Щира вдячність добрим людямХоч розміняла я наполовину вже дев’ятий десяток років, і минуло з того часу, коли моя родина (чоловік Борис Вагатович та дві доньки Людмила і Світлана) залишила Облапи вже більше 60 літ, я не втомлююся і згадувати, і писати про це село, його мешканців. Можливо, тому, що Облапи стали для мене другою моєю малою батьківщиною. Першою – де мати народила, було село Вербичне–Друге, що в Турійському районі (воно було спалене в роки війни, знищене в перші повоєнні роки і зовсім зникло з карти району у 1957 році).
Облапи стали для мене усім: в Облапську середню школу (відкриту в 1950 році) я після закінчення Луцького учительського (на той час) інституту одержала направлення на роботу. Тут провела свої перші уроки, пережила перші успіхи і невдачі. Тут знайшла свою долю, народилися мої діти, а головне – поріднилася з простими, проте добрими та чуйними, людьми, про яких з теплом згадую і по сей день.
Трапилося так, що я на схилі літ (через 45 років) знову повернулася (вже до дітей та онуків) в Ковель. Але час не власний над пам’яттю. Облапці, мої учні, не забули мене, як і я їх: зустрічі з ними, телефонні дзвінки, привітання – найбільша радість в моєму теперішньому житті. Не залишають вони мене і в скрутні хвилини, першими приходять на допомогу.
Напередодні першого вересня (в період виборчої кампанії) сталася біда: через травми ноги я два місяці не могла піднятися з ліжка.
Першою відвідала, прийшла на допомогу колишня облапська вчителька Валентина Іванівна Остапчук, котра зі своїм чоловіком Віталієм Марковичем (на жаль, уже покійним) відпрацювали 20 років в Облапській школі (вже після того, як у 1961 році наша родина за сімейними обставинами переїхала в с. Купичів).
Поріднили нас з нею «Спогади крізь роки», які друкувалися на сторінках газети «Вісті Ковельщини».
Знайомство (спочатку по телефону) переросло в справжню дружбу. Не стала перешкодою й велика різниця у віці: вона – молода ще, сповнена творчої енергії (автор двох чудових книжок, читаючи які важко від них відірватися), і далі – пише, пише, пише…
Вона вражає всіх своєю життєрадісністю, невгамовністю, добротою, людяністю і надзвичайним працелюбством. А любові її вистачає на всіх: дітей, онуків, рідних і друзів, колег, учнів, яких вчила…
Зустрічі в школах, де В. Остапчук працювала (Облапи, Голоби), не обходяться без Валентини Іванівни. Серед випускників Облапської СШ, котрі в цьому році святкували своє 40-річчя випуску зі школи, на чільному місці, мов та випускниця, була на знімку Валентина Остапчук.
Перейнявшись моєю стурбованістю з приводу того, що в такому стані не зможу взяти участі у виборах, виконати свій громадський обов’язок, Валентина Іванівна все організувала. Вона подзвонила своєму колишньому учневі, одному з тих, хто відзначав 40-річчя випуску Облапської школи, Степану Бабариці – знаному педагогу Ковельщини, кандидату технічних наук, колишньому директору, викладачу Ковельського промислово-економічного коледжу, людині, котра знає про вчителів Вагатовичів тільки з розповідей старших людей, мене – із статей в газеті «Вісті Ковельщини» та зі слів Валентини Іванівни. І він своїм вчинком довів, що є істинним облапцем.
Не рахуючись з власними справами та часом, своїм транспортом Степан Федорович відшукав мене. З’ясувавши мою проблему, він зробив неможливе: побував в травматології, травмпункті, зустрівся з лікарем-травматологом, в якого взяв медичну довідку для пред’явлення у виборчій комісії.
Після всіх «митарств» з медициною Степан Федорович приїхав до мене за заявою, в якій я зверталась з проханням дозволити проголосувати вдома. Зібрані необхідні документи він відвіз голові виборчої комісії на мою дільницю, яка згодом зателефонувала і повідомила про те, що з документами все гаразд. І вже до 12-ї години я проголосувала.
Тож щиро, від усієї душі дякую Вам, добрі люди, особливо Вам, Валентино Іванівно та Степане Федоровичу, за Ваші безкорисливі допомогу і турботу. Ми ж – облапці, а цим все сказано. Доземний уклін Вам, Вашим дітям, онукам від усіх нас, хто «пройшов» через Облапську школу, хто жив з Вами і серед Вас. Любові, добра, щастя Вам в усьому і завжди!
Антоніна ВАГАТОВИЧ,
ветеран педагогічної праці.
Залишити коментар