Андрій ВОЙТЮК: "Мій найбільший капітал –довіра пацієнтів"Щоразу, зайшовши у вестибюль залізничної поліклініки, звертаю увагу на чималий гурт людей, котрі юрмляться біля травматологічного кабінету, що знаходиться на першому поверсі. Бачу тут людей різного віку, серед них – чимало дітей. Хтось сидить у візку, інші стоять на милицях, хтось тримає руку на пов'язці, у іншого гомілка ноги в апараті Єлізарова. І так щоденно.
Підходжу ближче, запитую: "Ви звідкіля?". У відповідь чую:
– З Камінь-Каширського району.
– Я – з Турійська, – долучається до розмови юнак.
– А я приїхав із Старовижівського району, – зізнається чоловік на візку.
Дивлюсь на годинник – 15 год. 25 хв. Запитую молоду жінку, що стоїть поруч зі мною з малою дитиною на руках: "А ви звідки?".
– Я – з Ковеля, – чую у відповідь. – Чекаю своєї черги. Переді мною ще 10 чоловік. Адже лікар приймає спочатку залізничників, а вже потім всіх інших. Однак не залишає роботу доти, доки не прийме всіх.
Мить помовчавши, додає:
– Хороший лікар. Всі його хвалять.
Робити здоровими, а, значить, і щасливими своїх пацієнтів стало справою життя молодого лікаря-травматолога залізничної лікарні Андрія Войтюка. Любов до медицини йому прищепив інший лікар – рідний батько Володимир Войтюк, Заслужений лікар України, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора (нині, на жаль, покійний).
Сьогодні ортопед-травматолог Андрій Войтюк – гість нашої газети.
Для початку – кілька фактів з його біографії. Народився 13 серпня 1976 року в місті Ковелі у сім'ї лікарів. В 1993 році із "золотою" медаллю закінчив СШ №3. Вищу освіту здобув у Тернопільській державній медичній академії. З 1999 по 2000 рік проходив інтернатуру у Львівському медичному університеті зі спеціалізації "Ортопедія-травматологія".
Перше своє трудове "хрещення" отримав у Ковельській центральній лікарні. Його вчителем і наставником був батько Володимир Васильович, завідувач травматологічного відділення.
В 2003 році проходив стажування у Німеччині в професора Беренца. Свого часу у нього "секретам" ортопедії і травматології вчився і його батько. Після навчання у Німеччині пан Андрій повернувся в Ковель. Працював травматологом в дитячій лікарні, поліклініці, стаціонарі.
В 2006 році за його ініціативи і наполегливості, стараннями головного лікаря Олега Самчука був створений травмпункт. Його очолив Андрій Володимирович. "Це була для мене неабияка практика", – зізнається лікар.
З 2009 року Андрій Володимирович – травматолог-ортопед залізничної лікарні. Нині – лікар вищої кваліфікаційної категорії, один із ведучих травматологів регіону.
У Андрія Володимировича – досить милосердна і добра душа, яка формувалась із раннього дитинства під впливом мами Нелі Іванівни, лікаря-педіатра залізничної лікарні (нині теж покійної).
Під час зустрічі пан Андрій люб'язно відповів на декілька наших запитань.
– Андрію Володимировичу, чому обрали непростий шлях лікаря?
– Мабуть, це поклик душі, що сформувався генетично, адже у мене батьки – лікарі. По-іншому й бути не могло, бо ні в якій іншій галузі себе не бачив. Медициною цікавився із раннього дитинства. Батько ще з десяти років почав брати мене до себе у відділення, навіть на окремі операції. Тому професія лікаря стала для мене абсолютно свідомим вибором.
– Батько, мабуть, і був Вашим першим вчителем? Чи не так?
– Звичайно, так. Навіть більше: першим і найголовнішим. Особливу роль у моєму житті, становленні як фахівця відіграв професор Беренц із Німеччини.
– Скажіть, що потрібно, перш за все, для спеціаліста Вашої професії?
– Хочеш бути успішним лікарем – стань сильним і впевнено йди до своєї мети. І ще – кожен лікар повинен вірити у Бога та усвідомлювати, що сам ти нічого не робиш, а лише виконуєш волю Всевишнього. Для лікаря моєї професії дуже важливими є рішучість, швидкість мислення, здатність до концентрації уваги, адже на операціях завжди потрібно бути максимально зосередженим і навіть, певною мірою, холоднокровним, спокійним.
– Можете пригадати свою першу операцію? Що тоді відчували?
– Це було накладання апарату Єлізарова на гомілку ноги, яке довго мені не вдавалася. Сам від початку й до кінця я зробив її лише за третім разом. Звичайно, були хвилювання, розгубленість, але все, слава Богу, пройшло успішно. Зауважу, що на перших операціях у мене за спиною завжди стояв батько.
– Ваша найуспішніша операція?
– Вона, мабуть, ще попереду.
– Найважливіші досягнення у теоретичній і практичній роботах.
– Широке впровадження мануальної терапії при переломах, вивихах та захворюваннях хребта; лікування дисплазії у дітей, опіків, видовження кінцівок; лікування переломів кісток гомілки ноги методом Єлізарова.
– Чи вважаєте себе щасливим?
– Щасливий, якщо можу допомогти людям.
– В чому секрет Вашого таланту?
– Про талант говорити зарано. Знаєте, мені ніколи не спадало навіть на думку, що я мудріший за інших. Взагалі вважаю, що потрібно бути скромним, болячки пацієнта сприймати як свої, не бути байдужим. Намагаюсь допомогти людині за будь-яких обставин: чи то ділом, чи то словом. Залишаючи кабінет лікаря, пацієнт має бути окрилений духом. Адже хвороби відступають не лише під силою знань лікаря, а й під силою духу пацієнта, всієї сім'ї. А це – 70 відсотків здоров'я. А ще: стараюся не осоромити честі свого батька.
– А на що би Вам хотілося звернути увагу?
– Коли в грудні минулого року пішов на пенсію головний лікар залізничної лікарні Володимир Савицький, в колективі постало питання: кому ж довірять цю нелегку ношу? А коли на цю посаду призначили його заступника Наталію Віслогузову, пам'ятається, що окремі "провидці" в колективі казали: більше трьох місяців не протримається, адже тут – непочатий край роботи. Та вона наперекір всьому вистояла і вистоює. І не заради посади, слави. А заради тих можливостей, які дає їй ця посада для створення добра колективу і людям.
В лікарні відчувається рука господаря, скрізь і всюди, порядок, міцна дисципліна. Активніше впроваджуються нові методи діагностики і лікування. А завітайте на подвір'я лікарні – ви його не впізнаєте. Довкола – чистота, алейки, квіти, тиша і спокій.
А ще старанням Наталії Вікторівни за підтримки народного депутата Степан Івахіва замінені вікна на енергозберігаючі в чотирьохповерховому приміщенні поліклініки. Нещодавно завершено капітальний ремонт фасаду головного корпусу, кольори фарб якого чарують око не лише колективу, пацієнтів, але й усіх перехожих. Розпочато капітальний ремонт адміністративного приміщення, який не бачив ремонту ще з часів Радянського Союзу.
Вважаю, коли є велике бажання і в його основі лежить безмежна любов, тоді й вищі сили допомагають роботи добро.
– Щиро дякую за розмову. Від імені дописувачів, читачів та редакції газети "Вісті Ковельщини" зичу Вам, колективу лікарні удачі, добра і миру.
– Дякую і Вам за інтерес до життя нашої лікарні.
Розмову вів
Дмитро КОРНЕЛЮК.
НА ЗНІМКУ: Андрій ВОЙТЮК.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар