"Відкриваю таємниці буття..."Ковельчанка Іванна Душко (на знімку) навчається на четвертому курсі факультету романо-германських мов Національного університету "Острозька академія". Попри насичене подіями й напружене за ритмом студентське життя, знаходить тихі хвилини, щоб викласти поетичним рядком те, що бентежить душу, і поділитися сокровенним з читачем. Відчувається: дівчина споглядає довколишній світ очима юного філософа і прагне зрозуміти цінність людських взаємин.
Зимова втіха – тихий шепіт
казки,
Лапатий сніг й туман в
святкову ніч.
Бажаю вам в новому році ласки,
Нехай лунає всюди щирий сміх.
Краса природи, ніжний подих
вітру,
Горять вогні і зірка мерехтить.
Бажаю вам найбільших чудес
світу,
Відчуйте незабутню щастя
мить!
Так цікаво дихає прозорість
Через призму чистої провини,
Ріже погляд строга неозорість,
Наче очі невгамовної дитини.
Танці снігу під відкритим
небом.
Відчай спеки в жовтому піску.
Кинь монетку – йди відкритим
степом,
Зародилося життя в новому
колоску.
Шукай питань відвертих у
натхнення
І не чекай серйозності причин.
Звертай увагу на дрібниці
повсякдення,
Та все ж не бійсь залишитись
один.
Ми живемо в рожевих тонах.
Віримо, що все закономірно.
Щось хороше бачимо в очах,
А горе поруч ходить непомітно.
Інколи для себе відкриваю
Страшні таємниці буття,
І жаль, що влади не маю
Покарати винних я.
Кожного дня зустрічаю обличчя –
Кидаю погляд глибоко в асфальт,
Та сильним людям зовсім так не
личить,
Лишились біль і каяття.
Ніхто не знайде тут моралі й
змісту,
А правда тихо заховалась у
кутки.
Асоціації з страшним кривавим
містом,
Куди людство наважилось іти.
Відблиск шпальт на блакитних
просторах –
Проводимо життя у моніторах.
Закрили двері усім почуттям.
Надіємось забутись небуттям.
Давно втратили моральні
цінності,
Шукаємо найвищий рівень
вірності.
Не залишилося нічого людського,
Давно не шануємо високого,
святого.
Перетворилися у сліпе стадо,
Аби тільки минало "торнадо".
Ніхто ні до чого не має діла –
Гарненько б кар'єра угору летіла.
Навіщо до близьких хороше
ставлення?
Забули, хто кому рідня.
І нарікаємо, що швидко час
біжить,
Доброго сліду не намагаємось
лишить.
Коли мені про це розповідали,
Я ввічливо кивала головою.
Здавалося, що долі продавали,
А всі вони вершились новизною.
Зустрілась з цим, а наслідок –
з питанням:
Так важко відмовлятись від
новин.
Неначе вірш стає твоїм
натхненням,
І хочеться йому надати змін.
Якщо приходить знов в життя
умова,
То вже дратує клята метушня,
Ніколи не подіє настанова.
Бо знає: це давно не святошня.
Коли туман зникає, приходить
розуміння,
Стає дорога світла, а плани –
очевидні.
О, як же довго не приходило
прозріння!
Фальшиві ті обличчя: милі і
негідні.
Тече вода, змиваючи минуле,
Але чомусь не видно майбуття,
Приходить зміна і приносить
все забуте.
Світ розуміє, що немає
вороття.
Прекрасно!
Зникли тіні, що допомагали...
Натомість – знов реальність.
А чому?
Та ні, вони лише тоді брехали,
Тепер – дарують зайву сивину.
Не в тому навіть річ, що час
– пісок,
Реальність їх замінить, тільки
потім.
Залишиться там колір, де
висок,
Вона ж шукатиме його, де
злоті.
Іванна ДУШКО.
Залишити коментар