Під час боротьби з українськими повстанцями, які воювали за вільну Україну, сталінська влада не гребувала жодними методами, щоб позбавити їх підтримки місцевих жителів. Одним із основних заходів було переслідування та висилка у віддалені райони рідних і близьких вояків УПА.
Показовою у цьому відношенні є доля сім'ї одного з найбільш видатних діячів ОУН та УПА в нашому краї Андрія Михалевича "Коса", який народився на хуторі Хочево біля с. Замшани у 1918 р. Ще в 1939 р. його призначили керівником Седлищанського районного проводу ОУН. У період німецької окупації Андрій Михалевич став помітною постаттю у національно-визвольному русі як референт служби безпеки ОУН і керівник Седлищанського (з червня 1946 р. Старовижівського) районного проводу ОУН. З квітня 1947 р. він – Старовижівський надрайонний провідник ОУН, а з жовтня 1949 р. референт Служби безпеки і заступник провідника ОУН Ковельської округи. Тому радянські каральні органи за ним постійно, хоча і безуспішно, полювали. Значно простіше було розправитися з його рідними, які проживали на території Замшанівської сільради.
Виселення у Молотовську область
Вже в листопаді 1944 р. сім'я Михалевичів була заарештована для висилки в Сибір. По дорозі на станцію Ковель затриманих розмістили у школі с. Сереховичі. Незважаючи на охорону вони звідти втекли. Лише дід Йосип Данилович, який мав 87 років, був вивезений на спецпоселення у Молотовську (Пермську) область росії, де 26 березня 1945 р. помер від голоду. Цікаво, що чекісти називали його у своїх документах “дідусем” і звинувачували, що він "брав активну участь у ворожій роботі як розвідник та пособник бандформувань".
Через деякий час втікачі повертаються до свого дому на хуторі та продовжують господарювати. До 1945 р. батьки Андрія Михалевича – Сергій Йосипович та Мотрона Терентіївна – мали 14 га землі, одну пару коней, три корови, кінну молотарку, віялку, сільгоспінвентар та господарські будівлі. Найманої робочої сили ніколи не використовували. Батькам допомагали молодші діти та дружина Андрія – Наталія. На питання слідчих про соціальне походження Сергій Йосипович відповідав, що він селянин-середняк, але Замшанівська сільська рада написала у довідці, що він куркуль.
Надії родини Михалевичів на те, що радянська влада про них забула, виявилися марними. Обласне управління НКВС оформило на них облікову справу і в жовтні 1945 р. затримало їх "як членів сім'ї учасника банди ОУН, які переховувалися". Три місяці тримали у Старій Вижві у бліндажах. А 15 лютого 1946 р. були засуджені рішенням Особливої Наради при НКВС СРСР і вислані на Воткінське торфопідприємство Молотовської області. Вислані були батьки Андрія Михалевича і троє їх неповнолітніх дітей – Юхимка, 1932 р. н., Григорій, 1936 р. н. і Анастасія, 1938 р. н. Умови життя в засланні були дуже суворі. У Михалевичів не було навіть можливості заробити на продукти для своїх дітей, тому вони вирішують втікати додому. Ймовірно, що на це їх рішення вплинули і попередні розмови із сином Андрієм та іншими повстанцями.
В архівно-кримінальній справі Михалевича С. Й. та інших як речовий доказ збереглася листівка ОУН такого змісту:
“За українську самостійну соборну державу!
ВОЛЯ НАРОДАМ! ВОЛЯ ЛЮДИНІ!
ДО НАСИЛЬНО ВИВОЖУВАНИХ НА СИБІР І НА БІЛЬШОВИЦЬКІ КАТОРЖНІ РОБОТИ
Московсько-більшовицькі окупанти, що насильно загарбали Україну, намагаються навіки закріпити її за собою шляхом масового фізичного винищування українського народу. Одним із засобів фізично винищити український народ є широко застосоване масове вивожування українського населення на Сибір, на каторжні роботи в Донбас і т. д.
Зокрема, масові вивози проводить окупант на західно-українських землях, де найширше розгорнулася визвольна протибільшовицька боротьба українського народу. Московсько-більшовицькі імперіалісти думають, що, вирвавши Вас із рідного середовища і кинувши на люту каторгу, вони послаблять визвольну боротьбу на наших землях. Вони думають, що між чужими людьми Ви не зможете "бунтуватися", що, не маючи підтримки з боку своїх однодумців і близьких, Ви не відважитеся боротися проти СССР; що забудете на чужині про свій народ і його змагання.
Вони думають, що в снігах Сибіру і темних підземеллях рудників і шахт зломиться Ваш волелюбний дух і згасне душений морозним вітром Ваш патріотизм. Більшовицький окупант задумує врешті Вашими руками, руками тих, яких він жорстоко скривдив, позбавив рідних хат і яким помордував дітей, – будувати свою криваву імперію. Своєю непосильною працею, глибоко під землею, в понурих лісах і тундрі Сибіру Ви, як німі новітні раби, маєте будувати царство для ката Сталіна. На Ваших кістках і крові має ще більше зміцніти совєтська тюрма народів, щоб у найближчій війні ще більше поширитись коштом загарбання і поневолення нових народів.
Загрожені вивозом! Не давайте ловити себе й арештовувати! Якщо сподіваєтесь вивозу – втікайте й у всякий спосіб скривайтеся! Коли ж Ви, батьки дрібних дітей, старики чи не способні до втечі або не маєте змоги втекти, то насамперед не впадайте в розпуку. До вивозу, по можливості, підготовтеся. Не залишайте ворогові свого майна! Беріть зі собою те, що можете взяти, а решту знищуйте, роздавайте тим, що залишаються.
У холодних, брудних вагонах, на далеких шляхах Ви згадуйте тих, які вже довгі роки мучаться у тюрмах та інших більшовицьких катівнях і не ломляться, витримують. Ви згадайте там своїх дітей, братів і сестер - повстанців, що будучи вже цілі роки вічно гоненими і переслідуваними, часто голодними, без даху над головою і спокійного місця, де можна було б перев'язати завдану ворогом рану, – не падають на дусі, не кидають з рук зброї. Вони пам'ятають про Вас і за Вас борються. Будьте їх гідні.
На місцях – у шахтах, рудниках і лісах, на "стройках" - будьте і далі тими українцями, героїчну боротьбу яких подивляє нині весь світ. У всіх, навіть найважчих умовах, Ви збережіть свою українську душу і вірте в нашу перемогу. Учіть своїх дітей української мови й українського Отченашу. Виховуйте в них безсмертну любов до України і закляту ненависть до її більшовицьких окупантів…
Смерть Сталіну і його партійно-енкаведівській кліці – організаторам сибірських каторг!
Хай живе незнищимий український народ!”
Втеча і поневіряння по чужих людях
У червні 1946 р. Сергію Йосиповичу вдалося придбати квитки на пароплав, і вся сім'я Михалевичів вирушила додому. Спочатку по річках Камі і Волзі допливли до Саратова, а потім поїздами їхали до Ковеля. Тут жили старші дочки – Ольга і Тамара, які перевели своїх рідних у с. Колодяжне до Гаврила Бутрима.
Його дружина – Домна Матвіївна була родом із с. Замшани. Протягом досить тривалого часу члени сім'ї Михалевичів жили в цьому селі, але з метою конспірації – у різних людей. Сергій Йосипович у серпні 1946 р. перейшов до Федчук Олександри, чоловік якої був арештований і засуджений до 25 років. Виконував у неї різні господарські роботи, потім пішов у с. Шайно Луківського району (нині с. Журавлине) до Яцика Севелія, в якого кілька тижнів молотив хліб. У серпні 1947 р. Сергій Йосипович вперше після втечі із заслання зустрівся зі своїм сином Андрієм.
Свідчення Сергія Михалевича: "У серпні 1947 р. я проживав у с. Шайно Луківського району, в Яцика Петра. До мене прийшла моя дочка Тамара і сказала, щоб я разом з нею ішов на зв'язок до сина Андрія. Наступного дня в Труденському лісі біля с. Буцинь Старовижівського району до нас прийшов "Іван", який провів нас до інших повстанців. Там був син Андрій "Кос", "Сміливий", "Архип", "Ярий" та інші. Пізніше я дізнався, що "Ярий" є їх командиром (керівник Ковельського окружного проводу ОУН – Авт.). Там був ще один бандит, якого підозрювали у зв'язках з органами МГБ і в ту ж ніч вони його ліквідували…
Зустрівшись із сином "Косом", поговорили з ним на різноманітні теми: як я втік з місць поселення, де до цього часу переховувався. Після бесіди Андрій сказав, що я буду переховуватися в с. Самари в Касянчука Михайла і буду допомагати йому по господарству в міру можливості”.
Але спочатку "Кос" наказав батькові зайти в с. Комарове Ратнівського району до Василя Шури. Останній пізніше згадував: "Приблизно в серпні, під вечір, до мене в будинок прийшов старий, років до 70, на двох костилях, який мені заявив, що він є батьком "Коса" і що він у мене відпочине з тиждень. Я пояснив йому, що жити такий час у мене неможливо через нестачу продуктів харчування. На що батько "Коса" сказав, що в такому разі він побуде в мене не більше двох днів… Перед тим, як іти, батько "Коса" сказав, що на моє ім'я будуть приходити листи з Сибіру від жінки "Коса" до нього і ці листи я повинен буду віддавати Макару Антонюку, жителю с. Комарове. Через кілька днів туди прийшов "Зоренко" і перевів Сергія Йосиповича у с. Самари до Михайла Касянчука. Допомагав господарю будувати клуню та виконувати іншу роботу. Під час перебування у Самарах Сергія Йосиповича кілька разів відвідували повстанці, які приносили продукти та одяг”.
Відтоді "Кос" постійно турбувався про свого батька. Мотрона Терентіївна також у різний час жила в селах Колодяжне, Шайно та Комарове. В останньому селі до неї кілька разів приходили повстанці, а Омелян Харлампович "Ясень" подарував хустку і чоботи. На початку 1948 р. від сина Андрія вона отримала 200 карбованців, щоб перевезти чоловіка Сергія, який зламав ногу, із Шайно у Комарове. Пізніше Сергій Йосипович переховувався також на хуторі Липовий біля с. Гірники та в с. Заброди у Параски Шмиговської. Іноді ходив по селах і просив продукти. Хто що міг – те й давав. У літній час часто ловив рибу в річці Прип'ять. У жовтні 1949 р. пішов на хутір Ферма Видраницької сільради до Лахтюка Сазона, де і був затриманий оперативно-військовою групою.
x x x
Мотрона Терентіївна на початку 1949 р. переховувалася в с. Лучичі, а потім у Забродах у Борецьких Євдокії і Терентія. Кілька разів зустрічалася з сином Андрієм і один раз із дочкою Марією. У березні "Кос" попросив матір піти в с. Гірники і забрати в одного жителя свого молодшого сина Федора, 1939 р. н., та перевести його до Марії Філіпчук. Марія, по-вуличному Бобелиха, жила на хуторі Вороничка Адамівської сільради. Одного разу, коли вона виходила з лісу, то зустріла групу повстанців, серед яких був "Кос".
Свідчення Марії Філіпчук: "Після попереднього знайомства, "Кос" сказав, що він мене добре знає, тому він хоче у мене переховати свого сина Федора, якого я повинна годувати і вдягати. Я на це "Косу" дала свою згоду…
На початку 1949 р. до мене в хату під вечір прийшла вже не молода жінка, яка назвала себе матір'ю "Коса", і з собою привела хлопчика на ім'я Федір віком 11-12 років". Оскільки перебувати на одному місці було небезпечно, Мотрона Терентіївна часто ходила по селах і ночувала у різних людей. Зрештою, вона втомилася від такого життя і на початку грудня 1949 р. прийшла в Замшанівську сільраду та сказала, що більше не буде переховуватися і хоче зустрітися зі співробітником МГБ. До неї прийшов лейтенант Босий і відвіз у Ратне, де її допитували про зв'язки із повстанцями. Потім відвезли в Луцьк, де також допитували про зв'язки із сином Андрієм та зятем "Панасом", але вона заявила, що з ними ніколи не зустрічалася і її відпустили на проживання в с. Замшани. Чекісти за нею слідкували, щоб вийти на "Коса", але це нічого не дало. Потім підіслали до неї агентурно-бойову групу, члени якої повідомили, що син запрошує її на зустріч. Завели в ліс у якусь криївку. Мовляв, з хвилини на хвилину має підійти "Кос", а самі стали задавати різні запитання. Але мати здогадалася, з ким має справу, і відмовилася відповідати.Через кілька місяців її знову затримали і судили разом із чоловіком.
Ще під час допиту 9 грудня лейтенант Босий запитав Мотрону Терентіївну: "Де проживають і чим займаються ваші діти: син Михалевич Григорій і дочка Анастасія?".
Вона відповіла: "Син Михалевич Григорій, 1936 р. н., у 1946 р. переховувався на території Ковельського р-ну, с. Колодяжне у Бутрим Домни, а потім із 1947 р. по даний час переховується в с. Волошки Ковельського р-ну в одинокої жінки, імені її не знаю. В сина була, приблизно, у вересні 1949 р. Дочка Анастасія, 1939 р. н., у 1945 р. проживала в с. Колодяжне у жінки на ім'я Параска, недалеко від Бутрим. В даний час проживає в с. Шайно Луківського р-ну, у колишнього учасника банди ОУН Зуб Григорія. Дочку Анастасію я бачила приблизно у серпні 1949 р.".
Наталія – дружина "Коса"
Дружина Андрія Михалевича – Наталія, 1921 р. н., була затримана разом із його батьками та сестрами восени 1945 р., але втекла із камери попереднього ув'язнення Седлищанського райвідділу НКВС. Пізніше, пояснюючи слідчим мотиви своєї втечі, вона сказала, що не хотіла бути висланою, і дуже скучила за малолітнім сином Федором, який знаходився у замшанівських родичів. Кілька місяців Наталія переховувалась у Велимчому, Видричах та на синівських хуторах. У березні 1946 р. її знову затримують.
Під час допитів визнала себе винною в тому, що є дружиною районного провідника ОУН "Коса" і що підтримувала з ним зв'язок. Наталія також розповіла, що її чоловік озброєний автоматом і пістолетом. Ще під час проживання на хуторі вона його регулярно переховувала і забезпечувала продуктами харчування. Приходячи додому, чоловік їв, відпочивав, грався з дітьми. Перед тим, як іти, він зазвичай запитував: "Що нового?", "Чи є в селі військові?".
Після переходу на нелегальне становище Наталія при допомозі голови Видричівської сільради придбала паспорт на прізвище Бігун Ганни Архипівни, з яким ходила по селах. За цей час тричі зустрічалася з чоловіком і повідомляла йому, в яких селах є військові. Наталія також розповіла, як "Кос" її переконував, що незабаром буде відновлена Самостійна Україна, і вона йому вірила. Вироком військового трибуналу Наталію Михалевич засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.
Засудження сестер Тамари, Ольги та Юхимії
Старша сестра Андрія Михалевича – Тамара ще до війни вийшла заміж за шофера Федора Пашинського, але він загинув у перші дні війни. Другий її чоловік – Іван Савлук був віруючою людиною і не хотів воювати. Він переховувався, щоб уникнути призову в радянську армію. Під час однієї з облав його спіймали військові й розстріляли на очах у вагітної дружини. Тамара жила в Ковелі, до неї приїхала жити сестра Ольга, 1929 р. н., яка влаштувалася працювати на залізницю. Сестри допомогли своїм рідним, які втекли із заслання, знайти прихисток у с. Колодяжне, але самі за це пізніше жорстоко поплатилися.
Пашинська Тамара і Михалевич Ольга були арештовані управлінням охорони МГБ на Ковельській залізниці 13 грудня 1947 р. і притягнуті до кримінальної відповідальності "за пособницьку діяльність бандам антирадянської організації українських націоналістів".
Під час допитів слідчі жорстоко били дівчат та знущалися над ними. Щоб не померти від катувань, вони змушені були підписати фальшиві протоколи. Обвинувачена Тамара Пашинська в процесі попереднього слідства визнала себе винною, що неодноразово в 1946-1947 р.р. разом зі своєю сестрою Ольгою зустрічалася в домовлених місцях з братом Андрієм та іншими повстанцями, яких забезпечувала папером для друку та іншими предметами. Ольга, крім того, розповіла, що, працюючи на залізничному транспорті, повідомляла "Косу" дані про перевезення на Ковельському залізничному вузлі, про настрої робітників на залізниці та іншу розвідувальну інформацію.
Пізніше вона згадувала, що слідчий Клєткін постійно бив її по голові і вона боялася, що її можуть скалічити. Справу сестер розглядав військовий трибунал військ МВС Рівненської області. З якогось дива їм висунули звинувачення у зраді Батьківщини і засудили до максимального терміну ув'язнення – 25 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення прав без конфіскації майна у зв'язку з його відсутністю. В обґрунтуванні вироку члени військового трибуналу на чолі з майором юстиції Алєксєєвим написали, що цей вирок вони винесли у відповідності з указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.05.1947 р. "Про відміну смертної кари". Тобто браві офіцери МВС готові були засудити ні в чому не винних юних дівчат до розстрілу, і тільки недавно прийнятий указ цьому завадив.
Одночасно з Тамарою і Ольгою була арештована їх молодша сестра Юхимія, яка прийшла до них у гості. Оскільки вона була неповнолітня, то її під час допитів не били. Вона заперечила свою причетність до ОУН, але визнала, що двічі зустрічалася у 1946 р. зі своїм братом Андрієм у с. Велимче в будинку Марії Киселихи, у якої тоді працювала і жила. Під час зустрічей брат розпитував про втечу із заслання та нинішнє життя. Юхимка відповіла, що живе добре.
Також один раз зустрічалася в с. Видраниця із сестрою Калачук Марією, яка перебувала у підпіллі. Юхимію 16 місяців тримали в Рівненській тюрмі, аж доки не виповнилося 18 років, а потім засудили до 10 років таборів.
Сталінські табори та життя в Сибіру
Навіть після закінчення слідства батьки Андрія Михалевича Сергій та Мотрона ще кілька місяців утримувалися у внутрішній тюрмі УМГБ Волинської області. Лише 26. 09. 1950 р. рішенням особливої наради при міністрові МГБ СРСР вони були засуджені до 10 років виправно-трудових таборів, як пособники ОУН. Фактично ж їх покарали лише за те, що вони були батьками відомого націоналіста. Разом із ними такі ж вироки отримали жителі с. Заброди – Ликерія Шиманська, Максим Повх та Ганна Грищук. Для відбування покарання Михалевичів відправили в Озерний табір біля м. Тайшет Іркутської області. Там вони важко працювали на добуванні слюди, хоча згідно медичної довідки взагалі були непридатні до фізичної праці. Зміни на краще для політичних в'язнів почалися лише після смерті Сталіна.
Влітку 1956 р. спеціальна комісія визнала засудження Сергія та Мотрони Михалевичів правильним, але прийняла рішення обмежитися відбутим терміном покарання і з-під варти звільнити. Та повертатися додому вони не мали права, після табору їх відправили на спецпоселення у Кемеровську область.
Сестри Тамара та Ольга відбували покарання у колимських таборах, де працювали на шахтах. Робота під землею була не тільки важкою, але й дуже небезпечною. Багато в'язнів гинули під завалами. Пізніше Ольга була переведена на будівництво аеродрому біля Магадана. Тамара та Ольга дочекалися омріяного звільнення у тому ж 1956 р., що і їх батьки. Обидві сестри вийшли заміж за колишніх політв'язнів, та так і залишилися жити у Магаданській області. Порівняно недалеко від них у Красноярському краї в таборі була їх молодша сестра Юхимія. На спецпоселенні жила в Удмуртії, а потім перебралася ближче до батьків у Ленінськ-Кузнецький. Дружину "Коса" Наталію спочатку відправили у табір біля Воркути, а пізніше в Мордовію. Через важку хворобу отримала інвалідність. Відсиділа 9 років, і один рік зарахували по заліках. Після звільнення поїхала в Ленінськ-Кузнецький, де влаштувалася на роботу. Тільки там, нарешті, вона змогла зустрітися зі своїми синами – Іваном та Федором.
Андрій Михалевич дуже не хотів, щоб його діти виховувалися в радянських установах у комуністичному дусі. Тому до останньої можливості переховував їх у різних людей. Його старший син Іван, 1938 р. н., під час приїзду в Кортеліський історичний музей у травні 2018 р. згадував, що найважче йому довелося, коли він у семирічному віці потрапив у бездітну сім'ю.
Господарі наказували йому весь день сидіти у темному припічку, і тільки вночі можна було вийти на вулицю. Одного разу підслухав, як чоловік сказав дружині: "Коса" все одно вб'ють, і то не просто вб'ють, а повісять". Тому дуже зрадів батькові, який прийшов уночі ще з кількома повстанцями. Кинувся йому на руки і хотів розповісти про підслухану розмову, але не встиг. Пролунала автоматна черга, і повстанці кинулися втікати.
Через деякий час у хату зайшли військові й один з них сказав: "Ушел "Кос". Очень жаль". Ці слова викликали неймовірну радість у маленького хлопчика. Наступного дня за ним прийшла молода дівчина і забрала в сусіднє село Глухи. Там Івана усиновив дядько, і він отримав ім'я Димарчука Миколи. Переїхали жити в Одеську область. Після смерті дядька повернувся на Волинь і навчався в інтернаті, а потім в індустріальному технікумі в Дніпропетровску.
Але ця розповідь Івана Михалевича у деяких моментах суперечить архівним документам. Наприклад, жителька с. Заброди Марія Хоцевич розповіла, що восени 1949 р. до неї прийшла Ликерія Шиманська і сказала, що до неї мають привести сина "Коса" – хлопчика років 12, якого потрібно залишити в себе, поки вона його забере. "Під вечір прийшов син "Коса" по імені Іван і коли вже стемніло, забрала його до себе. При цьому вона сказала, що коли до мене прийде чоловік із с. Адамівка і запитає, чи є у вас даремний служка, то я повинна відповісти що є, і направити цього чоловіка до неї. Приблизно через два тижні до мене прийшов невідомий чоловік і сказав домовлений пароль і запитав, де заходиться син "Коса".
Пізніше Івана ще раз привів до Хоцевич житель с. Адамівка Федір Мірчук. Він розповів, що хлопчик пас у нього корів, але військові про це дізналися і він боявся, щоб його за це не заарештували. І цього разу Івана забрала до себе жителька с. Заброди Ликерія Шиманська. Крім Івана в Україну пізніше повернулася його тітка Анастасія. Вся інша велика родина Михалевичів так і залишилася жити в Сибіру.
Микола Михалевич,
завідувач Кортеліського історичного музею.
Залишити коментар