Пізня осіньПізня осінь в дім наш завернула,
Листопад у душах вже осів.
Пам’ять – ніби край села фігура.
У вустах – слова лиш кам’яні.
Про кохання мовити незвично:
Незнайомі стали ми удвох.
Все в тумані: учорашнє й вічне.
Ніби ще нічого не було.
Ми одне для одного лиш тіні,
Пізня осінь в душі залягла.
І для тебе я, можливо, згинув.
Ти для мене – зранена журба.
Пізня осінь вже теплом не гріє,
Льодяні серця і почуття.
Тільки спогад пізній про надію
Нас веде в минуле майбуття.
Мандрує осінь навкруги,
Блукає пізня осінь.
Ще мрій нескошені луги,
Та хто так пізно косить?
В душі – порожня самота,
І спогади заснули.
З душі любові синій птах
Давно вже зник в минуле.
В душі порожня самота
Журбою лиш озветься.
І вже печаль тепер не та,
Що в пісні йде до серця.
Десь щемна осінь у душі,
Думки блукають в світі.
Де ти, любове? Де? Скажи!
І скільки буду тліти?
Покидаю тебе я навіки:
Почуття всі розбились, як скло
(Ми – мозаїка лиш прозаїчна),
І скалки вже давно рознесло.
День новий не порадує більше,
Тільки болю у серце додасть.
Що для мене тепер важливіше?
Німота… Глухота… Самота…
Я це знав, бо так трапитись мало.
А навіщо повірив тоді?
Нащо душі, мов сніг вже відталий,
Зігрівали серця льодяні?
Примхи долі? Чи Божая кара
За гріхи? Та тепер все одно…
Ми удвох – парадокс, а не пара,
Почуття, як скалки, рознесло…
Останнє листя вітер обриває,
Уся в намисті золотім земля.
Людські гріхи осінній дощ змиває.
Журба-печаль – то сестронька
моя.
В усі віки природа загадкова
І таємниця – нашеє життя.
Нічого не буває випадково.
У Всесвіті немає вороття.
Думки пливуть хмаринами по небу,
Їх розганя життєвий буревій.
Лиш серце скаже іноді: «Не треба
Нам зустрічатись більше
восени».
Самотні клени пісню про розлуку
У монотоннім подиху дощу
Мені співають. Простягають руки.
В свої обійми зради не пущу.
День відшумів, і ніч прогуркотіла
В душі кривавим подихом землі.
Я вже забув те ніжне слово «мила»,
Яке любив, та зберегти не зміг.
Осінній вальс, як сум. Меланхолійно
Кружляє лист і падає на дно.
А там горить… І гріє безнадію…
В душі пече. Та нам вже все одно…
Витає спогад і роз’ятрить душу,
Яка в думках на гратах розп’ялась.
Люблю чи ні, та вибачити мушу,
Як вибачаю осені не раз.
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Залишити коментар