"Афган" пройшовся по їх долях...15 лютого – пам’ятна дата, пов'язана із афганською війною, під час якої загинуло кілька тисяч юного цвіту. Територію Голобської селищної ради теж зачепило те лихо. Тож хочеться згадати поіменно живих і мертвих наших земляків, хто воював на чужій землі, відстоюючи ціною власного життя і здоров'я чужу свободу…
Переді мною – Грамота Президії Верховної Ради СРСР, видана Солов'ю Борисові Юрійовичу, у якій йдеться:
"Воїну-патріоту, інтернаціоналісту.
Виконуючи свій громадянський і патріотичний обов'язок, ти пройшов велику школу ідейної стійкості, військової майстерності, фізичної витривалості, вірності… Тут, виявляючи відвагу і мужність, ти самовіддано допомагав афганському народові будувати нове життя, захищати завоювання Квітневої революції.
Від імені командування, партійної і комсомольської організацій сердечно дякуємо тобі за відмінну службу Батьківщині. Перед тобою відкриті всі дороги. Ми впевнені, що який би шлях ти не обрав, завжди і в усьому будеш прикладом для інших, виявлятимеш високу професійну майстерність, допитливість розуму, сміливість творчого пошуку і активну громадянську позицію. Твоя служба в армії – хороша для цього основа.
Бажаємо щастя і доброго здоров'я!". 1987 рік. І – чотири підписи.
Крім цього, ще кілька медалей: "За самовідданий ратний труд", "Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу". Такі грамоти і нагороди є у кожного, а Василь Гарбарчук має ще орден Червоної Зірки.
Ось така пам'ять залишилась у хлопців від служби в армії, де ризикували життям. Добре, що дехто повернувся додому живим, а скільки стали інвалідами! Та найгірше, що в окремих сім'ях лежить страшне повідомлення: "Загинув при виконанні інтернаціонального обов'язку", а замість синів – пам'ятники на кладовищах, як от Миколи Банджі з Голоб і Віктора Потапчука з Брухович. Голобчани Віталій Кость – загинув у мирний час, Василь Байда, Андрій Дмитрук, прапорщик Ярослав Мельник і Василь Климук з Брухович – померли, підірвавши здоров'я на війні.
Живуть, працюють, маючи інвалідність, борються із хворобами, які стали наслідком служби, голобчани Леонід Андрощук, Василь Гарбарчук, Сергій Щербаков, Руслан Дячук, Віктор Чирук, Борис Соловей, Віктор Шведюк, Олег Бенесько, 
Анатолій Стрижевський, житель Вівчицька Віктор Буднік, Валерій Осипчук з Брухович та прапорщик Юрій Франчук з Нужеля. А їм ще й 50 немає…
Дуже приємно було спілкуватися із Віктором Чируком, який "варився" теж в тому котлі 2 роки і 5 місяців. Це – веселий, життєрадісний, енергійний і скромний чоловік, хороший сім'янин, турботливий батько і син. Донька – медик, син – студент. Віктор, як кажуть, "в сорочці народився", бо, мабуть, його одного не зачепила куля.
Служив в артилерії механіком-водієм тягача МТЛБ, возив гармату, охороняв частину дороги. Жили, каже, в землянках, палатках. Витримували страшну спеку – +65оС.
Головне було – не випити зранку води, тоді й до вечора потерпиш. А як вип'єш – цілий день питимеш і не вгамуєш спрагу. Здається, засмаг тоді на все життя.
Тепер Віктор Федорович працює, допомагає мамі по господарству, підтримує друзів по службі та зустрічається з ними, ходить у церкву, рибалить, любить "тихе полювання" і багато читає. З ним можна говорити на будь-яку тему. Живе, слава Богу, повноцінно, не скаржиться на умови, має пільги.
Так могли б жити усі "афганці", як їх називають, та, на жаль…
На цьому фото з батьками – Борис Соловей, красивий юнак у формі курсанта авіаційного училища, звідки й пішов в армію. Додому повернувся сержантом – покалічений розірваним снарядом, пригнічений, сумний. Довго тримався, не признавався рідним, жаліючи їх, адже бачив, що батьки сивіли від горя через хворобу другого сина – Віктора. Він майже одночасно з братом служив (на фото внизу), і хоч не в Афганістані, та під час аварії, яка сталася в армії, його травмувало. Рятунку не було. Згасав поступово. Після сільгоспакадемії працював у РЕМі. Дожив лише до 36 років…
Материнське серце ледь витримало те горе, а от батькове – ні. Раніше пішов у могилу за сина – несила було бачити, як той страждав…
Та й Борис не тішив. Він не встиг закінчити (був уже хворим) Рівненський інститут водного господарства, бо в авіацію за станом здоров'я дорога була закрита. Ще трохи попрацював, завів сім'ю. Дружина Анжела в усьому підтримує його. Та хвороба прогресувала. І ось тепер він має великі проблеми зі здоров'ям – покалічені афганською війною ноги не слухаються.
Ще лише 46 років – і вже інвалід І групи. Користується пільгами, отримує пенсію. Дали квартиру, але вона не пристосована ще для життя – це був адміністративний будинок. Потрібно робити ремонт, що впирається у великі кошти. Може, згодом, каже Борис Юрійович, і впорядкується бажаний куточок, а поки живуть у мами. Надія – на синів, якими гордяться батьки і бабуся. Сашко – восьмикласник, учиться добре, цікавиться усім, а старший Альоша закінчив залізничний технікум з "відзнакою" і працює та вчиться у Харківській академії заочно.
Живуть Солов'ї на другому поверсі, тому світ у воїна-афганця обмежений: сусідів бачить влітку – з балкона, а взимку – в коридорі. Обіцяв народний депутат України Степан Івахів візок для нього, а чи стане обіцянка дійсністю колись? Чекає…
Повертаюся до цитати із наведеної Грамоти: "…Перед тобою відкриті усі дороги…". Як хотілося б, щоб так було для усіх афганців.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар