Село, що не має... назвиЗразу за ліском, що підходить до колишньої території льонозаводу по вулиці Ватутіна, можна побачити не зовсім звичайну картину. Там, де зовсім недавно росли верболози, дикі бур’яни, були піщані кар’єри, стоять, як намальовані, упорядковані особняки.
Як би хто не говорив про це поселення, а говорили й писали про нього багато, але якщо в Україні кожного тижня вимирає село, а тут народилося нове, то, напевне, це не зовсім погано.
Підприємець, кандидат сільськогосподарських наук В’ячеслав Щесюк, з яким я зустрівся, розповідає:
– Земля, на якій зараз живуть люди, була занедбана. Тут ріс тільки бур’ян. А тепер приємно поглянути на новобудови.
Ось із-за густих дерев виглянула чепурна, із блакитними віконницями, хата. Вона нічим не нагадує, що тут мешкає сім’я із солідними статками. Її господар Ігор Худинець, якого ми побачили на подвір’ї, розповів, що хату побудував двадцять 
років тому. Раніше утримував в своєму господарстві корову і коня. Тепер же – тільки свині і кури. Адже без цього не виживеш.
– Звів будинок ще тоді, коли довкола ніхто не проживав, – додає господар.
Недалеко видніється вже трохи осучаснений будинок, хоч подвір’я не зовсім впорядковане, відсутня огорожа. На подвір’ї зустрічаємо молоду жінку, яка нам розповіла, що її чоловік Микола Шумик сам побудував цей дім, майже без сторонньої допомоги.
Того ж дня побували також на пилорамі, що діє на території поселення. Виявляється, і таке «міні-підприємство» тут є. Господаря її, правда, не побачили.
Через дорогу – густий сосновий бір, під деревами якого хрюкають свині. Бігають невеликі тваринки. Ми з цікавістю оглянули цей дивний «зоопарк», де мешкають різні свійські і дикі тварини. Щоправда, господаря цієї живності теж не зустріли.
– То господарство нашого природолюба В’ячеслава Підляшаника, – підказали сусіди.
Підходимо ще до однієї хати. А точніше – до міні-садиби, де за високою загорожею шкірить зуби злий пес. Але двері щільно замкнуті, і нам не вдалося поговорити із мешканцями.
Ось вийшла жінка. Пробуємо розмовляти із нею. Вона розповідає про своє господарство, а потім каже:
– Але мене не треба фотографувати, – відходить жінка вбік, помітивши, що ми хочемо зробити знімок.
Складається враження, щ
о далеко не кожний, кого ми зустріли, хоче потрапити в об’єктив фотоапарата.
Біля наступного будинку, де нас зустрів господар, ми побачили не зовсім облаштоване подвір’я. Довкола лежать стоси деревини, цегла. Розмовляємо про це новозбудоване село з іще одним чоловіком.
– Якщо говорити про це поселення, – каже він, – то треба сказати й про тих, хто допоміг нам у виділенні землі під забудову. Люди, як ви бачили, заселяють наше село, живуть і дітей народжують. А це вже дуже добре. Маю на увазі допомогу В’ячеслава Щесюка.
Вулиці ще не зовсім облаштовані, але житлові будинки поряд них красуються у квітах, весело дивляться великими вікнами у світ. Не знаю, скільки тут зведено будинків, однак поселилися в них люди, які люблять свою землю, оцей тихий куточок, де посеред села голубіє озеро.
З високих воріт виглянуло чорнооке маленьке дівча. А потім до нас вийшла молода жінка, яка запросила у дім. Тут же на столі з’явилися кухлики запашного чаю, що пахнув м’ятою і якимись невідомими травами. Іванна (так назвалася жінка) розповіла, що живуть у цьому селі недавно. За цей час завели невеличке господарство, в якому утримують вівці, кози та кури.
Маленькі дітлахи, що заполонили щебетом кімнату, – граються, бігають. П’ємо чай і розмовляємо про те, що господар (прізвища теж не захотів називати) бажав би взяти в оренду озеро, а, може, навіть і землю, що довкола нього.
– А що б ви розводили в озері? – запитуємо. – Яку рибу?
Господар загадково посміхається і позирає у вікно, де голубіє на сонці озеро.
Звичайно, хто б не хотів мати це гарне, чисте плесо для вирощування риби? Чи, скажімо, привільного відпочинку на мальовничому березі. Правда, той, хто привласнить озеро, напевне ж, обгородить його, і ніхто вже не зможе там купатися.
3 приводу озера В’ячеслав Щесюк твердо сказав, що в жодному разі не можна позбавляти жителів цього незвичного села дивної перлини, в якій вода чиста і прозора. На дні озера, як свідчать знавці, у кількох місцях б’ють джерела, що постійно поповнюють його.
Проходимо берегом озера
, що манить сюди кожного, хто бажає посидіти на
березі, поплавати, відчути, що справді торкнувся первісної природи. А
навкруги плеса – очерети, тонкий верболіз, який піднімає прутики із зарослей. Озеро з усіх боків обведено канавою. Так що автівкам сюди не під’їхати.
Село розбудовується, упорядковуються його вулиці. На садибах можна побачити стоси цегли, дощок, а подекуди видніються фундаменти, на яких невдовзі з’являться гарні, сучасні будови. А, можливо, через деякий час на в’їзді напишуть і назву цього села. Цікаво, як його назвуть?
Степан СКОКЛЮК.
НА ЗНІМКАХ: новобудови села, яке не має назви.
Фото В’ячеслава ЩЕСЮКА.
Залишити коментар