Праведник України«Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!». Хай так скажуть ті всі, що Господь урятував їх, що визволив їх з руки ворога…» (Псалом 106:1,2). Ці слова псалмиста Давида зі Святого Письма скаже вам Віра Романівна Самчук (Буз), яка під час війни зі своїми батьками, братами та сестрами, ризикуючи життям, рятувала від смерті двох братів-євреїв – Ліпчиць Менделя (20 років) і Піню (17 років). За їхню доброту Бог врятував від розстрілу і сім’ю Бузів.
… По стерні, вологій від вечірньої роси, розлазились сірі сутінки. Нечутною ходою, крадучись між копами та ховаючись від людського ока, тихенько ступала черниця-ніч. Вона ладна була своєю чорною мантією покрити все, та повня Місяця освітлювала кожен полукіпок, які довгими рядами стояли на Бузовому полі. Тихо-тихо шелестить між снопами вітер, навіюючи страх своїм шарудінням. Де-не-де засюрчить в траві коник або зашарудить миша-полівка. Двоє молодих хлопців-євреїв шепотіли молитву «Отче наш», а в нічному небі співчутливо миготіли зорі…
Батько Віри Самчук – Буз Роман Васильович був біженцем, якого евакуювали із с. Полап Любомльського району в Сибір. В м. Омську він успішно закінчив школу. Повернувшись додому на рідну Волинь, вважався на той час високоосвіченим юнаком. Добре знав математику і писемність.
В числі біженців у 1914 році опинилась і мама Віри Романівни – Уляна Макарівна. В Сибіру вона прислуговувала у багатих людей. Ці люди були добрі, богобоязливі – вечорами читали Слово Боже, співали псалми. Їхня турбота, любов і повага не могли не зворушити серце молодої дівчини. Коли поверталася з біженцями додому на Батьківщину, то господарі подарували Уляні Євангеліє, яким вона дуже дорожила. Бо на той час це була велика рідкість і цінність.
Роман Буз, зустрівшись в Полапах з Уляною, вирішив одружитись. І в 1922 р. Роман і Уляна з’єднали свої долі. Одразу ж, один за одним, як горошенята, «посипались» дітки: Ганна, Іван, Віра, Данило, Осій, Анастасія, Марія, Андрій і Люба. Дев’ятеро діток послав Господь Бузам. Хоч сім’я і велика, але всьому встигала давати лад: і в хаті, і на городі, і в хліві, бо була дуже працьовита. Батьки мудро розподіляли обов’язки між усіма дітьми. Вони не тільки заохочували їх до праці, а й до науки.
Віра народилась в 1927 р., і була третьою дитиною в сім’ї. Дитинство тоді було таке, як у всіх. Тільки-но благословиться на світ – мерщій до роботи. Спати не було коли.
Вставала вдосвіта, щоб, доки іти до школи, напасти худобу. А в господарстві було 3-4 корови, 15 овечок, пара коней, кури, гуси, 5 гектарів орної землі та 7 га сінокосу.
До восьмої години ранку пасла худобу, а потім, перекинувши через плече полотняну торбину, 2 кілометри бігла до школи. І ніколи не запізнювалась. Її заміняли старша сестра Ганя або брат Іван, бо вони ходили в школу у другу зміну. Снідати не було коли. Шматок хліба, 2 грудочки цукру в жменю і – гайда за школярами. Після школи батько обов’язково перевіряв уроки. Неправильно зробив – переписуй.
Діти вчили уроки дотемна. Хочеться спати, але не ляжеш, доки не виконаєш все, що задано додому. Поблажки не було нікому. Батьки разом з дітьми читали Слово Боже і вчили їх жити, як велить Святе письмо.
Роман і Уляна Бузи хотіли бачити своїх дітей освіченими. І докладали всіх зусиль, аби діти вчилися і були грамотними. Вони були слухняними і всі вчилися добре. Роман Васильович кожній дитині купував Біблію. В той час важко було придбати Слово Боже. Але вже як почує, що десь продається Святе письмо, то долав чималі відстані.
Буз був добрим хазяїном. Складав гроші, щоб купити землю. Він завжди казав: «Кожній дитинці – по десятинці». Бо колись, за Польщі, кожен хазяйнував на своїй землі, і в придане теж давали землю.
Підростали дочки: Ганя і Віра. Дівчатам дуже хотілося мати гарні хустки, але батько збирав гроші на землю. Все просили: «Купіть, тату, хустку, хоч одну на двох». Але Роман купівлю хустки все відкладав «на потім». Одного разу, вночі батько йшов пішки з Любомля у Полапи і знайшов… Що б ви подумали? Хустку!
Чия згуба – не знає. Приніс додому і каже: «Дівчата, котра з вас завтра вранці встане першою, – тому і хустка буде».
Старша Ганя була спритнішою і встала першою, отже, і хустка дісталась їй.
А Віра плаче гіркими сльозами, бо теж хоче хустку й собі. Дивився на доччині сльози, дивився – і стало якось не по собі. Бо мучилось його серце, яке звикло до чесності, правди і справедливості. Він знав, що Бог велів чужого ніколи не брати. А тут, у його хаті, чужа річ – хустка. От він і каже: «Якби йшов якийсь сліпець, то я віддав би ту хустку йому. Бо не годиться чуже присвоювати собі. А вам, дівчата, я обов’язково куплю по хустці». Ще не встиг він так договорити – аж на порозі стоїть сліпець з лірою. От йому і віддали ту хустку.
Віра вчилась в школі дуже добре. За Польщі закінчила 5 класів.
Одного разу польський пан оголосив заохочення селянам: всім, у кого буде найчистіше виполоте поле і хто збере найкращий урожай, тому буде нагорода. Вся сім’я Бузів старанно доглядала свої городи. Ретельно обробляли буряки, а біля найбільшого стебла ходили, як біля малої дитини: кругом бурячка зробили лунку, в яку наливали гноївку, щоб буряк мав добру підживку, щодень підсапували землю навколо нього. І результат не забарився. Восени поляк приїжджав на білому коні, щоб оглянути поле Романа Буза.
Воно виявилось найкращим серед усіх. А коли під’їхав до купи з буряками, то очам своїм не повірив. Вирощений буряк заважив аж 11 кілограмів! Пан декілька разів обходив кагат і сам собі не йняв віри, що можна було виростити такий гарний урожай. Цей буряк-велетень повезли на виставку. За клопітку і плідну працю Роману Бузу запропонували в якості нагороди 75 злотих або 75 штук щеп. Глава сім’ї, звичайно ж, вибрав саджанці. Він посадив садок на 40 сотих землі, який ще й досі частує родину смачними плодами в Полапах.
Бог благословляв сім’ю скрізь і в усьому. Хоч у Бузів було багато дітей і велике господарство, та ніхто з них на той час не ходив у постолах, навіть не вміли їх плести, бо батьки завжди старалися, щоб ніхто не ходив босоніж, а якийсь чобіт чи черевик завжди був на нозі. Хліба з лускою чи м’якинами не їли, а завжди з кращого сорту борошна. На суботу мама Уляна завжди пекла пироги, бо це – особливий день у Бога, і святе Письмо, якого дотримувалась родина, говорить, щоб у цей день люди шанували і поклонялись Богу. Бузи цього всього строго дотримувались.
У суботу частувались найсмачнішою їжею, одягали найкращий одяг.
Почалась війна. Не оминула вона і сім’ю Романа Буза. В 1942 р. від влади був наказ, щоб кожен батько по одній дитині віддав до Німеччини. Найстаршою була Ганя, тож випадало їхати їй. Але менший брат Іван, якому на той час виповнилось 17 років, любив і шкодував сестру. Замість неї вирішив їхати сам. Ганя, як найстарша, допомагала батькам по господарству, а Ваня працював у німця.
Праця була дуже важкою, носив величезні мішки, виконував ту роботу, яку примушував робити німець. А вдачею був дуже жорстокий – часто бив хлопця, від чого Іван захворів на серцеву хворобу.
Восени 1945 р. з підірваним здоров’ям повернувся Іван Буз додому. Одного разу батькові наснився віщий сон: у дворі росте велика липа, а на ній сидить Іван. Гілка обламується, і син падає. Після повернення з Німеччини Івана додому недовгим було його життя – у 21 рік хлопця не стало. Серце, котре перенесло стільки знущань і побоїв, не витримало. Менше року батьки тішились сином. Але нічого не вдієш. Смерть сина пригнічувала їх, але треба було жити далі.
… В м. Любомлі було поселення євреїв. Багато з них мали свої крамниці, заготпункти, по-сучасному – власний бізнес. А Ліпчиць Гершко мав свою власну цегельню у Полапах, де проживали Бузи.
Євреї ніколи ні з ким не конфліктували, жили по-доброму з усіма. Гершко добре знав сім’ю Романа Буза, бо ж ті були однієї віри і поклонялись одному Богу. Німці дуже ненавиділи євреїв, і їхнє завдання полягало в тому, щоби ніхто з них не залишився живим.
Пізно вночі, коли село окутала темрява, Гершко Ліпчиць з синами Менделем і Пінею приїхали підводою в Полапи до Романа Буза. Несподіваний тихий стук у вікно розбудив господаря. Батько, зі сповненими сліз очима, благально просив Романа сховати у себе хоч одного з синів, бо знав – всіх євреїв чекає розстріл. А так хоч сини, може, врятуються. Часу на розмови не було. Гершко Ліпчиць назавжди попрощався з Менделем і Пінею, бо знав, що більше не побачаться. Батькове серце обливалося кров’ю, а сльози заливали очі. Прощання було коротким і швидким. Але ні батько, ні сини нічого не могли вдіяти.
Схилившись в молитві на коліна, сім’я Ліпчиців просила Господа захисту. Гершко довірив своїх дітей у Божі руки.
– Ти святий, Романе, тебе Бог любить – збережи моїх дітей, то Бог збереже і твоїх.
Що було робити Бузу? Він згадав слова із Біблії: «Рятуй взятих на смерть». Роман Буз понадіявся на Божу поміч і взявся до порятунку.
– Де сховати хлопців? – шугала в голові думка.
В хаті і надворі в господаря був льох. Отже, можуть шукати там, і це дуже небезпечно. Потрібно було терміново приймати рішення. Роман з дружиною дітям нічого не говорили. Менделя і Піню сховали у сіні, а самі почали таємно будувати бункер-схрон. З нарізних дубчаків син Данило допомагав батькові знімати кору.
Його цікавило: що ж то тато буде майструвати з дерева? Але все було під найсуворішим секретом.
В хліві, де стояли овечки, під жолобом Роман Буз викопав схрон на двох чоловік. Землю вночі коником вивозив у садок і розсипав під кожне дерево, щоб ніхто нічого не запідозрив. Сховку обладнав дерев’яними дрючками, оббив телячими шкірами, щоб тепліше було. Жодного разу хлопці не хворіли. Бог давав їм здоров’я, свою охорону і захист. Буз зробив місце, щоб обом можна було сидіти. Вночі хлопці вилізали із схованки і спали в соломі, а вдень – знову, як кроти, ховалися від людського ока.
Якось Данило, не сказавши нікому, пішов на вишка збирати курячі яйця. Від побаченого у нього відібрало мову. Мати, зачинивши за собою двері у хліві, підійшли до овечих ясел, відкрила кришку, і як тільки-но хотіла подати пляшку з молоком, – звідти з’явилась чиясь блідо-худа рука.
Данило дуже злякавсь і кинувся навтьоки, але мама Уляна його зупинила й наказала нікому не розповідати про побачене, адже під загрозою смерті було життя Бузів і євреїв.
Подружжя переживало за чужих дітей, як за своїх. Не раз і не два сім’я Бузів гола і боса стояла під дулом автомата. А німці і голова сільської управи несамовито верещали: «Де жиди? Показуй, де їх ховаєш?».
Голова взяв вила і давай розкидати складену в копицю солому. А там були Мендель і Піня. Здавалося: ще зо два навильники кине, і знайде євреїв.
Вістря вил промайнули перед очима хлопців. Ще б трохи – і пронизали б їх. Та Божа невидима рука захистила юнаків. Голова так кричав, що аж солома з остюками потрапила йому в горло і стала дерти. Пекучий кашель змусив покинути пошуки євреїв. Серце тремтіло від страху: «А що, як знайдуть? Тоді смерть буде неминуча всім».
Віра Романівна ще й досі бачить перед очима заплакану матір з малим Андрійком на руках. Всі боялися, але євреїв ніхто не викрив. Тато Віри, схилившись до стіни, подумки молився і просив у Господа захисту і допомоги. Серце, здавалося, от-от вискочить з грудей. Але Бог завжди чув молитви тих, хто вірив у Нього і покладався на Його милість.
…Бузи багато сіяли збіжжя на своїх нивках. Влітку Мендель і Піня переховувалися на полі у полукіпках (30 снопів) жита. Поруч ставили десятки (по 10 снопів), щоб густіше їх було на полі.
Пізніше залучили до справи дочок Ганю і Віру, які раз на день носили хлопцям харчі.
Часто між дівчатами виникали суперечки: хто понесе їсти? Обидві боялися, щоб ніхто їх не запримітив, бо тоді буде кінець усім. Батько скаже, у якому рядку і в якому за рахунком полукіпку ховаються хлопці – і Віра вже йде, щоб таємно дати поїсти євреям. А з собою багато чого не візьмеш, щоб коли хто стрінеться, то не навести на себе підозру. Підійде ближче до снопів, не нагинаючись, кине шматок хліба, огірка або пляшку молока і швиденько йде геть з того місця, щоб ніхто нічого не запримітив.
З-під снопа простягнута рука швиденько діставала підкинуті харчі, а порожню пляшку потім викидали подалі від своєї схованки, щоб не привертати до себе ніякої уваги.
Одного разу в 1943 році на село напали поляки і почали все палити, вбивати чоловіків. Спалили церкву і 260 хат, загинуло 86 людей. А сім’ю Романа Буза не зачепили. Все уціліло, бо було все під Божою охороною. Мама Уляна з малим Андрійком на руках дуже плакала і переживала за хлопців-євреїв.
…Село горить-палає. От і до їхньої хати підходять зі смолоскипами. Декілька раз Уляну з дитям заганяли до хати, але вона виривалась надвір, бо боялась, щоб не зачинили і не спалили живцем, а також переживала за євреїв: все думала, що буде з Менделем і Пінею – вони ж задихнуться від диму, якщо не відвалити камінь від потаємного люка, що вів від схрону у садок. Але Господь усе знав і усе бачив. Він керував розумом одного поляка, який силоміць впихнув Уляну з малим до хати, гукаючи навздогін: «Матко, до халупи!». Поляк гепнув дверима, пішов геть, не заподіявши шкоди сім’ї Бузів.
Уляна, ставши навколішки, молилася Богу і дякувала за врятоване життя.
А тим часом в Любомлі всіх євреїв готували до знищення. На їхньому одязі на грудях і спині нашивали спеціальні знаки, щоб всі знали, що то євреї. Суворо наказали нікуди нікому не виїжджати з міста. Батько Піні і Менделя Гершко Ліпчиць сім’ї Буза за їхню доброту хотів переписати свою хату, бо знав, що сам в ній жити не буде. Але Роман Буз казав: «Як будемо жити, то будемо мати й хати».
– Приїдь, Романе, підводою і набери в мене всього, чого душа бажає, – вмовляв Гершко. – Або візьміть хоч по жмені золота в якості плати.
Та Буз відмовився і не взяв нічого. Сказав:
– Хай Бог нам заплатить. Мої діти голі не будуть, чужого не візьму.
Всіх євреїв загнали за колючий дріт, де вони перебували два місяці. Заставили викопати глибокий рів, біля якого поставили всіх тих, кого мали розстріляти.
Автоматні черги пронизали не тільки людські тіла, а й кожен листочок на деревах, що росли поруч. Два, скроплених кров’ю листочки, впали поруч з тілом батька Менделя і Піні. Замість листочків мали бути ці молоді хлопці, але пильне Боже око було завжди над юнаками, які переховувались у Бузів 23 місяці.
Фронт відійшов далеко. Закінчилась війна. Кривдник людей – голова села разом з німцями втік в Америку. За кілька років після втечі зрадника впізнали українці, тому він був змушений втікати подалі від людського правосуддя – в Англію.
…Сім’я Романа Буза приїхала з лісу і вирішила Менделя й Піню випустити на білий світ. Пообідали разом, помолились, і Буз кіньми відвіз хлопців у Любомль у свою хату, де на них ніхто не чекав. В Любомлі всіх євреїв розстріляли. В 1946 р. брати Ліпчиці виїхали в Ізраїль.
Після війни Роман Буз настояв, щоб усі діти вчилися далі. Віра Романівна при «совєтах» закінчила 7 і 8 класів. Ходила в школу за 7 кілометрів у Головно (Любомльський район). Цілий тиждень вона вчилась, будучи там на квартирі, а на суботу і неділю пішки приходила додому.
Після школи тато Вірі порадив іти в Ковель вчитися на швачку, де в 1951 р. зустріла Володимира Самчука, з яким з’єднала свою долю. Сім’я Самчуків почала будувати хату. Віра Романівна шиттям заробляла на прожиття. Нелегко їй було, але з Божою поміччю долала усілякі труднощі. Вночі шила одяг, а вдень продавала на базарі, щоб було чим прогодувати дітей, яких у Віри Романівни було троє (один син помер).
Бабуся Віра не натішиться дітьми та онуками. Дочка Галя живе в Канаді, часто дзвонить до мами Віри. Син живе в Ковелі, не забуває неньку. Віра Самчук 2 рази їздила в гості до дочки в Америку і до брата Андрія, який живе в Торонто. Вісім років, як В. Р. Самчук овдовіла, живе сама, але тішиться 9 онуками, 9 правнуками і 9 праправнуками.
Зараз їй 84 роки. Дякувати Богу, має добру пам’ять і на свої роки хороше здоров’я. Щодня в своїх молитвах дякує Богу, що допоміг пережити страшне лихоліття війни і врятував їх та євреїв від смерті.
Піня Ліпчиць живе в Ізраїлі, хворіє, бо роки беруть своє, а Мендель уже помер. Брати Віри Самчук Андрій та Осій Бузи два роки тому їздили в гості в ізраїль до Піні, познайомились з його дітьми, ділилися спогадами пережитого минулого страхіття війни. Пишуть листи, телефонують один одному.
Родина Бузів дружна. Рідні люди спілкуються між собою, приїжджають один до одного в гості. Двоє старших – Ганни й Івана нема в живих. Данило живе у Дніпродзержинську, Осій – у Пожарках, Андрій – в Канаді, Анастасія – в Полапах Любомльського району, Марія і Люба – в Бердичеві, а Віра Романівна – в Ковелі.
Єврейський уряд високо оцінив подвиг родини Бузів. Всім членам родини, в тому числі й Вірі Самчук, присвоєно звання «Праведник України». Президент єврейської ради України, голова фонду «Пам’ять жертв фашизму України» І. М. Левітас подякував за християнське милосердя та доброту, які проявили Бузи, рятуючи євреїв, що були приречені на загибель.
Спогади, спогади… Вони щораз ворушать пам’ять серця Віри Самчук. Все життя вона служить Богу і надіється на Нього, а також дякує Йому за все.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: Віра САМЧУК (БУЗ) – в першому ряду (друга праворуч) серед братів і сестер.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар