Яку державу ми збудували і чи спроможні її захистити?А тепер перейду до днів теперішніх і спробую відверто відповісти на запитання: "Яку державу ми збудували за 25 років і чи є у неї майбутнє?", розуміючи, що мою точку зору, як уже не раз бувало в минулому, підтримають далеко не всі. Звичайно, дай, Боже, щоб ця точка зору виявилася хибною і я знову не опинився завтра в ролі Ванги чи Касандри. Однак, як кажуть, краще гірка правда, аніж солодка брехня.
Одразу хочу попередити, що у своїх міркуваннях не спираюся на дослідження соціологічних служб чи висновки науково-дослідних інститутів. Основа моїх тверджень – реальне життя, публікації преси і особистий досвід, а також інтуїція.
Для початку нагадаю, що таке "держава" в класичному (науковому) значенні цього слова:
"Держава – це суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів". Таке визначення дає "Вікіпедія".
Якщо перекласти наведене вище на, так би мовити, "людську" мову, то можемо з повним правом говорити, що держава реально є тоді, коли має чітко окреслені кордони, котрі спроможна надійно захистити, гарантує неухильне дотримання прав і свобод, прописаних в Конституції, забезпечує справедливість у стосунках влади й народу, громадянський спокій і правопорядок, а органи влади чітко виконують покладені на них обов'язки.
Чи є це все в Україні? Аналізуючи шлях, пройдений нею впродовж 25 років після проголошення Незалежності, можна сказати, що формально наша держава відбулася. Маємо свій Основний Закон, державні символіку і атрибути, органи влади, які, щоправда, функціонують не завжди ефективно. Нарешті, в країні є Президент, якого обираємо всенародно, Верховна Рада, яка формується за так званим "змішаним" принципом, Кабінет Міністрів, на чолі котрого стоїть Прем'єр, яких за чверть століття, змінилося досить багато. Є певні здобутки в галузі внутрішньої і зовнішньої політики.
Однак, коли ми постараємося відповісти на головні питання, що стосуються територіального устрою України, забезпечення прав і свобод громадян, реальної, а не декларативної Незалежності, то, на жаль, бачимо багато нерозв'язаних проблем. Нашій верховній владі не вдалося в силу різних причин зберегти територіальну цілісність держави, та й зараз не вдається: Крим анексований Росією, на Сході ні на день не припиняється військове протистояння, яке не обходиться без людських жертв, Мінські домовленості практично не виконуються. Ніхто не може чітко й зрозуміло пояснити, а що ж далі, чому забута президентська обіцянка 2014-го року завершити війну найближчим часом?
Спостерігаючи за таким розгардіяшем в українському політикумі, дедалі активніше почали діяти вороги нашої Незалежності. І не лише на північному Сході, а й на Заході і Півдні. Часто думаєш, що це неспроста, бо дедалі більш виразно бачиш і відчуваєш реальну загрозу нового поділу України. Адже резолюція польського Сейму про геноцид поляків на Волині – це не тільки засудження діяльності українських національно-патріотичних формувань у роки Другої світової війни, а й спроба ревізувати повоєнну карту Європи.
Не секрет бо: окремі радикальні сили за Бугом і досі розглядають західноукраїнські (та й західнобілоруські) землі, як "креси всходнє" ("східні окраїни"), які у них буцімто силоміць відібрали Сталін, Рузвельт і Черчиль. При тому забуваючи, що і Польща не була б у теперішніх межах, якби не домовленості в Ялті.
Але то – Річ Посполита, а це – "штучне утворення", як собі дозволяють час від часу відгукуватися про Україну іноземні та й навіть вітчизняні українофоби. Не треба забувати про "русинський" рух, який набирає сили в Закарпатті, зажерливі погляди румунських, угорських та деяких інших авантюристів на ласі шматки української території. Не знятий з порядку денного й проект "Новоросія", про що дедалі тихіше говорять наші можновладці.
А дарма! Небезпека на Півдні не усунута. Про це свідчить велика кількість військової техніки і живої сили, зосередженої в Ростовській області, Криму та в інших місцях поблизу українсько-російського, як, зрештою, і білорусько-українського кордонів. Російські засоби масової інформації в останні дні стали дедалі активніше експлуатувати тему нібито запланованого наступу Збройних Сил України на позиції бойовиків у Донецькій і Луганській областях. Прийом не новий: хто збреше першим, тому повірять більше. Це якраз вписується у концепцію Владіміра Путіна, вихованця петербурзьких підворіть, котрий затямив з дитинства: завжди перемагає той, хто б'є першим.
Особливо насторожує активність російських дипломатів, військових і журналістів напередодні 25-річного ювілею Незалежності України, який готуємося відзначати 24 серпня ц. р. Цей ювілей – ніж у серце українофобам. Тому не виключено, що вони можуть скоїти провокацію, подібну тій, що мала місце у 2014 році: коли в Києві відбувався військовий парад, під Іловайськом у вогні кривавої бойні гинули патріоти України.
Не дай, Боже, повторення подібного! Тут є над чим думати і Верховному Головнокомандувачу, і багаточисельній свиті генералів. Їхні помилки і прорахунки можуть призвести до непоправного (Господи, прости, помилуй і вбережи!).
(Продовження у наступному повідомленні).
Залишити коментар