Мабуть, найважливіше свято в житті кожної людини – це її день народження. Такий день 15 липня відзначатиме Людмила Василівна Примаченко – авторитетна людина в м. Ковелі, гідна уваги, поваги, любові від рідних, друзів, ветеранів праці, голова первинної ветеранської організації «Деревообробний комбінат».
А якщо врахувати, що жінці виповнюється 85 літ, то підстав для радості й гордості більш, ніж достатньо. Славний життєвий шлях пройдений Людмилою Василівною. При нещодавній зустрічі з нею жінка активно включилась в бесіду, з хвилюванням згадувала дитинство, молодість, зрілість, а тепер – вже пенсійні роки.
Народилась шановна ювілярка в нашому рідному Ковелі у сім’ї робітника Слабушевського Василя Романовича – друга дитина була особливо бажана після першої, яка не вижила у ті важкі роки.
Дуже мріяла про навчання, і у 6 років пішла навчатись в школу № 1. Після закінчення десятого класу школи № 3 вступила в Ківерцівський технікум культури.
По натурі дружелюбна, товариська, Людмила Василівна завжди перебувала в колі вірних друзів, однокласників, колег по роботі. Дуже цінує ветеранів праці.
– Скільки я живу на світі, завжди згадую своїх батьків, – з теплотою і ніжністю говорить Людмила Василівна. – Вони навчали мене робити людям добро, яке неодмінно повернеться сторицею.
Довелося працювати на різних роботах, але в кінці кінців долю пов’язала з колективом деревообробного комбінату – був колись такий у Ковелі. Трудилась оздоблювачем, шліфувальником, а на кінець – майстром з оцінки якості вироблюваної продукції.
На роботі жінку поважали за її чесність і навіть довіряли ключі від найважливіших складів із матеріалами, цінували за точність в різних підрахунках. Пані Людмила рано вийшла заміж, народила двох синів-орлів, а сьогодні її тішать онучка і двоє правнуків.
Більше тридцяти років вона працювала на комбінаті, а в 55 літ пішла на заслужений відпочинок. Але на пенсії Людмила Василівна не змогла довго сидіти вдома. Вона активно включилась в громадську роботу. Спочатку – секретар громадської організації «Діти війни», а пізніше із 15 серпня 2007 року – голова первинної ветеранської організації «Деревообробний комбінат Ковельської міської ради ветеранів війни і праці”.
Організаторські здібності допомогли Людмилі Василівні об’єднати довкола себе майже 140 чоловік, стати засновником цієї організації, хоча деревообробного комбінату як такого вже не було. Тому допомоги від когось чекати було неможливо. Але «доківці» згуртувались і стали жити й діяти під своїм чудовим девізом: «ДОКу немає, але ветерани-«доківці» живуть!» Це було просто неймовірно!
– Що ж вам найбільше запам’яталось і найбільше сподобалось в роботі із ветеранами-«доківцями» у нашій раді ветеранів, Людмило Василівно?
– Все сподобалось. В актовій залі ветеранів нам було дозволено організовувати всі заходи. Коли ми збираємося, зала заповнюється дощенту: радимося, відпочиваємо і душею відчуваємо, що рада ветеранів – це наша домівка, а ми, ветерани – єдина сім’я.
Всі проблеми розв’язували спільно. Люди були задоволені. Дуже гарно проходило завжди святкування Дня працівників лісу – традиційно в кафе «Картоплянка» (на світлині внизу).
Мить помовчавши, жінка каже:
– Є про що згадати.
В очах Людмили Василівни з’являються сльози радості, а, можливо, смутку за чудовим минулим періодом її життя.
Шановна, дорога наша Людмило Василівно!
Щиро, сердечно вітаємо Вас із неймовірно прекрасним ювілеєм! Вам і тільки Вам в цей день від нас, ветеранів м. Ковеля, – найщиріші вітання та побажання!
Добробуту Вам, шани від близьких, великої любові!
Будьте завжди щасливі, душею вічно молоді й завжди здорові!
З повагою і любов’ю –
за дорученням президії ради ветеранів Ковеля
голова Ковельської міської ради ветеранів війни і праці Марія БАТРАЧЕНКО.
х х х
Не можу стриматися, щоб не доповнити хвилюючу і зворушливу розповідь Марії Батраченко.
Так сталося, що одним із "найрідніших" у молоді роки для мене серед міських підприємств був Ковельський деревообробний комбінат.
Чому саме ДОК мені не байдужий? По-перше, навчаючись у середній школі № 3 імені Лесі Українки і оволодіваючи основами столярної справи на уроках виробничого навчання (було колись таке), яке вели вчителі Олексій Дементійович Подвиг і Степан Михайлович Пришляк, я з однокласниками проходив практику саме на комбінаті. Не скажу, що знімав зірки з неба, але кваліфікацію столяра отримав. Набуті знання ще й досі часом стають у пригоді.
По-друге, працюючи журналістом-початківцем в "міськрайонці" у 60-70-их роках минулого століття, не раз готував репортажі, статті, кореспонденції саме з цього підприємства, яке завжди було в авангарді так званого “соціалістичного змагання”.
Очолював колектив Григорій Ізраїлевич Ясногородський, людина, умудрена життям, вмілий організатор виробництва і вихователь людей. Мені імпонувало те, що завжди з повагою ставився до журналістів, цінував їх працю, охоче давав інтерв'ю.
Пізніше на посаді його змінив Василь Ілліч Трач, котрий зберіг і примножив кращі традиції свого попередника. Ковельські меблі у ті часи користувалися шаленою популярністю не тільки серед ковельчан, але й серед мешканців Волині і всієї України. Вони експонувалися на виставках досягнень народного господарства у Києві і москві, були удостоєні "Знака якості", що вважалася найвищою оцінкою праці будь-якого трудового колективу колишнього срср.
Деревообробний комбінат став справжньою школою виховання фахівців високого класу, своєрідною кузнею керівних кадрів. На "вищі" посади звідси пішли Микола Войцицький, Василь Діордійчук, Петро Дубік, Іван Потапчук, Василь Борейчук. До редакції нашої газети за рекомендацією Григорія Ясногородського прийняли Віктора Колодюка, з яким ми навчалися в школі і який згодом став редактором газети "Робітниче слово" на "Ковельсільмаші" (вічна йому пам'ять!).
Не минало тижня, щоб у тодішній газеті "Прапор Леніна" не з'являвся матеріал з комбінату. А "міськрайонка" тоді виходила чотири рази на тиждень, реклама сторінок не займала, то, як кажуть, було де "розгулятися". Отож я, молодий і настирливий, намагався цією можливістю скористатися. Писав про все – і про життя молоді підприємства, і про роботу інженерно-технічного персоналу, і про відпочинок та побут деревообробників. Траплялися й критичні кореспонденції, бо тоді без цього не обходилося.
Працьовитих, чесних, скромних, самовідданих людей, подібних до Людмили Василівни Примаченко, на підприємстві були десятки, якщо не сотні. Про них ми, журналісти, намагалися постійно писати. Вони були варті того.
– Людмила Василівна належала до тих особистостей, на яких тримався колектив, – згадує Василь Борейчук, колишній працівник ДОКу. – Я, займаючи посаду начальника цеху, завжди відчував її підтримку і допомогу, адже вела бухгалтерсько-облікові справи. Зі своїми обов'язками справлялася на "відмінно". Нехай Господь дарує їй многих і благих літ життя!
Я прошу вибачення за досить розлогий мій пост під розповіддю про Людмилу Примаченко. Він викликаний кількома причинами. Одна з них – нагадати про підприємство, якого нині нема на промисловій карті міста, але яке колись "гриміло" на всю Україну. Думаю тим, хто цікавиться історією рідного краю, цікаво про те дізнатися.
Друга причина в тому, що ми, ковельські журналісти, дуже шануємо пані Людмилу як активну читачку газети, котра щотижня із своїм вірним супутником по життю Петром (на світлині в центрі) відвідують редакцію, забирають свіжий номер міськрайонки, заодно приязно спілкуючись із моїми колегами.
Ну, а третя причина – трохи особиста. Річ у тім, що Людмила Василівна – сестра дружини знаного на Волині і Рівненщині журналіста Василя Мороза (на жаль, обоє вже покійні). Мати пана Василя у роки радянської окупації із моєю мамою разом перебували в засланні у далекому і холодному Казахстані, але їх дружба у повоєнний час зблизила і нас, дітей тих важких часів. Але то вже – тема іншої розмови. Скажу лишень, що, не розуміючи багато чого з того, що відбувалося тоді, я вперше почув під час однієї із зустрічей наших матерів Людмили і Надії пісню у їх виконанні "Реве та стогне Дніпр широкий". Співали вони їх тихенько остерігаючись “сексотів”.
З тих пір ця пісня на слова Тараса Шевченка – моя найулюбленіша, співаючи і слухаючи яку відчуваю гордість за те, що я – українець.
Микола ВЕЛЬМА.
Фото з домашнього архіву і Аліни РОМАНЮК.
Залишити коментар