Кашівка – “райський” куточокЯкий цікавий і неперевершений навколишній світ, а в ньому – люди! Здавалося б, їду в гості до чужих людей, в далеку Кашівку (в минулому – Кашовград), а мене зустрічають доброзичливі і рідні люди.
Поряд замерзлий Стохід вигулює свої плеса. Вмиває очерет, лепеху й комиші. Симфонія природи торкається моєї душі. Тут соловейко весною заколихує сині небеса. Чую від односельців: "Кашівка – це рай земний". А янголи небесні усміхнуться і напишуть: "Тут панують людяність, доброта і любов", тобто наша українська душа.
Мені здається, що це село спеціально заховалося від гамірливої міської цивілізації. Ну, така собі провінція – далека, сільська. Тут свої традиції, краса й життя.
Хати чепурні, білолиці, а окремі, помальовані жовтою фарбою різн
их відтінків, радо зустрічають подорожнього. Красуня-церква про щось розмовляє з небесами. На перехресті – християнське диво-каплиця. Це вже галицькі вітри завітали. І справді, нардеп України Степан Івахів постарався.
Вулиці широкі, хоч і не заасфальтовані, але рівненькі. В око впадає гарна будівля. Вона прихорошилась, як наречена до видання – приваблива і світла. Це – школа.
Директорка закладу Антоніна Поліщук зустрічає нас, немов давніх знайомих. Усмішка і ґречність в рухах приворожують гостя. Доброта весняним променем пульсує.
– Ви із "Вістей"? Приємно бачити. Присядьте на хвилину. Читаю і люблю нашу газету… Може, кави, чаю?
– Та ні, Ви діток покажіть і школу.
– Та що там показувати? Щоправда, дітки у нас славні. З навчальним процесом справляємося. Аби ще допомоги трішки. Санвузол влаштувати треба, огорожу замінити…
Ідемо в класи. Там все естетично оформлено, чисто й світло. Але головне – діти, немов квіти. Вслухаються у кожне вчительське слово. Відчувається між учнями і педагогами доброзичливість й довіра.
Тут учнів небагато – всього 12, ще 5 – підготовчої групи. Але тішить інший показник: демографічна ситуація позитивна. Значить, є майбутнє школи і села.
І ще одна приємність – у 2010 році школа брала участь у проекті ООН під назвою: "Місцевий розвиток, орієнтований на громаду". Результат – суттєве покращення матеріальної бази школи.
На цьому "туристичному" маршруті нас супроводжує Зоя Музичук – така ж привітна, душевна і, як Сонце, усміхнена.
Ось так серед морозної похмурої днини ми пірнули в ауру затишку і людського світла.
Признаюся, що зустріч з школою не входила у наші плани. Але її зовнішня привабливість не залишила іншого вибору. Побачене заронило промінчик світла в душу.
Та маємо виконати головне редакційне завдання: зустрітися з людиною-легендою села Ганною Мар'юк.
На вулиці зустріли молодого чоловіка. Хочемо дізнатися, де живе пані Ганна.
– А хто то така? – допитується той.
– Та вона ж у селі медсестрою працювала.
– А, "дохторка"! Та ось через дорогу її хата. Тільки зараз вона у церкві.
Не поспішаємо, мандруємо селом. Біля якоїсь хати на подвір'ї вирізьблені лебеді – цікаво! На місці колишньої ферми розбудовується цех для переробки деревини. Значить, будуть робочі місця – це ще один позитив села.
Переїжджаємо міцний широкий міст через 
річку Стохід. Назустріч групами ідуть прихожани, адже – якраз релігійне свято Введення Пресвятої Богородиці. На возі з церкви їдуть старші жінки. Серед них – наша героїня Ганна Мар'юк. Ми забираємо її в автівку, прямуємо до обійстя господині. Нас зустрічає сільська акуратна хата, без надмірної розкоші.
– Живете як? – запитую.
– Та добре все. Як бачите, сама. Від самотності рятують односельчани, сільська робота і… газета. Люди часто звертаються до мене, то я і зараз, чим можу, допомагаю. Когось підлікую, когось заспокою.
– Освіта у Вас яка?
– Закінчила Луцький технікум, і стала фельдшером-акушером. Отримала призначення у ближні села: Кашівку, Підріжжя, Угли, Арсеновичі. І вдень, і вночі їхала велосипедом або пішки йшла на виклики до хворих. А скільки простих і складних пологів прийняла!
Доводилося (і не раз!) десь заночувати. Бувало, серед ночі додому поверталася.
– А як же вночі йшли самі, без охорони? Страшно ж було.
– Було і страшно, і втомливо. Але ж є обов'язок. Пам'ятаю, вночі зустріли мене якісь озброєні люди. Я перейшла на інший бік дороги. Вони – за мною. Ну все, думаю, кінець. Руки трясуться, страх лещатами сковує, але йду. У полі помочі не попросиш, і крик твій ніхто не почує. Довго мене переслідували, але Бог милував – відстали.
– А як сім'я, закоханість? Перше кохання – воно найсильніше.
– Не раз думаю, а чи було з першим чоловіком те кохання? Мій Гриць хлопець був показний, гордовитий. Тоді після війни дівчат було багато, а хлопців мало. Тож до нього не одна залицялася. А я не дуже й поспішала за нього заміж. А він, капосний, викрав мій паспорт, пішов до сільради (у нього друг секретарем був там), та й "розписали" мене. Тільки через рік, у 1955-му я вже з ним у новому паспорті "розписалася" за згодою. Так і жили, і дітей наживали.
– А скільки їх у Вас?
– Троє. Старший Євген у Києві – вже пенсіонер, Ігор проживає у Луцьку, пам'ятники виготовляє, а дочка в Харкові наХТЗ працює інженером. Радію, коли приїжджають.
– Я так розумію, що чоловіка вже немає?
– Пішов Гриць на небеса у 1997 році. Посумувала, пожурилася. Загоїлись рани. І став припадати біля мене Микола. Я не погоджувалася. Як з чужим чоловіком буду жити? Він мене довго умовляв, все казав: "Звикнемо – ти до мене, я до тебе". І, справді, звикли. Стали жити. О, то справді був для мене рай!
– Ви закохалися?
– Не знаю. Мабуть, так. Щастя 
усміхнулося. Так іноді буває, що щастя через душу проходить, а виходить через серце.
Немає мого Миколи вже 4 роки. Міцно переживала – то непоправна для мене втрата. Сумую, і зараз серце болить…
Розмова – мов широка ріка. То плине тихим плесом, а то збуриться біля якогось берега. Жінка відкрита, довірлива і чесна.
У свої 85 не тільки лікарка й цілителька ("дохторка"), але ще й співачка, і вправна гітаристка (!).
Її добра душа не відмовляє нам. І ми слухаємо пісні – козацькі, стрілецькі, задушевні російські, народні українські. Насолоджуємося бесідою і веселим духом господині. Хоч в тих піснях я чую й інше: "Нема без тривоги ні дня, ні сну". Це другий бік медалі сільського непростого буття.
Я щасливію від пісень, розмов і того оптимістичного животворного духу, який випромінює Ганна Мар'юк. Можливо, цей дух і молодить її обличчя, робить молодшою на багато років. А вона має й інші рецепти для психологічного заспокоєння.
– Як надивлюся телевізора, серіалів і жахіть – знаєте, що роблю? Беру спочатку гітару, а потім читаю рідну свою газету "Вісті Ковельщини". Вона мені – як вірна подруга: і розр
адить, і порадить. Я її передплачую із 1953 року (!). Ми так зріднилися, що ні разу не розлучалися.
Поміркуйте, люди добрі:
– без газети у вільний час нема що робити;
– без газети – яка ти людина? Ти ж виключений з інформаційного простору місцевого життя.
І ще для читача вислови з недавно присланого в редакцію пані Ганною листа:
"Я без газети, як хата без господині";
"Без неї я таки ніхто. Забуваю перегорнути календарика, гублю д
ні і числа та не знаю, що робиться в районі і навіть у сусідньому селі. Телевізор не може замінити "Вістей Ковельщини". Чула про якусь лотерею. Висилаю квитанцію. Поки що виписала на 3 місяці, але раптом (чим дідько не жартує!) і виграю якусь штучку на пам'ять".
І щастя повернулося обличчям до вірної шанувальниці газети. Редакція "Вістей Ковельщини" з нагоди майбутнього ювілею презентувала передплату газети для Ганни Мар'юк до кінця 2015 року.
З ювілеєм Вас! Здоров'я і довгих років життя!
ххх
У той день ми побували і в селі Підріжжі. Прикро було у відділенні зв'язку довідатися, що педагоги Підрізької школи не дуже поспішають передплачувати місцеву газету. Так і хочеться їх запитати: як можна вивчати і любити рідний край, не маючи потрібної інформації "під рукою", обходитися без видання, де, образно кажучи, радість і журба, історія і чиясь біографія, повідомлення про нові закони, рішення влади? Думаю, позиція Ганни Мар'юк мала б служити декому з вчителів гарним прикладом...
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: в центрі – школа у Кашівці і директор навчального закладу Антоніна ПОЛІЩУК і учні; вгорі ветеран сільської медицини Ганна МАР’ЮК (нині і в молоді літа); місцевий храм; на вулицях села.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар