Раз добром зігріте серце - вік не прохолонеТрагедія, яка сталася на трасі Ковель–Луцьк у Голобах, сколихнула кожного. На чорному асфальті залишились зів’ялі, омиті кров’ю, гладіолуси і вона, молоденька мама двох малолітніх хлопчиків Анастасія Байда…
Жили вони всі дружною сім’єю у чудово обладнаному добротному будинку: мама, тато і п’ятеро сестричок – Олеся, Наталя, Настя, Олександра і найменша Альона. Дитячий безтурботний сміх наповнював кімнати.
Несподівано велике горе ввірвалося в родину: помирає мати, залишаючи розгублених осиротілих діток. Альонка ходила лише у перший клас. Вся відповідальність за долю донечок лягла на плечі батькові. У всьому йому старалися допомагати дівчатка. Доглядали одна одну. Горе їх загартувало, зробило передчасно дорослими, ще більше здружило.Вчилися добре, здобули вищу освіту, створили свої сім’ї.
Не пощастило Анастасії. Довелося самій вирощувати двох синочків. Данилу – 3 роки, Марку – один рік (на знімку). Часто у снах приходила до неї мама, осипала ласкою, турботою… Настя жила у батьківській хаті, тому саме вона найчастіше навідувалась на могилку найдорожчої людини. Так було і в той злощасний день. Та не доїхала донька до матері… Велике горе приголомшило їхню дружню родину.
Лікарня, реанімаційне відділення, злилися дні і ночі у нестерпне чекання. А які витрати! Але надія вмирає останньою. Рідні щодень їздили в Ковель, молилися.
Сестрички з’їжджалися на вихідні, спілкувалися по кілька разів на день, бо у них було багато спільного, і дітки разом гуляли, бо ж майже однолітки, були зріднені, адже бачили, як живуть і дружать їхні мами. Настя привозила діток у Луцьк, водила в ляльковий театр, старалася розвивати, не обділяти увагою, а любити за двох. Тішилася Данилком, бо почав уже вимовляти звук «р», ходив за мамою слідом. З яким болем у серці я почула його слова: «А мама казала:«Мій помічничок росте», «А мама казала, щоб я усе з’їдав», «А мама казала…».
Лікарі з ніг збивалися, щоб врятувати молоде життя, але травми виявилися несумісні з життям, і Насті не стало.
Не знаю, хто винен у цій трагедії – люди не судді. Але є суд совісті. За стільки часу кривдник не з’явився ні в лікарні, де боролися за життя Насті, ні пізніше! Не поцікавився, чим закінчилася аварія, з ким діти залишаються і з чим. Це суперечить людській моралі.
Сестрички, не роздумуючи, вирішили взяти сиріток у свої сім’ї. Переконала усіх Наташа з чоловіком Віталієм Мельничуком. У них – двоє своїх діток. Кірі – 4 роки, Артему – півроку. Найнята квартира в Луцьку. А місяць дуже швидко збігає, коли треба платити і за житло, і за комунальні послуги. Зі сльозами на очах бабуся Валя, мама Віталика, сказала: «Ці дітки теж мої внучатка. Від сьогодні і назавжди».
Всі четверо діток здружилися, сплять разом, дуже люблять купатися, без казочки не заснуть. Мама Наташа, педагог за фахом, водить їх в бібліотеку, до бабусі Валі, коли приїжджають у Голоби.
«Марко ще ложечки добре не вміє тримати, а каші – то уже споживає сам. Він дуже рано почав ходити. Дуже цікавий хлопчик. Найважче – зібрати гуляти. Поки всіх одягнеш, то той уже змокрів, той починає вередувати, той рветься в двері», – розповідає мама Наталя. – У дитсадок не думаю відводити, бо це неможливо чотирьох маленьких зібрати і вчасно добратися. Стараюся сама виховувати і розвивати».
Мені так хотілося взяти на руки це гарненьке, тепленьке з обіднього сну дитятко! За мить почулися голоси інших діток. По сходинках вони, хто міг, спускалися до мами Наталі, рожевощокі, доглянуті.
Якраз на свято Покрови Святої Богородиці було 40 днів по смерті Анастасії. Хочеться, щоб свята Богородиця своїм покровом оберігала цих діток і їх покровителів. Дарувала їм добре здоров’я, братські стосунки і щасливу долю у цьому непростому світі!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
Залишити коментар