Ковельщина –Новоайдарщина: Україна єдина!У місто Щастя ми приїхали за два дні до перемир'я, оголошеного напередодні в Мінську на зустрічі глав держав, що проходила в так званому "нормандському форматі". На блокпосту нас, команду ковельських волонтерів, з якими я й поїхав в місто, попередили:
– Обережніше. Десять хвилин тому місто обстріляли.
Про те, що це було дійсно так, переконалися через пару хвилин, коли на спуску до міста побачили на його протилежному боці стовп диму. Там горіла будівля. Завернули до міського автодорожнього ліцею, де нас зустрів директор закладу, Верховний отаман Академії козацтва Луганської області, генерал-полковник українського козацтва Віктор Ткаченко.
Почали розвантаження гуманітарного вантажу, який зібрали мешканці Ковельщини. Робота кипіла. По живому ланцюжку передавали все, що зібрали ковельчани: картоплю, моркву, масло, банки з домашніми "закрутками", ковдри, плівку, призначену сім'ям, в чиїх квартирах вибухами вибило скло.
ВАНТАЖ ПЕРЕДАЛИ З РУК В РУКИ
Під час невеликої перерви я підійшов до голови Ковельської районної ради Ігоря Верчука, який очолив делегацію волонтерів, і попросив розповісти про те, як збирали гуманітарний вантаж.
– Це не перша подібна гуманітарна місія, – розповів він. – У місті і районі давно згуртувалося коло людей, які з готовністю надають допомогу воїнам і жителям Донбасу: волонтери, знайомі, друзі, підприємці, заможні і не зовсім заможні люди, просто випадкові городяни, які дізнаються про збір продуктів і необхідних речей для відправки в зону АТО й звертаються безпосередньо до нас. Тому великих проблем при зборі вантажу не було. Ті, хто не міг виділити з сімейного бюджету гроші, допомагали плести маскувальні сітки, в'язали теплі вовняні шкарпетки і светри, а діти, як завжди, майстрували обереги і готували свої малюнки.
Всі жителі Ковельщини прекрасно знають, що ми весь вантаж передаємо з рук в руки, тому довіряють волонтерам та місцевій владі. Зібраний вантаж частіше йшов для солдатів-земляків, які воюють в зоні АТО, але цього разу ми основну увагу приділили наданню допомоги жителям міста Щастя, оскільки знали, що останнім часом тут інтенсивно обстрілюють саме житлові квартали.
З повідомлень на центральних каналах українського телебачення, а також за допомогою спілкування по телефону з друзями, які залишилися тут, ми дізналися не лише про руйнування житлового сектора, але й про жертви серед мирного населення. Тому цього разу основний вантаж призначений саме для жителів Щастя.
На сьогодні зібрано і передано мешканцям міста близько двох тонн продуктів. Така висока активність свідчить про довіру місцевій владі, про загальну підтримку наших дій, спрямованих на допомогу не тільки бійцям АТО, але й мирному населенню, яке страждає від артилерійських обстрілів. З нами із задоволенням співпрацюють всі, хто довіряє місцевій владі, хто підтримує дії волонтерів, спрямовані на допомогу постраждалим і нужденним.
У нас вже сформувалася команда, в якій є взаємна довіра і взаємна підтримка. Ось поруч зі мною – водій, підприємець Микола Демчук, голова Братства вояків ОУН-УПА Сергій Козуля, наша творча група, яка об'їхала весь Схід України з концертною композицією "Вбережи солдата".
У складі групи – Степан Петрусь і Василь Марчук. Вони несуть на передову слова любові й вірності до України. Не раз хлопці бували в складних ситуаціях, але це жодною мірою не зупиняло артистів.
Нещодавно їх напружена творча робота була відзначена нагородами Українського козацтва. Волонтерів нагородили орденами "За службу державі", чим ми дуже пишаємося.
"МИ ОБІЦЯЛИ ДОПОМОГТИ"
У цей час до машини під'їхали бійці місцевої самооборони і повідомили про те, що в результаті нещодавнього артилерійського обстрілу снаряд потрапив в будівлю кафе, яке працювало в районі автостанції та пожежної частини. Є жертви. За останніми даними, загинуло дві жінки – господиня і її дочка.
– А чому ви приїхали в наше неспокійне місто самі? – запитав я в Ігоря Васильовича. – Наприкінці грудня делегація з Ковеля тут вже була. Можна було і вдома залишитися, тим більше бачите, яка тут зараз обстановка.
– По-перше, ми обіцяли нашим побратимам з Донбасу повернутися з гуманітарною допомогою, а слів на вітер кидати не звикли. По-друге, ми дали слово жителям Ковельщини, що передамо вантаж в надійні руки і саме тим, хто цього особливо потребує. Хіба може влада не виконувати своїх обіцянок? І, по-третє, ми уклали договір про співпрацю, і ніякі обстріли перешкодити цьому не можуть. Тут городянам живеться набагато складніше, ніж живеться нам. Через годину-півтори ми залишимо вантаж і рушимо у зворотню путь.
Ми приїхали, поспівчували і повернулися в свої оселі, а тут люди залишаються під обстрілом. Вчора в Мінську йшла дуже серйозна розмова про припинення вогню, а сьогодні в місті Щасті продовжують гинути люди. Кожен житель міста енергетиків досі перебуває на передовій, і саме тут живуть справжні герої.
Що стосується особисто мене, то я просто зобов'язаний бути тут як представник нашого краю. Не слід забувати того, що на Луганщині несуть службу наші земляки, які за призовом влилися в ряди Українських Збройних Сил. Наведу приклад сумної статистики: найбільша кількість воїнів, загиблих у АТО, є саме на Ковельщині. А кожен загиблий воїн – це трагедія для всього нашого краю.
Звичайно, жінки бояться за своїх чоловіків, братів, батьків і коханих, але хлопці розуміють, що необхідно йти на захист України, і поповнюють лави Збройних Сил.
Незважаючи на те, що ми знаходимося далеко від Сходу, "п'ята колона" працює і у нас. У чому це виражається? В активізації матеріалів, які через інтернет-мережі брудним потоком вливаються в наш інформаційний простір. Активна робота ведеться через деякі релігійні організації. Але загальний настрій, дух патріотизму – на високому рівні.
Окреме питання – це діти. Вони не мають радянського минулого з його страхами, ідеологією і філософією. Тому молоде покоління розкріпачене: любить свою землю і готове її захищати, починаючи з найменших.
ОСНОВНА МЕТА – МИРНІ КВАРТАЛИ
Мені довелося розмовляти з мешканцями міста. Одні відразу ж розмовляти відмовлялися, а інші своїх емоцій і поглядів не приховували.
Перший військовий комендант міста Щастя Віталій Ткаченко розповідав про те, що, незважаючи на перемовини в Мінську, місто, особливо в останні дні, стали інтенсивно обстрілювати. Причому б'ють не стільки по блокпостах, скільки по житловому сектору. Основною метою сепаратистів стали мирні квартали міста Щастя. Руйнування колосальні: серед мирного населення є вбиті і поранені. Здавалося б, напередодні перемир'я необхідно зменшити інтенсивність обстрілів, а вони збільшуються.
Сьогодні снаряд потрапив в будівлю кафе "Дорожнє", яке належало ПП "Бодалово". Там є жертви. Кажуть, що постраждали люди, яких я дуже добре знав. Це були порядні підприємці, які працювали все життя, не покладаючи рук.
З правого берега річки Сіверський Донець, який контролюють незаконні збройні формування, прилетіла їх смерть. Все місто сумує, а я все не можу второпати: навіщо обстрілювати житлові квартали? Нас бомблять, знищують, і дуже складно зрозуміти, як же може йти брат на брата? Як може хтось віддавати наказ розстрілювати мирні квартали?
Але настрій у нас рішучий. Ми будемо боротися за місто, ми будемо боротися за єдину Україну.
У МІСТІ ЩАСТІ – ПСИХОЛОГІЧНА ВІЙНА
Тут же мені вдалося зустрітися з одним із справжніх патріотів міста Щастя, директором комунального підприємства "Культурно-спортивний комплекс міста Щастя" Олександром Колесниковим.
– Насправді ситуація в місті дуже непроста, – говорить він. – Тільки трохи стемніє, і ви побачите, що місто стає абсолютно безлюдним.
На мій погляд, в місті Щасті йде психологічна війна. Стріляють, насамперед, по інфраструктурі. "Ахілесова п'ята" – це теплопровід, газопровід і електрика. Зараз у місті немає опалення, перебиті водопровід і газопровід.
Такі перебої трапляються мало не щодня. У нас хлопці замучились ремонтувати пошкодження. Вранці об'єкти розбивають. Потім їх цілий день ремонтують, а ввечері знову починається обстріл, – і комунікації треба відновлювати знову.
По суті, йде війна на залякування. Все робиться для того, щоб викликати в місті паніку, посилити негативні настрої. Моя точка зору така: будь-яка людина, що стріляє по місту, – терорист. І не важливо, під яким він стріляє прапором. Не можна стріляти по мирному населенню! У нас вже 10 осіб загиблих. Багато це чи мало? Для мене – це величезна кількість, адже кожне життя безцінне. Для когось сухі зведення про жертви мало про що говорять, але я кожного з тих, хто потрапив під смертельні обстріли, знав особисто. Вони могли жити, приносити користь сім'ї, суспільству, місту.
В Щасті, на мій погляд, зараз залишилося чотири категорії людей: перша – пенсіонери, друга – люди, яким нема куди і до кого їхати, третя – люди, які тут працюють, і четверта категорія – патріоти, як би пафосно це не звучало. Останню категорію складають люди, які розуміють, що варто усім виїхати, – і місто тут же розвалиться. Але місто якраз і тримається на людях, які подають приклад усім іншим. Вони не можуть кинути сам на сам співгромадян, не можуть кинути роботу, бо тоді вже точно життя в Щасті зупиниться.
Так, ми вивозили дітей з міста, але це була не евакуація. Щоб першого разу дітей завезти в Одесу, нам знадобився цілий місяць організаційної роботи. Але коли 9 січня почалися обстріли житлового сектора, дітей ми вивезли рівно за добу.
Проблем в Щасті вистачає, але є одна дуже цікава деталь: багато людей вважають, що все за них має хтось робити. Вибило скло вибуховою хвилею – чекають, коли прийдуть і засклять вікна. Розвалило стінку – теж чекають будівельників, які приїдуть відновлювати перегородки.
Своїм знайомим я часто кажу:
– Хлопці, коли писалися наші закони, ніхто не розраховував на те, що буде війна. Тому міська рада не може ось так відразу купити на всіх плівку. Згідно із Законом – це нецільове використання грошей, а простіше кажучи, – стаття Кримінального кодексу України. Це – по-перше. А, по-друге, в казні міста просто немає грошей.
ДВІ ПОЗИЦІЇ: ВИЧІКУВАЛЬНА І ГРОМАДЯНСЬКА
Мій співрозмовник продовжує далі:
– Тим не менше, частина місцевого населення займає вичікувальну позицію. Але чого чекати, запитую я їх? Потрібно починати відбудовуватися вже зараз, цієї хвилини.
Я сьогодні підійшов до будинку №3 по вулиці Республіканській і запропонував мешканцям зібрати гроші на штапик, щоб "зашити" їм плівку. Знаєте, скільки людей поїхало? Жодного. Довелося їхати самому. Тому, що всі сидять і чекають, коли їм щось привезуть, а
ще краще, коли за них все зроблять. Хіба це не проблема?
Безумовно, з одного боку, бажання допомогти з'являється тоді, коли бачиш відповідну реакцію, коли розумієш, що людина сама зацікавлена поліпшити умови свого буття і, в першу чергу, сподівається на свої сили. Але з іншого боку, навіть якщо не бачиш і цього, я вважаю, що коли хоча б один чоловік сказав тобі "дякую" і якщо ти врятував хоча б одне життя, – значить все, що ти робиш, робиш правильно.
Я з повагою ставлюся до волонтерів, які до нас приїжджають і допомагають, чим можуть. Захоплююся людьми, які не втомлюються допомагати солдатам і жителям зони АТО. Щойно мені розповіли, що вже перед самим від'їздом до волонтерів підійшла старенька жінка. В її руках був мішечок з гарбузовим насінням.
– Передайте діткам, – сказала вона. – Це все, що наготувала собі на зиму. Нехай їм буде краще. На жаль, пенсія моя маленька, і, крім насіннячка, віддати нашим солдатам нічого не можу.
Як бачите, у людей виникає потреба допомагати спільній справі. Упевнений, що тільки такий підхід в загальнонаціональному масштабі зможе змінити психологію інертної частини населення, що живе за принципом "Моя хата скраю".
Я з повагою ставлюся і до тих людей, які, незважаючи ні на що, щодня виходять на роботу: газовики, електрики, працівники комунальної служби і теплоенергетики. Вони, найчастіше під кулями і вибухами мін, наполегливо роблять свою справу і відновлюють життєво важливі комунікації. Ці люди щодня, незважаючи ні на що, приходять і працюють. Причому, працюють за якихось 1300 гривень на місяць! Скажіть, це не патріотизм?
У місті працює команда професіоналів, яку очолює виконуючий обов'язки "мера" Олександр Богиня, його "заступник" Володимир Тюрін, а також керівники міських організацій Олександр Шевцов, Олександр Скуратов, Ігор Богатіков та інші, які не "тягнуть на себе політичну ковдру", а роблять реальну справу, шукають можливості для того, щоб нормалізувати життя в місті.
Цих людей можна було б назвати "командою", організованою не за принципом приналежності до якоїсь партії з якимись політичними переконаннями, а за інтересами до міста. І ось в цьому – її головна сила.
ххх
...Ми виїжджали з міста Щастя під гуркіт артилерійської канонади. Вже пізніше я дізнався, що жінки, яких вважали загиблими, завдяки майстерності лікарів міста Щастя і Новоайдарського РТМО, залишилися живі. Але снаряди все ж пошкодили деякі житлові будинки, згоріло декілька гаражів. Складалося враження, що до оголошеного перемир'я військові абсолютно не були готові. До початку оголошеної тиші залишалося два світлових дня і півтори лютневої ночі…
Володимир МАРТИНОВ.
м. Щастя Луганської області.
Від редакції: цей репортаж ми отримали від нашого колеги з Луганщини – редактора газети "Вісті Новоайдарщини" Володимира Мартинова, з яким налагодили співпрацю і обмінюємося матеріалами.
Ми щиро вдячні пану Володимиру за цікавий, насичений реальними фактами (на жаль, здебільшого драматичними), репортаж. Щиро бажаємо йому, всім журналістам Новоайдарщини, місцевим мешканцям мужності, стійкості, віри в перемогу, а найголовніше – миру!
Ми з Вами, дорогі друзі! Україна – єдина!
НА ЗНІМКАХ: перший військовий комендант м. Щастя Віталій Ткаченко; директор КП "Культурно-спортивний комплекс м. Щастя” Олександр Колесников; так виглядають окремі вулиці міста Щастя після обстрілів.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар