Репортаж / Голоби – це долі світлиця і рідного дому тепло

Де ти родився, те місце найдорожче,

Де ти зростав, де матінка твоя.

Мої Голоби – частка України,

Мої Голоби – рідная земля.

І ось уже вкотре в день Святого Великомученика Георгія Побідоносця голобчани відкладають  буденні справи й відзначають своє свято – свято праці, свято селища. До малої Батьківщини сходяться дороги з усіх куточків України, де проживають наші односельчани. Вони приїжджають, аби відчути дух історії, дух рідної землі, принести свою синівську любов, пройтися стежками юності, далекого дитинства, вклонитись материнській пісні, отчому порогу, ще раз торкнутись сивої давньої історії цього дорогого кожному шматочка української землі.

Недаремно селищний голова Сергій Гарбарук сказав, що селище має свою багату історію, великі напрацювання, але  найбільшим багатством нашим є його чудові, працьовиті люди. І де б не працювали, яку б роботу не виконували, вони є частиною великої голобської родини. Ми їх бачимо щодня, вони не звикли до слави, вони повсякденною своєю справою розбудовують сьогоднішні Голоби.

Свято в селищі розпочалось із самого ранку, точніше напередодні ввечері святковою вечірньою службою, випуском святкового номера "Отчого дому". А вранці прихожан, гостей церква зустріла святково вражаюче. Прикрашена брама, подвір'я встелене заквітчаними оберегами. Бо ж священик Ніфонт не тільки духовний і вмілий  наставник, мудрий керівник, щирий вчитель  Божого слова, який силою молитви і мудрості веде до Бога своїх парафіян, вселяє віру, але й хороший організатор.

Не менш святково прибраним виглядав сам храм. Тут  воістину витав дух святості, величі, Божої благодаті. Церква цього дня не могла вмістити всіх бажаючих вклонитися образу Великого Георгія Побідоносця. Жителі впродовж багатьох десятиріч шанують цей образ, бо саме ним була освячена Голобська святиня. І  протягом віків, які б то часи не були, як не змінювались політичні режими, які б жорстокі війни не глумилися над нею, – вона вистояла. І ніколи не заросте стежина до Бога голобчан. Її торували наші предки, батьки.  І у кожний період земного життя, яким би воно не було, церква завжди була поруч.

Святкова служба розпочалась молитвою за мир. Її проводили священики Луганської, Рівненської і нашої Волинської єпархій. Урочисто, але з відчутною ноткою жалю, скорботи, ввібравши всі тонкощі церковного піснеспіву, звучали церковні хори. Це настільки вражаюче, велично, ніби душа кожного підноситься до ангельських висот. З'єдналось все – і земля, і небо в єдиному благанні захистити нашу землю.

Життя в селищі продовжується. І як би тяжко не було б, місцева рада піклується про розвиток інфраструктури в селищі, особливо дбаючи про дітей. Тому влада зробила все, аби відкрити заклад для хворих діток, який назвали "Диво". За короткий час зроблено тут дуже багато, бо дорослі прагнули, щоб дітям було цікаво, затишно, весело.

Не встигли присутні  намилуватися приміщенням оновленого дитячого закладу "Диво", як розцвіли яскравими барвами вулиці центру селища. То – весняне різнобарв'я рушників і вишиванок. В Голобах завжди шанували вишивку, вишитий рушник – в кожній  хаті. І є він вічним супутником і оберегом родин.

Тож усі принесли свої обереги, аби створити рушник єдності. Цьогоріч він сягав 860 метрів. Тут поєдналися сьогодення і сива давнина.  Крила рушникові прикрасили  одну з найбільш старовинних вулиць Т.  Г. Шевченка. Тримали рушники і маленькі дітки, і ветерани. А коли повз рушники проходили гості селища, духовенство, люди радо вітали їх. І серце завмирало, сльози з'явилися на очах, бо рушниковою дорогою пройшлися наші солдати, котрі повернулись з АТО.

Вервечка рушників з'єдналася в центрі селища, де всі учасники свята заспівали Державний гімн України. Це був один великий хор, який своїм зверненням до Всевишнього просив зберегти Україну для дітей, для майбутнього.

l

І ось свято завирувало. В селищі багатолюдно. Одні смакували запашним кулішем, інших чарувала виставка вишиванок, яку організували Андрій та Олена Мигулі для голобчан. Чого тут тільки не було! Вигравали барвами національних узорів чоловічі сорочки, цвіли маки на жіночих блузках, а щодо дитячого  вбрання, то у  присутніх розбігались очі. Приміряли, купували. Багато хто придбав лотерейні квитки.

Не забули організатори свята про селищну малечу. Ігри, розваги відбувалися на площі біля будинку культури. Дитячий щасливий сміх лунав звідусіль. Бо ж атракціони – рідкісне явище в селищі.

Голоби завжди славились хорошими людьми, яскравими талантами. Не встигли поцікавитись вишиваними картинами знаної квітникарки Л. В. Петрусенко,  як на обрії – новий талант: Антоніна Байда. Вона ніби відкрилась перед односельчанами в новій ролі – художниці. Її картини вражали красою, майстерністю написання, захопили глядачів яскравими фарбами. Чудові краєвиди, пейзажі, квіти, як живі, вабили кожного, зачаровували, притягали невидимою силою.

Як добре, що кожен з нас взяв з собою у спадок найкраще, найсвятіше – мамину пісню, чистоту мови, любов до свого краю, традицій, обрядів. Так налаштована людина, що до малого клаптика землі, де народився, до вулиці і стежки, що веде до батьківського дому, пульсують у серці найтепліші почуття.

Не зміг всіх вмістити  гостей просторий будинок культури. Саме тут продовжилось свято селища. У своєму виступі селищний голова С. Гарбарук з теплими і щирими словами звернувся до присутніх. Він подякував за розуміння і підтримку. Бо саме роки  Незалежності відкрили для Голоб нові перспективи. І всі починання виконкому, селищної ради, активу здійснюються з однією