Хоч ворог лютує…"Але не так просто і легко звести зі світу цілий народ. Не так просто його викорчувати і знищити. Топталися по нас, кому тільки не лінь. А дядько як орав земельку свою, так її й оре. Як сіяв, так і сіє…
І довіку буде свою землю орати. Бо тут коріння його, яке не вирубає жодна сила у світі, як ти не вимахуватимеш сокирою. Стовбур зрубаєш – лишиться пеньок. Пеньок розхитаєш – коріння лишиться, яке вигребеш хіба що разом із землею. Тільки не пошита ще така торба, щоб усю землю разом із собою забрати", – це слова письменника Анатолія Дімарова із книги "Біль і гнів", в якій ідеться про перемогу над фашизмом у Другій Світовій війні.
У цьому році йому було б 100 років, але він пішов у Вічність 2014 року. Та книги його і оповідання, повісті, романи – це історія, яка йде паралельно з власною біографією, – пройняті духом незалежності нашого народу, бо той, хто бореться за правду, за добро проти зла, за мир, – перемагає. Так було, так є і так буде.
І віримо, адже весь світ за нас. Приймають біженців, передають зброю, кошти, гуманітарку, створюють Інтернаціональні легіони та підмогу ЗСУ. Масово виходять на мітинги за Україну з нашими національними прапорами, співають Гімн наш. Останнє речення – це повідомлення не тільки із ЗМІ, а й свідчення мої онучки, що живе в Лос-Анджелесі. Вся діаспора там згуртована, збирають гуманітарку для України. Їм допомагають представники різних національностей. А на грудях у кожного – футболки з українським Гербом.
Мужньо тримаються українці в кожній гарячій точці ті, хто залишився у вогняному пеклі, яке створили вороги. А про військових, які цілодобово ведуть оборону, про їх героїзм і незламність, мужність, гідну відсіч озвірілим окупантам будуть складати пісні і легенди, захоплюючі історії, писатимуть книги.
З болем про втрати і з гордістю за наш народ читаєш і слухаєш повідомлення в новинах ЗМІ.
Ніхто осторонь не стоїть в цей важкий час. Як у мурашнику, закипіла робота серед волонтерів у Голобах. Масово збирають необхідні речі для армії. Плетуть маскувальні сітки у поліклініці і в спортзалі. Для цього знесли гори тканин і ріжуть з них стрічки. Дехто вдома це робить і передає. Машину за машиною відправляють у військкомат готові вироби. А в їдальні шкільній варять вареники, печуть пиріжки для фронту, для доблесної армії.
На варті пильнують голобські чоловіки і тут, і на війні, куди були направлені в перші дні по тривозі.
Молимо Бога за них, щоб перемогли ворога і залишились живими. Хай згине страшний сон! Я перераховую "ковідну" тисячу на потреби армії.
Валентина Остапчук.
Залишити коментар