пройшли століття. Пролетіло страшне побоїще, але арка на вході до монастиря міцно стоїть й досі (на знімку вгорі праворуч). Стіна добротна, вміло складена, тягнеться на кілька десятків метрів.
Вразило те, що ніде ми не побачили навіть таблички, на якій би було вказано, що ця пам'ятка має славну історію. Хай би зупинялися тут туристи та захоплювалися побаченим. Можна було б огородити унікальну пам'ятку.
Кажуть, що монастир розташовувався на значній площі і займав не один гектар землі. Може, предки бережуть місце, де стояла святиня? Так не скажеш, бо територія не приведена до ладу. Частину віковічних лип вирізали, знищили. Хтось навіть у парку почав будувати туалет. Так хотілося б, щоб монастирський парк, увіковічений історією, зберіг свою унікальну привабливість. Невже ми й надалі будем
о руйнувати пам'ятки минувшини?
ххх
Село Погіньки здавна славилося своєю іконою Божої Матері, відомою чудесним зціленням віруючих з ХVІ століття. На початку ХVІІ століття, як згадується, разом з православними чудотворний образ шанували й уніати, і католики. 28 серпня та 21 вересня ікону, як правило, несли Хресним ходом у сусіднє селище Голоби і назад (на знімку внизу праворуч).
На цю подію збиралося дуже багато вірян. Згодом за зібрані кошти в такому маленькому селі змогли побудувати монастир і огородити його цеглою.
Це історія не є вигадкою, а дійсністю, яка переходить з покоління в покоління. І, здається, що над цим селом живе Боже благословення.
Храмові речі і благодатну ікону, як розповідають, передали частину в Голоби, а решту – в Дрозднівську церкву.
Пригадують місцеві жителі про те, що коли підійшли до ікони, аби взяти її до рук, багато людей застерігали не робити це без священика. Ось і досі дотепер існує традиція – для перенесення ікони необхідне благословення священика, який сам чи з допомогою ієреїв виймають із позолоченого кіота образ і передають парафіянам в руки.
– Незважаючи на застереження, – говорять нам селяни, – троє богохульників 
відповіли: "Що ж це Вона за одна, щоб ми її не взяли?".
Але тільки вони наблизилися до образу, щоб зняти, як їх тут же уразила сила Божа. В одного з них вмить всохло дві руки, другий – осліп, а третій позбавився розуму. Коли робились передреволюційні записи, то жили діти цих людей.
Є ще одна не менш цікава згадка. Погіньківському майстрові столярних справ приснилася Божа Матір, яка сидить на церковному місці на пеньку і плаче. Прокинувшись, він розміркував, що це Богородиця йому вказує на побудову храму.
Коли він розказав про свій сон, односельчани підняли його на сміх. Він засоромився і замовк. Тоді знову йому являється Цариця Небесна. Майстер зумів переконати людей у необхідності будувати церкву. А як підняв до бальок стелю, осліп...
– Не можемо, аби не згадати ще одну історію, – кажуть люди. – Коли Волинь відійшла до Польщі, мати, що втратила двох синів, привезла до ікони свого останнього, третього нащадка. Після молитви син відчув вже за порогом себе краще. А невдовзі й зовсім одужав.
Мати ж продала десятину землі й на ці гроші замовила великий кіот для ікони – різьблений і позолочений, прикрасила
образ дорогоцінними каменями. Цей кіот уцілів донині.
Одну жінку, як розповідають, племінники із сусіднього села, привезли перед смертю причаститися. І вже після того, як вона відвідала церкву, де помолилася, на другий день вийшла на свій город копати картоплю. Тепер вона кожного разу відвідує храм. Інша жінка, яка мала незаживаючу рану, вирішила йти Хресним ходом за іконою. Де й пропала її хвороба.
– Ще скажемо й таке, – пригадують люди, – у чоловіка з Ковеля боліли руки, а на Хресному ході йому дали нести хоругву. На другий день руки не боліли, а навпаки, стали "легкими", як у молодого хлопця.
В жінки з Голоб завжди боліла голова, а коли пройшла під іконою, – одужала.
Всі ці випадки, як засвідчують селяни, – турбота Божої Матері за ікону Погіньківську. Того дня ми побували й на садибі Валентина Щесюка (на знімку вгорі в центрі), який успішно господарює у рідному селі.
– Утримуємо дві корови, індики, кури та іншу живність, – розповідає він.
У дворі – двоповерхова оселя. У сім'ї – достаток, має все необхідне для проживання в селі.
ххх
У зеленому віночку садків, оточеному луками, зоріє у Божому благословенні невеличке село. З вірою і надією тут живуть ті, хто любить свій край.
В'ячеслав Щесюк, як і кожний з них, любить: стежину у полі, стеблинку, деревце, адже на цій рідній Землі він пізнав щастя і може сказати: "Я люблю тебе, мій краю, твої дощі, вітри і тишу. Бо все це – рідне і близьке для мене".
Степан СКОКЛЮК.
Фото В'ячеслава ЩЕСЮКА.
Залишити коментар