“Тут відчуваєш, що є частиною українського народу...”На садибі Барчуків, що в Скулині, наче у гарному віночку. До самої хати підбігає ще зеленавий луг, а трохи далі – осінніми барвами взялися деревця. Вже у ранню пору на подвір'ї помітне пожвавлення. Доки ще сизий туманець крадеться з долини, господарі пораються біля худоби. Катерина Іванівна поспішає в першу чергу до хліва, де чекає її корівка. Тільки відчинить двері, а назустріч простягає голову тварина. Господарка розмовляє з нею, як із людиною, гладить:
– Ось я тебе зараз видою, а потім господар дасть їсти.
Микола Васильович, який раніше працював електриком, лісорубом у місцевому лісництві, зранку теж береться до роботи. Звик чоловік господарювати: то поратися біля худоби, то рубати дрова. Ще торік у них було дві корови, а зараз утримують лише одну.
– Невигідно тепер у селі тримати дві молочниці, – кажуть господарі, – багато клопоту з ними. Лишки молока, що не споживаємо, продаємо.
Катерина Іванівна розповідає, що вже понад 20 років працює у соціальній сфері. Потрібно якщо не щодня, то через день навідуватися до немічних людей, обслужити їх, дати пораду, підтримати при необхідності.
Жінка опікує два села, де проживають немічні люди. Отож, займатись власним господарством доводиться вранці, а то й у вечірні години.
Донька Катерини Іванівни Вікторія також здобула фах соціального працівника і має у Скулині своїх підопічних. У батьків вона перейняла почуття поваги до людей, які потребують доброго слова, підтримки. Не кожен здатний до такої роботи. Треба мати людяність, чуйність, здатність до співпереживання.
Микола Васильович як дбайливий і уважний господар теж підтримує їх. Жінка розповідає, що у її чоловіка "золоті" руки. Він сам і корита майструє, і двері, і приладнав двигунчик, щоб качати воду з колодязя. А також викопав водойму і туди запустив рибу. Та й сама Катерина Іванівна гарна господиня.
Господар не раз бере бензопилу і заготовляє дрова не лише для себе, а й для обділених долею людей. Разом із дружиною та донькою завантажують ними віз і доставляють інвалідам.
Вранці, як наведуть лад у своєму господарстві, де утримують ще двоє свиней та домашню птицю, мама і донька відправляються до своїх підопічних. Колись ці люди трудилися у колгоспі, а зараз не мають змоги навіть ходити.
Як тільки соціальні працівники з'являться на порозі, старенькі радіють бажаним гостям, дякують, що не забувають їх. Хворим та інвалідам, звичайно, потрібні добре слово, а інколи й допомога, щоб навести у хаті порядок.
У соціальних працівників немало роботи. Треба двічі на рік стареньким побілити хату, підсобити посадити і викопати картоплю, занести вирощену городину до льоху тощо. Допомігши скулинцям, соціальний працівник їде велосипедом у Білин, де на неї теж чекают
ь немічні.
ххх
Катерина Іванівна є неперевершеним майстром вишивки. Крім цього, зібрала й зберегла родинні вишиті рушники, які охоче надає для формування експозицій на виставках, що проходили у різних місцях.
У хаті в одній з кімнат можна побачити різноманітні барвисті вишивки на полотні.
– В мене, – посміхається Катерина Іванівна, – сто сорок рушників. Тридцять з них вишила своїми руками.
На тоненькому полотні, що, здається, аж світиться, полум'яніють квіти. Немов живі, вони цвітуть, стеляться на рушнику. Хочеться доторкнутися, відчути тепло їх і подих… Старовинним рушникам – понад дев'яносто, а то й сто років.
Господарка цього незвичайного багатства розгортає рукотворні реліквії, які дісталися їй у спадок від матері.
Оглядаємо вишивки, які є у домашній "експозиції". Ними устелено не лише стіл, а й підлогу, диван. А господарка цього скарбу дістає і дістає із своїх схованок все нові дивні речі.
У неї від радості очі аж сяють, бо дуже тішиться цим рукотворним дивом, що ніби прийшло сюди із сивої давнини. Вражає неповторність стародавніх узорів.
– Моя донька і зять Андрій стали на весільний рушник щастя, який вигаптувала своїми руками, – згадує жінка.
На кожній вишитій сорочці, серветці – квіти, немовби їх хто переселив із весняного саду.
– Хто ж малював ці дивовижні узори? – не стримуюся я від запитання.
– Моя тітка. Ось її узори і на цьому полотні, – тішиться Катерина Іванівна. – Вона вміла знаходити свої, тільки їй властиві.
Бачимо ще одну річ, яка веде аж у 1952 рік. Напис на полотні: "Вишивала у м. Ворошилові Анастасія Самрук". То – подарунок матері, який й досі зберігається у домашніх "сховищах". Як пригадує жінка, тонкі, майже прозорі полотна ткали до війни скулинці на ткацьких верстатах, що були майже у кожній хаті.
Господарка цього розмаїття не може налюбуватися витворами, які передали їй у спадок.
– Я радію цим вишивкам, – у очах жінки теплиться втіха, – люблю їх, як рідних дітей.
З усього села зносили земляки майстрині свої вишивки для домашньої експозиції, яку облаштувала Катерина Іванівна. З цим надбанням їй не раз доводилося організовувати виставки. На них можна було побачити вироби на полотні не лише ті, що гаптовані сто років тому, а й вишиті скулинськими умільцями на домотканому полотні у перші роки після війни.
З увагою розглядаємо на тоненькій тканині чарівні барви квітів у техніці "гладь". Довідуємося, що у цій же техніці вишивали на перкалі.
Катерина Іванівна не лише збирає для колекції вишивані речі, а й володіє майстерністю творити на полотні справжні дива. Свої роботи вона оздоблює мереживом, яке на місцевому діалекті називається "мохриками" або "мережкою" чи "щіпанкою".
ххх
Пані Катерина дістає із своєї схованки аркушики паперу, на яких написані відгуки про її експозиції. Ось деякі рядки: "Вишивана доля на рушниках заворожує розмаєм барв, кропіткою роботою стомлених рук, добірністю і дрібністю стібків. Найбільше вразило "Дерево роду". Де його коріння, у яких правіках, на яких берегах пам'яті людської? Дякуємо, що зберігаєте прекрасне. Це – душа народу".
А ось що написали у своїх відгуках Олексій і Катя Ткаченки із села Веслюнь Рівненської області: "Дуже гарно! Велике спасибі за збереження пам'яті наших предків, наших традицій".
Ще кілька лаконічних рядків про майстриню: "Дякую! Ви повернули мене у дитинство. Тільки на таких виставках ти відчуваєш, що є частиною українського народу. В. В. Давидюк, смт Турійськ".
Захоплено написали про охоронницю старовини й інші люди. В. Солодюк з Ковеля зазначив "Пречудово! Ця виставка – просто диво".
Є у Катерини Барчук ще й обдарування, яке їй послав Бог. З малих літ вона чарувала своїм співом людей. Тож і зараз жінка із своєю донькою, яка теж наслідувала талант матері, виступають у місцевому будинку культури.
Жодне свято "Лісової пісні", що проходить щоліта в урочищі Нечимному, не обходиться без участі цієї співучої, життєрадісної жінки. Катерина Іванівна також є незамінима у фольклорному колективі, де звучать старовинні, але не забуті пісні.
Степан СКОКЛЮК.
НА ЗНІМКАХ: вгорі праворуч – Катерина БАРЧУК (крайня праворуч) з односельчанами; внизу – на святі "Лісової пісні" в урочищі Нечимному серед учасників урочистостей.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар