“Рука” Москви, озброєна... хрестом
Той гідний називатися
Людиною із нас,
Хто щиро дбає про народ,
Про край свій повсякчас.
Нещодавно в газеті «Вісті Ковельщини» (22 липня ц. р.), я прочитав відкритий лист о. Ігорю Костючику – священнику села Доротища УПЦ МП «Не сійте зерна розбрату!», де дописувач називає панотця і всю Московську Церкву ворогом України, «п’ятою колоною». Автор листа Федір Хвесюк – уродженець цього села, лікар з багаторічним стажем, прихильник Православної Церкви, національно свідомий українець, патріот.
А все почалося з того, що доротищенці на своєму вічі майже одноголосно проголосували за зміну конфесійної приналежності громади – з УПЦ МП в Помісну Православну Церкву України. Громада пройшла повну процедуру перереєстрації. Отож, розпорядженням голови Волинської обласної державної адміністрації будівлю Успенської церкви села Доротища було передано громаді ПЦУ.
10 серпня 2019 року першу Божу службу приїхало провести духовенство ПЦУ на чолі з старшим деканом Ковельського деканату ПЦУ протоієреєм Іваном Бонисом. Але завадили московські попи й молодики кремезної статури, яких доротищенці нарекли «тітушками». «Думали про мир, але просто спонтанно виникла війна, – пише Федір Хвесюк. – А спровокував протистояння місцевий священник Ігор Костючик».
Цей лист торкається, на жаль, не лише настоятеля названого храму. Він адресований усім священикам і прихожанам УПЦ МП, які ще не звільнилися з полону РПЦ в силу традицій і звичок, залишились з «Москвою». Для декого московський Патріархат став ширмою, за якою ховаються вороги України, прихильники «руского міра», «п’ятої колони».
Я нещодавно прочитав замітку про те, що українці — найнещасливіші люди на Землі. До цього висновку дійшов в своїх дослідженнях професор університету імені Еразма Роттердамського Рута Вінховен за результатами опитувань 100 тисяч людей з 90 країн світу. За цими показниками найщасливіші жителі Мальти – 74%. За ними Данія, Швейцарія, Колумбія. Завершують список щасливих народів Молдова і Україна – не більше 18%. А Норвегія за темпами розвитку і добробуту людей займає перше місце в світі, тоді як Україна – 87 місце.
Чому така різниця? Народи цих країн згуртовані, національно свідомі, патріотичні. Та й Церква єдина, незалежна, яка служить своєму народові.
Якщо, наприклад, серед німців, чехів, поляків чи французів на одного зрадника чи національно байдужого припадає сто патріотів або просто національно свідомих громадян, то в нас у всі часи, а особливо в останні 80 років, на одного патріота припадає близько 100 зрадників, сексотів чи національно байдужих “совків”. Ось тому ми понад 300 років не мали своєї держави і незалежної Церкви.
l
То ж що робити для того, щоб хоч на крок наблизитись до Європейської спільноти?
Що робити для того, щоб мрія в краще майбутнє народу стала реальністю?
Що робити для того, щоб національні ідеї – ідеї примирення, злагоди, поваги українців один до одного, стали не передвиборчими програмами депутатів, а справді всенародним бажанням і стремлінням змінити країну на краще?
Що робити, щоб країну не ділили на Захід і Схід?
Що робити, щоб самоповага, патріотизм, гордість за свою країну були такими ж звичними, необхідними і зрозумілими для кожного речами, як у країнах Заходу і Америки?
Одвічні риторичні питання відповісти на які можна так: «Копай криницю у собі» (за словами Анатолія Семенюка).
Звичайно, це важливо.
Але в усі часи світом рухали сильні особистості – державні правителі, духовні Велетні. Справжніх особистостей, талановитих людей, визнаних лідерів немало й сьогодні – треба лише до них придивитися: в масштабах держави, регіону, міста, села. Знайти їх й делегувати у верховну владу та органи місцевого самоврядування.
По-друге. В незалежній державі має бути незалежна Церква. З приводу цього американський політолог Збігнєв Бжезинський наголошує про неможливість досягти реальної державної незалежності, якщо хоча б 20% релігійної мережі (особливо Православної Церкви) в країні контролюється ззовні. У цьому розрізі ситуація в нас вельми невтішна: станом на 2019 р. майже 50% осередків Православної мережі України перебуває у юрисдикції Московського Патріархату.
Отож, шановний читачу, щоб відповісти на питання, чи насправді УПЦ МП є ворогом України, чи правий Федір Хвесюк у своїх судженнях, розкриємо “колоду карт”, якими грає УПЦ МП, і розберемося, чи за правилами йде ця гра.
l
Понад 300 років минуло відтоді, коли з’явився міф «руского міра», ідея «великої Росії», «єдиного Отечества», «єдиної Рускої Церкви». Саме цей міф і переконав росіян, що ми, українці, є «малоросами», «молодшим братом», що ми не країна, а «окраїна», що ми «бандерівці». З приводу цього прес-секретар УПЦ МП Георгій Коваленко якось звернувся до росіян з такою заявою: «Шановні росіяни, якщо у вас залишилася хоч крапля поваги до нас, українців, перестаньте навіть у приватних бесідах називати нас «фашистами», «бандерівцями», «нацистами» та «націоналістами»! Це Росію відомий англійський діяч Уінстон Черчель назвав фашистами: «Майбутні фашисти будуть називати себе антифашистами».
Нині путінські демагоги термін «бандерівці» широко використовують, щоб посіяти ворожнечу між жителями Сходу і Заходу України, викликати ще більшу ненависть «старшого брата» до України.
Але ці назви для нас не є образливими, навпаки – почесними, бо кожний свідомий українець славить діла Бандери, Мазепи, Петлюри як своїх героїв, котрі над усе любили Україну, нашу Православну Церкву, боролись за їх волю і за це життя віддали.
Не буде перебільшенням сказати, що міф про «рускій мір», «єдіноє Отєчество», «єдіную Рускую Церковь» покладений в основу національного самовизначення російської політики. Вилучити його – і захитається багато чого в свідомості росіян.
Шовіністична політика Московії тягнеться від Золотої Орди. Розлад Орди не означав її загибелі. Вона успішно трансформувалась у назви – Російська імперія, Радянський Союз, а нині — путінський фашизм.
Згадаймо лише: Чечня, Абхазія, Північна Осетія, Придністров’я, Грузія, тепер Україна. Все це активні кроки Москви до відродження імперії. І це не лише мрія В. Путіна, а завдання №1. А російська Церква в арсеналі зброї Кремля проти України посідає одне з найголовніших місць. І тут визначальним є не тільки економіка, не стільки контроль над українськими активами, як над умами українців.
Тому кожний свідомий українець мусить зрозуміти, що цей підступний міф не сприяє нам у розбудові вільної Держави і Церкви, адже в неоголошеній війні Росії проти України путінська хунта знаходить дієву підтримку РПЦ і особисто патріарха Кирила. У нас в Україні ці проросійські гасла «руского міра» декларує УПЦ МП а сприяє цьому «наш» владика Онуфрій. Адже московська Церква в Україні є гілкою РПЦ, яка давно стала політикодержавним підрозділом імперії і виконує роль одного із інструментів залежності України від Російської Федерації.
Про патріарха Кирила досить влучно сказав Валерій Симеонов, віце-прем’єр Болгарії у відповідь на слова патріарха Російської Православної церкви, який звинуватив Софію у тому, що вона применшила роль Росії у визволенні Болгарії від Османської імперії:
«Цей чоловік не спустився з небес, не вийшов з раю і не є посланцем Ісуса Христа. Російський патріарх Кирило відомий як «сигаретний митрополит» Російської Федерації. Із 1996 року цей хитрун завіз без акційних цигарок на 14 мільярдів доларів. А ще вина на 4 мільярди. І все для потреб Церкви. В нього і приватний літак є, а годинник вартує 30 тисяч доларів. То хто він? Це – не духівник. Це – агент радянського КДБ. І цей чоловік має нахабство нас засуджувати? Уявіть собі: патріарх Болгарський Неофіт поїде до Путіна і почне пояснювати, хто такі Кирило і Мефодій?» (газета «Волинь», 14.03.2018).
l
А ось кілька відомостей про Митрополита Онуфрія. Прочитайте нижче витяги з його біографії і дайте самі собі відповідь: це патріот України чи агент Кремля?
– Закінчив Московську духовну академію. Служив у Троїце – Сергієвій Лаврі Росії (1969 –1988).
– В 1992 р. Онуфрій відмовся підписати звернення архієрейських зборів УПЦ МП до Святійшого патріарха Алексія ІІ щодо надання повної автокефалії УПЦ МП.
– В 1992 р. на Харківському Соборі УПЦ МП був одним з організаторів позбавлення сану Філарета.
– Після подій 2014 р. відмовився визнати Росію агресором проти України.
– Під час урочистого нагороджених у Верховній Раді наших визволителів орденами «Герой України» у травні 2015 року Онуфрій не встав.
– Категорично виступає проти використання української мови як мови богослужіння.
– Доклав усіх зусиль для того, щоб Україна не отримала Томосу.
Я поцікавився, а чи немає на сайті «Миротворець» прізвищ архієреїв УПЦ МП, яких Путін нагородив орденами?
Результати виявились приголомшливі: 11 митрополитів нагороджені орденами «Дружби Росії»! Ось їх імена:
Онуфрій, Платон, Лазар, Іларіон, Павел, Антоній, Агафангел, Сергій, Юнафен, Марк, Августин. Вісім митрополитів з одинадцяти вже присутні на сайті «Миротворець» як агенти впливу РПЦ.
А скільки проросійської агентури діє в Україні, яка так або інакше взаємодіє з УПЦ МП, важко й підрахувати. Тільки на території Києва функціонує понад 20 громадських українофобських організацій. Чимало з них є всеукраїнськими — наприклад, «Путь православних». Ця організація існує навіть у місті Ковелі.
Однак для більшої конспірації назви громадських організацій українофоби часто не прив’язують безпосередньо до Церкви: (ГО «Руська співдружність», ГО «Союз руського народу», ГО «За Україну, Білорусь і Росію», ГО «Російськомовна Україна»).
Все це – арсенали зброї Кремля проти України.
l
Церква і зрада. Церкви і війна… Що може бути страшніше і болісніше за це? Україна проходить через найважчі випробування, коли окремі священники, яким люди довіряли свої душі, кинулись освячувати блок-пости сепаратистів, ставати духівниками терористичних батальйонів, приймати клятви в окупантів «на вірність Росії». Діючи за спиною жінок і дітей, «зелені чоловічки» запалили вогнище війни, про можливість якої років десять тому не можна було навіть подумати.
За роки агресії Росії проти України загинуло майже 14000 чоловік – і військових, і цивільних, майже 1,8 млн. стали біженцями. Понад 250 волинян також поклали своє життя за волю України, а тут, у тилу, діє московська філія, що іменує себе УПЦ. Яких ще аргументів потрібно, аби прозріти?
При цьому архієреї і священники Церкви, яка, за іронією долі, офіційно називається «Українська Православна Церква», продовжують переконувати всіх нас, що ми «помиляємося», що ми «заблудилися» – мовляв, вони всією душею за Україну і проти сепаратистів. Слова словами, а куди подіти сотні відеороликів та інтерв’ю, в яких священники Московського патріархату в Україні позують, освячуючи зброю, разом з проросійськими бойовиками, благословляють новообранців-сепаратистів і читають їм напутні слова: «З вами Бог, ви ідете боротися з бандерівцями, фашистами, нацистами»?
Чому священники Московського патріархату так наполегливо тримаються за церковнослов’янську мову? Чому в жодній Московській церкві не співають духовний Гімн України «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни»?
Готуючи цю статтю я побував в храмах Ковеля. І ось що я побачив.
Потрапивши на подвір’я храму блаж. Миколая Чарнецького УГКЦ відразу відчуваєш — ти в українській святині. Звідусіль віє божою благодаттю та українським духом. Тут поряд із прапором Волині купається в сонячних променях знамено України. А з-під Божого купола храму велично лине молитва “Боже Великий Єдиний, нам Україну храни”. Мовчки, з трепетом у серці, починаєш відчувати, якої країни ти син.
Звісно, таке можна почути і побачити в храмах Помісної Православної Церкви України. Але ж важливо, щоб саме сьогодні, коли йде війна і Україна щоденно втрачає своїх кращих синів, «Молитва за Україну звучала і в храмах Московського патріархату! Важливо, щоб українці в православній вірі були всі ОДНО. Лише спільна молитва українців буде почута Богом, і Всемогутній Господь пошле нам мир і благополуччя.
Чому священники відмовляються відспівувати загиблих на Сході? Чому наших Героїв ці батюшки називають «братовбивцями»? Чому представників УПЦ МП не було видно у Ковелі під час заходів, присвячених Дню Держаного Прапора України та 30-річчю її Незалежності, Дню пам’яті захисників України? Таких запитань більше, ніж достатньо.
l
Хочу нагадати про скандал, який розгорівся в селі Морозівка Баришівського району Київської області навколо події, що сталась в місцевому храмі УПЦ МП: священник обізвав полеглого кіборга «братовбивцею».
Ця «дика» подія розповсюдилась в ЗМІ та інтернеті. Цілу сторінку присвятили їй газета «Волинь».
Жорстока правда до болю сколихнула й мою душу. А суть цієї події ось у чому. Надія Леонтіївнаа, мати сина Дениса Поповича, який загинув у боях за Донецький аеропорт, звернулась до Президента Володимир Зеленсього через паплюження пам’яті її сина місцевим священником УПЦ МП.
Надія Леонтіївна на день народження сина разом з чоловіком і онуками прийшли до храму замовити Божу службу. Та замість співчуття та благословення почули жахливі образи. Священник назвав кіборга «братовбивцею» і вигнав жінку із храму на подвір’я. Просто на дощ… На захист її родини вийшло майже все село. Зауважимо, що в цьому храмі він хрестився, вінчався, хрестив своїх дітей, а бабуся багато років співала у храмі.
Пам’ятаймо: їх били, вбивали, ложкою виймали очі, а вони співали «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». Напрошується питання: кому служить така Церква? Чи не Росії, Путіну, хоч іменують себе «Українською Православною»?
З цього приводу мені пригадались слова Юрія Мушкетика, письменника, лауреата Шевченківської премії, Героя України, в статті «Лапоть на чужій землі» («Волинь-нова», 15 грудня 2015 р.), де він зазначає:
Той гідний називатися
Людиною із нас,
Хто щиро дбає про народ,
Про край свій повсякчас.
Нещодавно в газеті «Вісті Ковельщини» (22 липня ц. р.), я прочитав відкритий лист о. Ігорю Костючику – священнику села Доротища УПЦ МП «Не сійте зерна розбрату!», де дописувач називає панотця і всю Московську Церкву ворогом України, «п’ятою колоною». Автор листа Федір Хвесюк – уродженець цього села, лікар з багаторічним стажем, прихильник Православної Церкви, національно свідомий українець, патріот.
А все почалося з того, що доротищенці на своєму вічі майже одноголосно проголосували за зміну конфесійної приналежності громади – з УПЦ МП в Помісну Православну Церкву України. Громада пройшла повну процедуру перереєстрації. Отож, розпорядженням голови Волинської обласної державної адміністрації будівлю Успенської церкви села Доротища було передано громаді ПЦУ.
10 серпня 2019 року першу Божу службу приїхало провести духовенство ПЦУ на чолі з старшим деканом Ковельського деканату ПЦУ протоієреєм Іваном Бонисом. Але завадили московські попи й молодики кремезної статури, яких доротищенці нарекли «тітушками». «Думали про мир, але просто спонтанно виникла війна, – пише Федір Хвесюк. – А спровокував протистояння місцевий священник Ігор Костючик».
Цей лист торкається, на жаль, не лише настоятеля названого храму. Він адресований усім священикам і прихожанам УПЦ МП, які ще не звільнилися з полону РПЦ в силу традицій і звичок, залишились з «Москвою». Для декого московський Патріархат став ширмою, за якою ховаються вороги України, прихильники «руского міра», «п’ятої колони».
Я нещодавно прочитав замітку про те, що українці — найнещасливіші люди на Землі. До цього висновку дійшов в своїх дослідженнях професор університету імені Еразма Роттердамського Рута Вінховен за результатами опитувань 100 тисяч людей з 90 країн світу. За цими показниками найщасливіші жителі Мальти – 74%. За ними Данія, Швейцарія, Колумбія. Завершують список щасливих народів Молдова і Україна – не більше 18%. А Норвегія за темпами розвитку і добробуту людей займає перше місце в світі, тоді як Україна – 87 місце.
Чому така різниця? Народи цих країн згуртовані, національно свідомі, патріотичні. Та й Церква єдина, незалежна, яка служить своєму народові.
Якщо, наприклад, серед німців, чехів, поляків чи французів на одного зрадника чи національно байдужого припадає сто патріотів або просто національно свідомих громадян, то в нас у всі часи, а особливо в останні 80 років, на одного патріота припадає близько 100 зрадників, сексотів чи національно байдужих “совків”. Ось тому ми понад 300 років не мали своєї держави і незалежної Церкви.
ххх
То ж що робити для того, щоб хоч на крок наблизитись до Європейської спільноти?
Що робити для того, щоб мрія в краще майбутнє народу стала реальністю?
Що робити для того, щоб національні ідеї – ідеї примирення, злагоди, поваги українців один до одного, стали не передвиборчими програмами депутатів, а справді всенародним бажанням і стремлінням змінити країну на краще?
Що робити, щоб країну не ділили на Захід і Схід?
Що робити, щоб самоповага, патріотизм, гордість за свою країну були такими ж звичними, необхідними і зрозумілими для кожного речами, як у країнах Заходу і Америки?
Одвічні риторичні питання відповісти на які можна так: «Копай криницю у собі» (за словами Анатолія Семенюка).
Звичайно, це важливо.
Але в усі часи світом рухали сильні особистості – державні правителі, духовні Велетні. Справжніх особистостей, талановитих людей, визнаних лідерів немало й сьогодні – треба лише до них придивитися: в масштабах держави, регіону, міста, села. Знайти їх й делегувати у верховну владу та органи місцевого самоврядування.
По-друге. В незалежній державі має бути незалежна Церква. З приводу цього американський політолог Збігнєв Бжезинський наголошує про неможливість досягти реальної державної незалежності, якщо хоча б 20% релігійної мережі (особливо Православної Церкви) в країні контролюється ззовні. У цьому розрізі ситуація в нас вельми невтішна: станом на 2019 р. майже 50% осередків Православної мережі України перебуває у юрисдикції Московського Патріархату.
Отож, шановний читачу, щоб відповісти на питання, чи насправді УПЦ МП є ворогом України, чи правий Федір Хвесюк у своїх судженнях, розкриємо “колоду карт”, якими грає УПЦ МП, і розберемося, чи за правилами йде ця гра.
ххх
Понад 300 років минуло відтоді, коли з’явився міф «руского міра», ідея «великої Росії», «єдиного Отечества», «єдиної Рускої Церкви». Саме цей міф і переконав росіян, що ми, українці, є «малоросами», «молодшим братом», що ми не країна, а «окраїна», що ми «бандерівці». З приводу цього прес-секретар УПЦ МП Георгій Коваленко якось звернувся до росіян з такою заявою: «Шановні росіяни, якщо у вас залишилася хоч крапля поваги до нас, українців, перестаньте навіть у приватних бесідах називати нас «фашистами», «бандерівцями», «нацистами» та «націоналістами»! Це Росію відомий англійський діяч Уінстон Черчель назвав фашистами: «Майбутні фашисти будуть називати себе антифашистами».
Нині путінські демагоги термін «бандерівці» широко використовують, щоб посіяти ворожнечу між жителями Сходу і Заходу України, викликати ще більшу ненависть «старшого брата» до України.
Але ці назви для нас не є образливими, навпаки – почесними, бо кожний свідомий українець славить діла Бандери, Мазепи, Петлюри як своїх героїв, котрі над усе любили Україну, нашу Православну Церкву, боролись за їх волю і за це життя віддали.
Не буде перебільшенням сказати, що міф про «рускій мір», «єдіноє Отєчество», «єдіную Рускую Церковь» покладений в основу національного самовизначення російської політики. Вилучити його – і захитається багато чого в свідомості росіян.
Шовіністична політика Московії тягнеться від Золотої Орди. Розлад Орди не означав її загибелі. Вона успішно трансформувалась у назви – Російська імперія, Радянський Союз, а нині — путінський фашизм.
Згадаймо лише: Чечня, Абхазія, Північна Осетія, Придністров’я, Грузія, тепер Україна. Все це активні кроки Москви до відродження імперії. І це не лише мрія В. Путіна, а завдання №1. А російська Церква в арсеналі зброї Кремля проти України посідає одне з найголовніших місць. І тут визначальним є не тільки економіка, не стільки контроль над українськими активами, як над умами українців.
Тому кожний свідомий українець мусить зрозуміти, що цей підступний міф не сприяє нам у розбудові вільної Держави і Церкви, адже в неоголошеній війні Росії проти України путінська хунта знаходить дієву підтримку РПЦ і особисто патріарха Кирила. У нас в Україні ці проросійські гасла «руского міра» декларує УПЦ МП а сприяє цьому «наш» владика Онуфрій. Адже московська Церква в Україні є гілкою РПЦ, яка давно стала політикодержавним підрозділом імперії і виконує роль одного із інструментів залежності України від Російської Федерації.
Про патріарха Кирила досить влучно сказав Валерій Симеонов, віце-прем’єр Болгарії у відповідь на слова патріарха Російської Православної церкви, який звинуватив Софію у тому, що вона применшила роль Росії у визволенні Болгарії від Османської імперії:
«Цей чоловік не спустився з небес, не вийшов з раю і не є посланцем Ісуса Христа. Російський патріарх Кирило відомий як «сигаретний митрополит» Російської Федерації. Із 1996 року цей хитрун завіз без акційних цигарок на 14 мільярдів доларів. А ще вина на 4 мільярди. І все для потреб Церкви. В нього і приватний літак є, а годинник вартує 30 тисяч доларів. То хто він? Це – не духівник. Це – агент радянського КДБ. І цей чоловік має нахабство нас засуджувати? Уявіть собі: патріарх Болгарський Неофіт поїде до Путіна і почне пояснювати, хто такі Кирило і Мефодій?» (газета «Волинь», 14.03.2018).
ххх
А ось кілька відомостей про Митрополита Онуфрія. Прочитайте нижче витяги з його біографії і дайте самі собі відповідь: це патріот України чи агент Кремля?
– Закінчив Московську духовну академію. Служив у Троїце – Сергієвій Лаврі Росії (1969 –1988).
– В 1992 р. Онуфрій відмовся підписати звернення архієрейських зборів УПЦ МП до Святійшого патріарха Алексія ІІ щодо надання повної автокефалії УПЦ МП.
– В 1992 р. на Харківському Соборі УПЦ МП був одним з організаторів позбавлення сану Філарета.
– Після подій 2014 р. відмовився визнати Росію агресором проти України.
– Під час урочистого нагороджених у Верховній Раді наших визволителів орденами «Герой України» у травні 2015 року Онуфрій не встав.
– Категорично виступає проти використання української мови як мови богослужіння.
– Доклав усіх зусиль для того, щоб Україна не отримала Томосу.
Я поцікавився, а чи немає на сайті «Миротворець» прізвищ архієреїв УПЦ МП, яких Путін нагородив орденами?
Результати виявились приголомшливі: 11 митрополитів нагороджені орденами «Дружби Росії»! Ось їх імена:
Онуфрій, Платон, Лазар, Іларіон, Павел, Антоній, Агафангел, Сергій, Юнафен, Марк, Августин. Вісім митрополитів з одинадцяти вже присутні на сайті «Миротворець» як агенти впливу РПЦ.
А скільки проросійської агентури діє в Україні, яка так або інакше взаємодіє з УПЦ МП, важко й підрахувати. Тільки на території Києва функціонує понад 20 громадських українофобських організацій. Чимало з них є всеукраїнськими — наприклад, «Путь православних». Ця організація існує навіть у місті Ковелі.
Однак для більшої конспірації назви громадських організацій українофоби часто не прив’язують безпосередньо до Церкви: (ГО «Руська співдружність», ГО «Союз руського народу», ГО «За Україну, Білорусь і Росію», ГО «Російськомовна Україна»).
Все це – арсенали зброї Кремля проти України.
ххх
Церква і зрада. Церкви і війна… Що може бути страшніше і болісніше за це? Україна проходить через найважчі випробування, коли окремі священники, яким люди довіряли свої душі, кинулись освячувати блок-пости сепаратистів, ставати духівниками терористичних батальйонів, приймати клятви в окупантів «на вірність Росії». Діючи за спиною жінок і дітей, «зелені чоловічки» запалили вогнище війни, про можливість якої років десять тому не можна було навіть подумати.
За роки агресії Росії проти України загинуло майже 14000 чоловік – і військових, і цивільних, майже 1,8 млн. стали біженцями. Понад 250 волинян також поклали своє життя за волю України, а тут, у тилу, діє московська філія, що іменує себе УПЦ. Яких ще аргументів потрібно, аби прозріти?
При цьому архієреї і священники Церкви, яка, за іронією долі, офіційно називається «Українська Православна Церква», продовжують переконувати всіх нас, що ми «помиляємося», що ми «заблудилися» – мовляв, вони всією душею за Україну і проти сепаратистів. Слова словами, а куди подіти сотні відеороликів та інтерв’ю, в яких священники Московського патріархату в Україні позують, освячуючи зброю, разом з проросійськими бойовиками, благословляють новообранців-сепаратистів і читають їм напутні слова: «З вами Бог, ви ідете боротися з бандерівцями, фашистами, нацистами»?
Чому священники Московського патріархату так наполегливо тримаються за церковнослов’янську мову? Чому в жодній Московській церкві не співають духовний Гімн України «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни»?
Готуючи цю статтю я побував в храмах Ковеля. І ось що я побачив.
Потрапивши на подвір’я храму блаж. Миколая Чарнецького УГКЦ відразу відчуваєш — ти в українській святині. Звідусіль віє божою благодаттю та українським духом. Тут поряд із прапором Волині купається в сонячних променях знамено України. А з-під Божого купола храму велично лине молитва “Боже Великий Єдиний, нам Україну храни”. Мовчки, з трепетом у серці, починаєш відчувати, якої країни ти син.
Звісно, таке можна почути і побачити в храмах Помісної Православної Церкви України. Але ж важливо, щоб саме сьогодні, коли йде війна і Україна щоденно втрачає своїх кращих синів, «Молитва за Україну звучала і в храмах Московського патріархату! Важливо, щоб українці в православній вірі були всі ОДНО. Лише спільна молитва українців буде почута Богом, і Всемогутній Господь пошле нам мир і благополуччя.
Чому священники відмовляються відспівувати загиблих на Сході? Чому наших Героїв ці батюшки називають «братовбивцями»? Чому представників УПЦ МП не було видно у Ковелі під час заходів, присвячених Дню Держаного Прапора України та 30-річчю її Незалежності, Дню пам’яті захисників України? Таких запитань більше, ніж достатньо.
ххх
Хочу нагадати про скандал, який розгорівся в селі Морозівка Баришівського району Київської області навколо події, що сталась в місцевому храмі УПЦ МП: священник обізвав полеглого кіборга «братовбивцею».
Ця «дика» подія розповсюдилась в ЗМІ та інтернеті. Цілу сторінку присвятили їй газета «Волинь».
Жорстока правда до болю сколихнула й мою душу. А суть цієї події ось у чому. Надія Леонтіївнаа, мати сина Дениса Поповича, який загинув у боях за Донецький аеропорт, звернулась до Президента Володимир Зеленсього через паплюження пам’яті її сина місцевим священником УПЦ МП.
Надія Леонтіївна на день народження сина разом з чоловіком і онуками прийшли до храму замовити Божу службу. Та замість співчуття та благословення почули жахливі образи. Священник назвав кіборга «братовбивцею» і вигнав жінку із храму на подвір’я. Просто на дощ… На захист її родини вийшло майже все село. Зауважимо, що в цьому храмі він хрестився, вінчався, хрестив своїх дітей, а бабуся багато років співала у храмі.
Пам’ятаймо: їх били, вбивали, ложкою виймали очі, а вони співали «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». Напрошується питання: кому служить така Церква? Чи не Росії, Путіну, хоч іменують себе «Українською Православною»?
З цього приводу мені пригадались слова Юрія Мушкетика, письменника, лауреата Шевченківської премії, Героя України, в статті «Лапоть на чужій землі» («Волинь-нова», 15 грудня 2015 р.), де він зазначає:
«Мабуть, немає в світі агресивнішого, дикішого, зухвалішого народу, як росіяни-московити. Агресія і бандитизм у них в крові одвіку».
ххх
А ось інший приклад, який вже не пов’язаний ні з хрещенням, ні з вінчанням, ні навіть з відспівуванням покійного «кіборга». Вашу увагу, шановний читачу, хочу привернути до статті «Наводять дійсні факти про недійсну церкву» Петра Козлюка, депутата Володимир-Волинської районної ради (газета «Волинь-нова», 18. 02.2016 р.): «Я не закликаю обмежувати вибір людини в тому, до якої церкви їй ходити. Але переконаний, що все треба називати своїми іменами. Наведу лише один факт.
Після Великодня велося богослужіння на кладовищі (село Лески Володимир-Волинського району) за душі померлих. Активісти московської Церкви йшли процесією на чолі зі священником, який ніс в руках три свічки зі стрічками російських триколорів».
Думаю, коментарі зайві.
Свідченням того, за кого моляться (служать) священики УПЦ МП, є молитва Павла (Лебедя). 22 січня 2014 року, який під час служби Божої порівняв Віктора Януковича з Ісусом Христом, а також запевнив президента у своїй підтримці. Нагадаю ці слова: «Сегодня вы несете тяжелейший хрест, подобно тому, как Симон Киринейський помогал нести Хрест Иисусу Христу на Голгофу. Наша Церковь с вами сегодня до конца».
Правда, знайшлися мудрі служителі в лоні Володимир-Волинської єпархії, які дали гідну оцінку цьому факту. Це – отець Віктор Мартиненко (газета «Волинь-нова», 25.01.2014 р.).
Нагадаю читачам, що це були дні Майдану. До речі, владика Павло – не «східняк». Він наш «західняк», волинський. Шість років служив у Свято-Успенському монастирі села Нискиничі Іваничівського району.
ххх
А чого «вартий» митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел? Він є одним із найзатятіших прихильників «руского міра». Саме йому належить вислів: «Львов – это наша Чечня, если даже вся Церковь будет за то чтобы стать самостоятельной, я буду против – даже если Собор решит. Наша общая родина – СССР».
А ось інший цікавий факт: свого часу в донецькому храмі Святої Великомучениці Варвари (шахтарська капличка) після освячення прапорів для армії Новоросії, священник закінчив свою проповідь такими словами: «Наше дело правое! Победа будет за нами, враг будет разбит!».
В цьому храмі було проведено богослужіння перед Тихвінською іконою, подарованою воякам Новоросії духовенством Петербурзької і Московської єпархії РПЦ.
Архімандрит Евфімій Тихвінького монастиря благословляє цим образом вояків Новоросії на війну з Україною до переможного кінця (сайт храму “Животворна Трійця” на Воробйових горах РПЦ).
Те, що Українська Православна Церква Московського Патріархату є ворогом України, засвідчують і дії Митрополита Лазаря, уродженця Волині. Сьогодні цей Владика охоче приймає у ввірених йому кримських храмах президента РФ В. Путіна.
Кримські клірики стоять струнко збоку, доки Путін запалює свічки в храмі. Саме УПЦ МП зіграла важливу роль в подіях 2014 р., будучи на боці агресора, а сьогодні знаходиться в нерозривному зв’язку з окупаційною владою і парамілітарними організаціями Криму.
Чи всі такі священники? Звичайно, ні! Але Церква – вся така. Коли на Архієрейському соборі 22 грудня 2007 року було засуджено так зване «політичне православ’я», «гніздо» все ж таки залишилося. Якщо порівняти кількість священників-українофобів, які з тих чи інших причин покинути нашу країну, з тими, які залишились, то втекли одиниці. Багатьом дали відсіч власні прихожани, інших відкликав «центр». Ні, це не церковний центр, зовсім ні! А отой, який у народі називають «конторою». Це – центр священників-українофобів, які займаються не стільки Божим справами, скільки «рускім міром». Саме таких принишклих сепаратистів в народ називають «консервами».
Але так було до липня 2014 року, допоки господарем Церкви був Митрополит Володимир (Сабодян). Починаючи з серпня 2014 р., коли Церкву очолив Митрополит Онуфрій (Березовський), всі вони вже підняли голови. Це – роки кризи, ганьби і зради “п’ятої колони”.
Хочу наголосити, що УПЦ КП, а сьогодні ПЦУ відстоювали і відстоюють чітку позицію: «Москва – агресор відносно України!». А Московський патріархат УПЦ цього визнати не хоче. Чому? Запитайте у свого священника…
ххх
Варто пам’ятати, що УПЦ МП від днів свого утворення й донині переконує громадян України, що вона — “єдина канонічна Церква України”. Їй навіть вдається переконати частину віруючих, що УПЦ є по-справжньому українською, а не такою, що ховається за «українською вивіскою», навіть від своєї пастви, приховуючи приналежність до Московського патріархату й залежить від чужої Церкви, чужої держави та її політики.
А нещодавно сам президент Росії В. Путін назвав її «Російською Православною Церквою в Україні». Якщо вже Путін вважає цю Церкву своєю частиною, то значить і на неї впливає! Бо не може Церква, центр якої розташований в країні-агресорі, служити інтересам українського народу.
Фактично ці одкровення Володимира Путіна ставлять хрест на всіх пропагандистських і лобістських активностях УПЦ МП. Цю думку підтверджує і тогочасний прессекретар Київської Митрополії протоієрей Георгій Коваленко: «Фактично наша Церква знаходиться в повній залежності від РПЦ, оскільки УПЦ МП є частиною Рускої православної церкви» (2013 р.).
А, можливо, батюшка Ігор скаже Путіну – мовляв, не називайте нас Російською Церквою, бо ми УПЦ?
А щодо розмов про незалежність УПЦ від Москви, то вона є такою ж, якою була за часів СРСР.
Болючі рани розколу закривавили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Цей розкол поділив не тільки суспільство на «своїх» і «чужих» – ворогами стали брати, сім’ї, сусіди, цілі групи людей. Більше того, поділ Української Православної Церкви підриває основи національної безпеки й цілісності України, провокує нестабільність й економічну розруху. А це вже суперечить самій суті Християнського вчення. Адже покликання Церкви — не тільки дбати про небесне, а й про земне життя за Божими Законами.
Отож, влада не може собі дозволити споглядально-інертно ставитися до УПЦ МП. Необхідним кроком на шляху демократичного зміцнення суверенітету України має стати нівелювання деструктивного впливу УПЦ МП на українське населення. По суті, релігійний чинник сьогодні виконує роль одного з істотних інструментів залежності Української держави від Російської Федерації.
З цього приводу п’ятий Президент України Петро Порошенко попереджав українців: «Ми маємо пам’ятати: чим менше «руского міра» в Україні, тим більше шансів в українців вижити».
Шановні земляки! Пам’ятаймо, що війни з Росією не було б, якби голос Української Православної Церкви звучав як один, якби українці в православній вірі «були всі ОДНО».
ххх
Серед нас ще дуже багато тих, хто досі і не збагнув, що з росіянами у нас не так збройне протистояння, як світоглядний (політичний) антагонізм. Витравляймо у собі «меншовартість», «малоросійство», єднаймося в православній вірі. Інакше ми не вирвемося з обіймів «старшого брата» ніколи.
Все тече, все змінюється. Змінюються часи, люди, суспільство й погляди. За останні роки український народ зрозумів, хто є хто. Хто з Києвом, а хто — з Москвою. Понад 300 років українці молились і боролись за свою Помісну Церкву. Тисячі патріотів віддали життя. Непростим виявився цей шлях і в наші дні. Шалений опір Томосу чинили РПЦ і УПЦ МП. У листопаді 2016 року московський Патріарх заявив: «Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ – це духовна колиска святої Русі».
Врешті-решт, Томос відбувся. Збулась столітня мрія українського народу.
5 січня 2019 року в Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію Православної Церкви України, а 6 січня Томос було урочисто вручено Главі Церкви – Митрополитові Епіфанію та Президенту України Петру Порошенку.
Томос для нас – фактично ще один Акт проголошення Незалежності України. Він довершив утворення самостійності Української держави. Ми розірвали останні пута, які прив’язували нас до Москви з її фантазіями про Україну як канонічну територію РПЦ.
Томос відбувся. Відбудеться і Україна. Важливо, що окремі ієрархи УПЦ МП у зв’язку з цими подіями прозрівають. Це, зокрема, Митрополит Вінницької і Барської ПЦУ Симеон (Шостацький) та Митрополит Переяслав-Хмельницької і Вишневської ПЦУ Олександр (Драбинко).
Сьогодні немає канонічних і неканонічних Церков. Сьогодні всі ми поєднані єдиною чашею Тіла і Крові Господніх. Отож, тепер немає жодних перепон і причин, аби бути з Москвою, а не бути з Києвом.
Томос – це не просто папірець, це — єднання душ і розуму, який відчуває потребу в протидії духовній та збройній агресії.
Тому, улюблені брати і сестри у Христі, наша відповідальність перед Творцем та історією – діяти згідно з правдою Божою, канонічним положенням Церкви, духом Христових Заповідей служіння та любові. Адже Господь перед Хресним стражданням благає в молитві Отця Небесного про нас, що складають Його Церкву: «Щоб усі були ОДНО» (Ів. 17:21). Ці слова звучать тепер для кожного християнина, як нагадування про цю Заповідь, котрої ми не зберегли, котру порушили.
Відтоді і почався процес переходу парафій УПЦ МП до ПЦУ.
ххх
Пройшло дещо більше, як два роки, а до Православної Церкви України приєдналось понад 1000 парафій Московського Патріархату
У Волинській області цей процес триває. На сьогодні тут перейшли до ПЦУ близько 133 громад Московського Патріархату. Серед лідерів – Горохівський район. Активно долучились до об’єднавчого процесу у колишніх Маневицькому, Шацькому та Володимир-Волинському районах.
Але все ж таки процес проходить непросто. Прихожанам храмів, які іменують себе українськими і керуються з Москви, варто засвоїти просту істину: «Не тільки того світу, що у вікні». Сучасний рівень інформаційних технологій дає можливість черпати інформацію із різних джерел, зіставляючи суб’єктивність з об’єктивністю. Не слід сліпо вірити проповіді священника, виголошеної навіть українською мовою, про «канонічність» свого храму і «безблагодатність» іншого. Кожен має сформувати власну думку і прозріти. А допомогти може і ця стаття. Згадаймо свого вчителя Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Коли починаєш аналізувати інформацію про ці події, з прикрістю бачиш: часто-густо ініціаторами так званих «акцій непокори» стають священнослужителі УПЦ МП, які виконують волю своїх Ієрархів, а ті – волю Москви. І в цьому немає ніякого перебільшення. Бо спілкуючись з духовенством Московського патріархату, бачу, що переважна більшість їх любить свій народ, рідну землю, хоче вірою і правдою служити матері-Україні, про що я розповідаю в книгах «Ковельщини славні імена», «Духовне небо Волині», «Сівачі Слова Божого Волині». Я це бачу, я це відчуваю, адже поряд з незначною кількістю зрадників, сексотів та національно байдужих “совків” є маса священників-патріотів, про що свідчать факти переходу священнослужителів УПЦ до Православної Церкви України.
Отримання Томосу, створення ПЦУ – це дар Божий українському народові, його духовним пастирям, незалежно від конфесій, до яких вони належать. Адже здійснилась віковічна мрія українців: Незалежна Україна має самостійну Церкву. Тішмось, радіймо, дякуймо Богу за його подарунок, молімось всі разом за мир і спокій на рідній землі, за світле майбутнє для наших дітей, онуків, правнуків.
Але ж ні: Помісна Православна Церква України – як кістка в горлі кирило-гундаєвцям, як смертельний удар по ідеї «руского міра». А раз так, то потрібно збунтувати православний люд України, налаштувати його проти влади, направити сусіда на сусіда, брата на брата, дружину на чоловіка, про що засвідчили «акції протесту» під час візиту Вселенського Патріарха Варфоломія до Києва цими днями.
Неспокійно і в храмах Волині і Ковельщини, про що написав в газеті «Вісті Ковельщини» Федір Хвесюк.
В чому ж тоді справа? Хто гальмує єднання українського Православ’я? Відповідь може бути лише одна: ФСБ (колишній КГБ), або, як народ їх називає, «чекісти в рясах».
Отож, приєднаймося до розбудови Церкви і держави! Адже кожен із нас – творець свого майбутнього, майбутнього своєї родини, сім’ї, України. І це майбутнє починається вже сьогодні. Тому подбаймо про те, які слова, яку сторінку кожен із нас впише у велику й славну історію країни.
ххх
Живемо ми на рідній землі, маємо свою державу, розмовляємо рідною мовою і хочемо:
– Щоб Українська Церква разом з нами дбала про відродження нашого, майже знищеного за три з половиною століття російського панування, українського Слова, а не доводила пастві, що наша мова є «неблагодатною», «вуличною».
– Ми хочемо, щоб українські пастирі та ієрархи Церкви нашої шанували наш народ, нашу історію, нашу культуру.
– А ще ми хочемо, щоб у нашому храмі поряд з молитвою «Отче наш» звучала молитва «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни».
– Як прогресивні і патріотичні люди, хочемо, щоб і Церква в нашій державі була по-справжньому українською, а не такою, що злодійкувато ховається за «українською вивіскою” навіть від своєї пастви, приховуючи свою приналежність до Московського Патріархату й залежність від чужої держави та її політики.
– Хочемо, щоб наша Церква з нами працювала в над утвердженням української державності, виховувала українських громадян патріотами України, а не дурманила їх пропагандою «єдіной і нєдєлімой»; хочемо, щоб Церква наша як українські Церкви по всьому світу, молилася за Богом бережену Україну нашу та воїнство її, а не за «чужую страну» та чуже «воїнство».
– Ми дуже хочемо, щоб у наших храмах звучали молитви за наших державних правителей, за наших духовних Велетнів, а не за патріарха Кирила.
– А ще ми і мріємо, і віримо в єдину Православну Церкву України – без московської “приставки”, яка зробила б свій голос більш потужним і впливовим у справі державного і суспільного розвитку, усвідомлюючи свою відповідальність перед українськими громадянами, відповідальність, що виходить далеко за межі душпастирської діяльності.
Пам’ятаймо: любов до Бога, до рідної Землі, до свого народу, до рідної мови – є найсвятішою. Хай зникнуть з наших храмів ярлики «московська церква»! Хай зникне московщина з душ наших на віки вічні, а з нею – гноблення, приниження, залякування! Струсіть цей мотлох із одеж своїх та своїх душ. Не будьте рабами Москви. Будьте господарями на своїй землі. Бо «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля».
Тож виявляймо нашу любов до Господа у молитві і в добрих ділах своїх! Томос відбувся. Відбудеться і Україна.
Слава Ісусу Христу!
Слава Україні!
Дмитро КОРНЕЛЮК, філософ, краєзнавець, релігієзнавець.
“Рука” Москви, озброєна... хрестом
Звичайно, це важливо.
Залишити коментар