Благодійність / Депортація чи переселення

Вересень 1944-го року, місце дії – Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина. Селами ходять агітатори та закликають переїхати на схід Радянської України. Вони описують казкові картини майбутнього життя. Люди неохоче слухають ті розповіді, адже знають, що правда є іншою. Комуністичні пропагандисти виконують умови договору від 9 вересня 1944-го року між УРСР і Польщею про евакуацію населення. Тобто поляки позбувалися етнічних українців на території Холмщини та Підляшшя, а відповідно Радянський Союз позбувався польського населення на західно-українських територіях. 

Їм пообіцяли “комуністичний рай” та світле майбутнє, натомість за роботу у колгоспах вони отримували невелику торбу зерна. Перший рік  доїдали припаси, привезені з собою, а потім почався голод. Декілька тижнів у вагонах для худоби та дні проведені на залізничних станціях ці українці пам’ятатимуть все життя. 

Власне, для цього були створені комісії, надано транспорт і діяли центри для репатріації. Переселення відбувається у добровільно-примусовий спосіб. Селяни розуміли, що їхніх бажань ніхто не враховуватиме і рано чи пізно їм доведеться покинути рідні оселі. Долю цих людей вже визначили Черчиль, Рузвельт і Сталін, окреслюючи кордони майбутньої Польщі. У результаті перемоги у Другій світовій війні Радянський Союз хотів отримати максимум дивідендів, в тому числі і провести етнічну зачистку. 

Українці залишали рідні хати та вулиці, якими гуляли в дитинстві. Людям обіцяли велику Батьківщину, де не буде польської влади та жодних принижень. Хоча селяни і так не особливо страждали від цього. У  селах глибоко шанували православні традиції, тоді ніхто уявити не міг, що через декілька років православні храми перебудують на костели, а в українських хатах житимуть поляки. 

Українці з Холмщини до переселення вже мали можливість познайомитися з «комуністичним раєм». У 1939 році відповідно до лінії німецького-радянського кордону, визначеної у пакті Молотова – Ріббентропа, певний час уже господарювала червона армія. 

Згідно з домовленістю Гітлера та Сталіна у вересні 1939 року Холмщина та інші етнічні українські землі відійшли до німецької сфери впливу. На зміну комуністам прийшли нацисти, у школах почали викладати рідну мову та літературу, нова влада лояльніше ставилася до українців. Почали створюватися школи, показували вистави тощо. Але невдовзі толерантне ставлення гітлерівської влади до українців змінилося. Очевидці стверджують, що виною цього стали провокації з метою дискредитувати місцеве населення. 

Юрій Загайчук, уродженець села Турковичі, розповідає про коменданта, якого застрелили. По логіці, українцям невигідно було це робити. Тому що ми отримали свободу своєї мови, вже з’явився гімн «Ще не вмерла Україна…». Німці забрали 20 здорових чоловіків з села, вони більше не повернулися.

ххх

Осінь 1944-го року. З Холмщини та інших етнічних українських земель вирушають ешелони з обдуреними селянами. Людей перевозять у східні, південні та центральні області України. У дальню дорогу переселенці брали одяг, харчі, сільскогосподарський ремонент та домашню худобу. Суворо заборонялося мати з собою документи, фотознімки місцевості та будь-які географічні карти. 

Юрій згадує, що везли їх понад 2 тижні. 20 грудня посадили, а Різдво відзначали у вагонах. Висадили у Дніпропетровській області в «Апостоловому городку». Українські родини розміщали далеко одна від одної, адже влада хотіла асимілювати їх серед місцевих жителів. 

Про важкий шлях на Херсонщину засвідчують спогади батька – холмщака Василя Ворона, керівника обласної організації «Холмщина»: «… До тієї землі обітованої було ще так далеко, та кожен жив майбутнім, вірив, що заживе у щасті та достатку. І ось приготування завершилися, люди у вагонах.

Чекають... Шістнадцята година пополудні. Оглушливий гудок паровоза прорізає тишу, сповіщаючи про нашу історичну одісею. Різкий ривок, гучний гуркіт металу вздовж ешелону, поїзд почав набирати швидкість у напрямку Холма. Прощавай, село моє рідне! Прощавай, Холмщино, рідний наш краю! На станції Дорогуськ транспорт перетнув кордон і в Ягодині з радянського боку зупинився. Огляд і перевірка… Потяг рушає на Ковель – велику, але зруйновану боями станцію...

 Поїзд нісся на схід. Довкола руїни після запеклих боїв, металеві каркаси обгорілих вагонів на запасних коліях, покручені рейки. А ми їдемо у ці спустошені краї шукати щастя-долі... Закінчувалася четверта доба мандрів просторами розтерзаної неньки - України... Транспорт зупинився на вузловій станції Верховцеве у Дніпропетровській області. Тут потяг розформували, до наших вагонів причепили паровоз, який потягнув нас до станції Апостолове. Далі – на Херсон.

Десь опівдні 14 лютого наш транспорт зупинився «серед степу широкого» на запасній колії. По обидва боки колії – зруйновані будинки, людей не видно. Тільки телеграфні проводи жалісно гули під поривами степового вітру. Це кінцева станція нашого призначення – Калінінське (Калініндорф), як називали її місцеві жителі. За рікою Інгулець – районний центр, ліворуч – село Зелений Гай, далі розкидана на пагорбах Снігурівка – райцентр Миколаївської області. До Херсона ще кілька десятків кілометрів, але паровоз уже відчепили... Приїхали…»

ххх

Тривалий час існувало твердження, що примусово переселяли лише тих українців, які симпатизували або належали до УПА. Проте сам масштаб депортацій спростовує наведене твердження. Адже підлягали виселенню не просто окремі категорії людей, а всі без винятку українські і змішані родини. Порушення принципу добровільності дало можливість виселити в період  від вересня 1945 року до липня (саме до часу припинення угоди про обмін населенням між Польщею та СРСР) понад 260 тисяч українців.

Люди потрапили у нестерпні умови, жили у бараках та корівниках. За роботу отримували мізерні трудодні. Вкрай виснажена війною держава займалася відбудовою міст, але аж ніяк не долею селян. Переселенці, оцінивши перспективи свого напівголодного існування, вирішили повернутися назад, проте їхні домівки залишилися за лініями нового українсько-польського кордону, що став для них наглухо зачиненим. 

Відповідно до планів розселення на початку евакуації основну масу депортованих українців спрямували у східні області (Запорізьку, Одеську, Дніпропетровську, Херсонську, Миколаївську, Полтавську).

Бажання холмщаків переїхати до Східної України було скоріше бажання чиновників переселенських комісій, які формували ешелони. Більшість депортованих дізнавалися про місце свого нового поселення лише тоді, коли потяг прибував на кінцевий пункт.

Важливою причиною переселення холмщаків саме у східні області було намагання радянського керівництва ліквідувати прояви національної самобутності цих жителів. 

Крім того, депортовані з Польщі українці їхали у Східну Україну для поновлення людських ресурсів цих областей, для відбудови промислових підприємств, шахт, для роботи в сільському господарстві.

Згідно з урядовими документами держава мала робити все для якнайскорішого пристосування людей до нових умов. Насправді ж значній частині переселенців доводилося самотужки вирішувати більшість своїх проблем. Евакуйована разом із родиною з Холмського повіту Люблінського воєводства у Херсонську область Гарбарук Соломія Павлівна, жителька смт Голоб, згадує: «Стан здоров’я  в більшості людей погіршувався. Старші люди чогось хворіли, малі діти  не витримували того клімату. Зима там майже без снігу, а мороз був дуже лютий. А літо сухе,: так пригріє сонце, що земля аж тріскає. І люди помалу почали перебиратися на територію Західної України, адже тут клімат майже такий як на території Польщі. І наша сім’я також перебралася на захід до родичів в село Дарівку  Голобського району».

Не краще склались обставини у сім’ї Ганни Власюк зі села Дарівки Ковельського району (на знімку): «Ні житлом, ні працею ніхто нас не забезпечував. Живи, як знаєш. Нас до себе взяла місцева родина, в якої ми пробули два роки. Далі поневірялися по хатах, поки не купили собі сарайчик». З 297 польських будинків, які були на території Голобського району, 130 будинків лише були заселені  переселенцями [ДАВО. Ф. Р. – 919- Відділ із розселення українського населення при Волинському облвиконкомі. – Оп.1.- Спр.3. Матеріали по розселенню та господарському облаштуванню переселенців із Польщі за 1946 рік.  84 арк. ].

ххх

Нестача житла після війни змушувала місцеве населення за час відсутності господарів самовільно займати житлові будинки. Крім того, з відома місцевої влади у тимчасово вільних польських будинках оселялися демобілізовані солдати та офіцери радянської армії, працівники радянських і партійних органів, які прибували зі східних областей. 

Свято бережуть пам’ять голобчани про святиню Холмської землі – Холмську ікону Божої Матері.

Переселенка З. Пахолюк, мешканка смт Голоб, пригадує: «Плакали за іконою, як за живою істотою. Стали шукати, 3 роки пройшло, доки натрапили на слід крадія. Поїхали всі разом і забрали. Привезли до сестри Марії, і на родинній нараді вирішили віддати в Свято-Георгіївську церкву селища Голоб. Був тоді священиком отець Анатолій. Від позолоти на іконі не залишилось і сліду за такий довгий і трагічний шлях. Поставили її спочатку в центрі, і до неї складали пожертву. За зібрані гроші зробили іконі кіот. І тепер вона має постійне місце!»

Наші земляки сподівалися на повернення додому, але їх сподівання не збулися. Відбувся процес адаптації, асиміляція переселених та їх нащадків, які трьома поколіннями вкоренилися в нових краях, у т. ч. й на Волині, де відразу після війни оселилися понад 53 тисячі депортованих українців  – переважно з Холмщини та Підляшшя, частково з Надсяння і Лемківщини.

Від природи працьовитий наш народ, якому не вперше було переносити воєнні лихоліття, пацифікації, репресії, депортації, втрачати власну землю, своє майно, на нових місцях усе починати з нуля, не цурався найтяжчої роботи, орав, сіяв, будував. 

Багато наших людей поєдналося з місцевими жителями, в т. ч. й з волинянами,  мешканцями інших регіонів, створити гарні сім’ї, чесною працею і талантом примножували і примножують багатство на славу Лесиного краю, всієї України. Вони висловлюють щиру вдячність братам-волинянам, які прийняли їх у скрутну годину брутального вигнання зі своєї малої батьківщини. Але забути отчий край вони не можуть. 

Не все, звісно, втрачено. Наші батьки зберегли свою віру, набуту від предків духовність, традиції, звичаї, культуру, мову, говірки, приповідки, давні пісні, казки, легенди, ремесла. Вони під час депортації дбали не тільки про хліб щоденний, а й про хліб духовний. 

Більшість переселенців знайшли притулок на Волині, Рівненщині та в інших сусідніх областях. Однак цьому передувала довга небезпечна дорога. Зібравши рештки свого майна, переселенці вирушали уночі. Оскільки на Волині був великий повстанський рух, то влада не так слідкувала за тими землями, і було легше пересуватися. Залишивши назавжди рідну місцину, селяни усюди почували себе гостями. У радянське десятиліття їх вважали другосортними, а тапер про цю трагедію майже забули. Так що рана, заподіяна найбільшими диктаторами минулого десяткам тисяч невинних людей, кровоточить і донині.

 Олена ОРИШКЕВИЧ, депутат районної ради, вчитель історії Опорного освітнього закладу «НВК «ЗОШ І–ІІІ ступенів-гімназія» селища Голоб.