Щороку 14 грудня ми вшановуємо учасників ліквідації наслідків найбільшої катастрофи за всю історію ядерної енергетики. Горем і болем увійшов в наше життя Чорнобиль, що розділив долю людей на "до" і "після". Пройшли роки, але біль не стихає. Це не тільки велика трагедія, а й символ безмежної мужності багатьох тисяч наших земляків – пожежників, військовослужбовців, медиків, будівельників, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відроджували нове життя.
Проходять роки. Все менше і менше залишається героїв тих далеких подій. А пам'ять – вона вічна. Котиться колесо життя. І в пам'яті рідних знову і знову постають наші земляки, котрі брали активну участь у тому страшному двобої. Їх подвиг назавжди увійшов до літопису мужності і патріотизму, а ще вони живуть у серцях рідних та близьких.
У тому смертельному герці був і ковельчанин Петро Степанович Сачук. Давно пішов з життя, бо доза опромінення була надто високою. Сьогодні його дружина Тамара Василівна з болем у серці згадує ті далекі часи.
"Наші життєві дороги перетнулися у Ковелі, – гортає низку спогадів жінка. – Я сама із Задиб, а Петро з Волошок. В селах не завжди була робота, а тут завод сільськогосподарських машин почав працювати, тож молодь шукала роботу. Петро мав гарну спеціальність, був хорошим спеціалістом із зварювальних робіт, знав добре сантехніку і вміло справлявся з усіма завданнями. Його хвалили, ставили в приклад".
Колись пані Тамара хотіла бути кухарем – то була її дитяча мрія. Але коли прийшла на роботу до їдальні, виявилось, що це їй не під силу – здоров'я не дозволяло. Тож знайшла собі роботу у деревообробному цеху. Ось тут і зустрівся їй Петро. І закрутив молодих, закоханих людей вир сімейного життя. Невдовзі і квартиру придбали. Їм би жити, радіти життю. Але весняний цвіт вкрила чорна хмара Чорнобиля.
"З нашого заводу поїхало у "зону" багато чоловіків, – згадує Тамара Василівна. – Ніхто не знав, яка там робота. Але хлопці виконували все, що від них вимагали. В повітрі лютувала радіація. І вони тим дихали. Тому майже всі повернулись уже хворими. Коли звернулися з чоловіком до наших лікарів, то висновок був страшним: всі органи опромінені. Після діагнозу життєва дорога його була недовгою – 1991 року пішов із життя, залишивши на моїх руках двійко дітей: сину 2,5 роки, донечці – 3 місяці, які дуже хворіли".
Запитую: "Як же ви жили?".
"Не жила, – втомлено каже жінка, – а виживала. Пенсію не пов'язали із смертю чоловіка, діти часто хворіли. Виручали кредити. Мусила доньці операцію робити в Києві, скільки-то грошей треба було! У Луцьку лікувала. Хворобливі вони в мене, хоч дуже добрі. Не вимагали чогось особливого. Розуміли ситуацію.
Так збігали роки. Підросли діти, закінчили школу № 13. Донька вступила у київський ВИШ, отримала спеціальність "соціальний працівник". Син Вадим часто хворів, далеко не поїхав, отримав спеціальність автослюсаря в Луківському професійно-технічному училищі.
Донька була більш самостійною, а Вадим все вдома, щось майструє, лагодить. Був він у нас “домашнім”, з дитячих років його цікавило все: і птахи, і природа, і ліс. А гриби – то була його стихія. Любив колекціонувати різні монети, значки. Знав їх історію. До речі, дуже любив історію Ковельщини, Волині.
Ось так у щоденних клопотах жила наша сім'я. Донька Іванка вийшла заміж, і маємо нині втіху – онучку Меланію. Вадим працював на будівництві, пилорамах, де потрібні були робочі руки".
"А я, – мовить далі мама, – просила Бога, аби діти були здоровими, і ніяка біда більше не прийшла на нашу землю".
х х х
На жаль, знову українська земля здригається від вибухів, стогне від виття сирен. І знову зболене серце Тамари Василівни в розпачі. Молитви линуть до Всевишнього: "Захисти, спаси!..".
У квітні 2024 р. її сину вручили повістку в армію. Спочатку був полігон. Військову підготовку Вадим проходив у Великій Британії. А вже у липні був на передовій, підготовлений, знаючий, відважний. Спочатку Сумська область. Дуже шкодував маму, сестру. Коли телефонував, казав: "У мене все добре. Вчуся воювати".
А материнське серце рвалось навпіл. Ночей не спала, ніби щось відчувала. Але часто задумувалась: батько загинув, рятуючи нашу землю від Чорнобильської біди, а син мусить продовжувати його справу захисника.
...Вадим подзвонив вранці 18 серпня – як завжди, спокійний, дещо веселий голос. Побажав всім добра і миру. Й повідомив, що їх переводять на іншу позицію, то, можливо, не так скоро подзвонить. Це була неділя. А 19 серпня – повідомлення: загинув в Курській області.
Вадиму назавжди лишилось 35. А мамі, рідним – вічний біль. Це вже побратими пізніше скажуть: "Важкі бої, складна ситуація, такі фронтові реалії". Там було пекло. Згасло ще одне молоде життя. А де знайти слова, щоб загоїти рани материнського серця?
Чоловік помер, залишив теплі спогади, дітей – було для кого жити, бо вони були її утіхою, змістом життя. А тепер син, який навіть не створив сім'ї, пішов у Вічність. Світлий, добрий, працьовитий – таким пам'ятають його друзі, сусіди, рідні. Для матері завжди був турботливим сином, її надією. Нині – вічний, незагойний біль.
Вадима добрим словом згадують сусіди, друзі, його пам'ятають в школі однокласники, вчителі. Мамі висловлюють щирі співчуття, вдячність за сина, котрий віддав життя за країну. Тільки де знайти такі слова, щоб полегшити материнський біль, заспокоїти зранене серце?
х х х
Ось таке непросте життя Тамари Василівни Сачук, доброї, чуйної дружини, матері, бабусі. На її долю випали тяжкі випробування.
Важко навіть уявити, скільки горя і біди вона зазнала. І хоча її чоловік, син пішли у Вічність як Герої, пані Тамарі досі не віриться, що вони ніколи не повернуться з небуття. Пам'ять про них – єдине, що залишилося в серці жінки. А ще – велика любов до рідної доньки та онучки. Вони для неї – єдина надія і втіха.
Тож нехай Господь оберігає пані Тамару на подальшому життєвому шляху, а доля буде милосердною до неї та її рідних.
Валентина СІЧКАР,
громадська кореспондентка газети "Вісті Ковельщини".
х х х
НА СВІТЛИНАХ: батьки і діти – миті життя сім'ї Сачуків.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар