Солом’яна лялькаОсь настало це давно очікуване "завтра". Очікування ранку для жінки далось важко, адже ні на жодну хвилину не заплющила очей. Закутану хустиною голову переповняли думки про зустріч – таку довгождану, що очі наповнялись слізьми щастя. І попри холод у вагоні, її тіло зігрівали почуття, що огортали душу матері, яка любить.
Ступивши перший крок на перон, Марфа Іванівна розгубилась, адже гомін і швидка хода людей довкола неї – такі незвичні для очей і вух старої жінки. Нарешті оговтавшись, пригорнувши до грудей пакуночок з гостинцями і солом'яною лялькою для маленької онучки, попрямувала вперед за людьми.
Розглядаючи усіх довкола, вона надіялась знайти знайомий погляд – очі свого "маленького хлопчика", адже перед тим, як зібратись навідати сина, жінка відправила невеличкий лист з гарною, як на її думку, новиною і проханням зустріти на вокзалі.
Але вона так і не побачила ті прекрасні карі очі сина (уже, напевно, втомлені від тяжкої праці).
Марфа Іванівна навіть не думала докоряти синові – все ті ж доброта, тепло і виправдання. Може, він не отримав лист, або ж працює? Своєю, у зморшках від тяжкої праці, рукою вона повільно дістає прим'ятий клаптик паперу з кишені пальта. Це конверт останнього листа від сина. На ньому зазначена адреса, за якою він і проживає.
Вийшла на головну вулицю, озираючись навкруги. Вона ще ніколи не бачила таких високих будинків і таку велику кількість автомобілів. Усе було дуже незвичним для неї. Блукала містом, розпитуючи людей, показуючи адресу, чітко виведену на папері каліграфічним почерком сина.
Під вечір вона все-таки знайшла ту вулицю і той будинок. Потихеньку, важко вдихаючи повітря, мати піднімалась сходами. Нарешті квартира тридцять п'ять. Зсередини було чути музику, розмови і сміх людей. Ледь тримаючись на ногах, старенька жінка натиснула на кнопку біля дверей – дзвінок. Ніхто не відчиняє. Натисла ще , і ще…
Дзвіночок лунав десь там, за дверима, але вони не відчинялися… Її очі закривались від перевтоми, але вона до останнього намагалась не заснути.
… Настав ранок. Жінку розбудив дзенькіт ключів, якими відмикали замок. Швидко піднявшись на ноги, вона не відводила погляду від дверей в очікуванні побачити свого Андрійка. Нарешті. Двері відчинились… На обличчі Марфи Іванівни з'явилось здивування разом з відчаєм: перед нею стояв не Андрій, а якийсь невідомий їй чоловік. На її очах з'явились блискучі краплинки сліз…
Як пізніше з'ясувалось, цей чоловік був новим хазяїном квартири, яку продав син Марфи Іванівни, коли переїздив з сім'єю в Америку. У матері розривалось серце. Вона не могла повірити, що син не попередив її про такий важливий крок у житті. В очах жінки згас блиск доброти і тепла материнської любові – вона розчарувалася в синові.
Повернувшись додому, проплакавши декілька днів, вона змирилась з порожнечею, яка заполонила душу. І лише солом'яна лялька відтепер ділила з Марфою Іванівною її самотність.
Марина ОМАРОВА,
студентка Київського Національного університету культури і мистецтв.
Залишити коментар