70 років у паріТого лютневого дня в хаті Михайла Юхимовича та Ольги Філімонівни Василюків, що в Козлиничах, було незвично людно. Сюди завітали представники районної та місцевої влади, працівники місцевої культури, щоб привітати своїх односельчан із славною датою – 70-річчям спільного життя.
А ювіляри у святково прибраній хаті радо стрічали гостей. Обоє враз ніби помолоділи, очі світились радістю. Михайло Юхимович – в святковому костюмі, на якому сяє безліч нагород. І не диво, бо ж він колись молодим бійцем у грізні роки війни торував ті тяжкі, незвичні для хлібороба дороги.
Ніби було недавно. Шуміло їхнє весілля. Хоча такої радості й не було. Бо йшов 1943-й, кругом війна, горе, страждання. Але життя є життя, і юність брала своє.
– Я сам з Ломачанки, – веде розповідь Михайло Юхимович. – Але мав родину в Козлиничах. Тож на її запрошення приїхав з товаришем на Водохреще в гості. А коли посвятили воду, молодь зібралась на гуляння. І ми туди. Ось і зустрілась на дорозі дівчина. Та так запала в душу, що через тиждень сватів заслав. Та й весілля скоро відгуляли. Правда, не таке, як сьогодні гуляють. Але двома парами коней їхали у Козлиничі.
– Вінчались в нашій церкві, – додає Ольга Філімонівна.
У ту неділю в церкві вінчалось п'ять пар. І як не дивно, вона всіх згадала. Молода була в білому платті, на голові – вельон. Ольга Філімонівна була вродливою дівкою, мала великий посаг (придане).
Після визволення наших країв від фашистів Михайла Василюка забрали в армію. В Прибалтиці одержав важке поранення. Лежачи в госпіталі, шкодував, що мало довелось воювати, а «німчуру» треба було бити, бо чого він поліз на нашу землю? Скільки-то людей полягло в тій клятій війні! Серце і думки рвалися додому. Там десь у полоні лісів – його рідня, люба дружина, яка чекала первістка, що ось-ось мав народитись. Як вони там?
Рана виявилась важкою. Лікарі не ризикували видаляти кулю з легень. Так і повернувся з свинцем у грудях додому. (Лише 25 років по війні в обласній лікарні зробили операцію). А вдома його хворого, втомленого війною чекала дружина з си
ночком на руках.
Михайло Юхимович згадує події свого життя. Ніби вони й незначні, але з тих скупих ветеранських спогадів постає непроста його доля.
Згадує, що багато односельчан залишилося на полі бою. Тож довелось всім – і дітям, і жінкам, і пораненим вчорашнім солдатам ділити повоєнне горе разом. Сіяли, орали, будували. Бо яке воно повоєнне життя? Бідність, розруха.
І працював, де міг, і робив, що міг. У дбайливого господаря робота завжди спориться. Валилась стара дідівська хата, то треба було будувати нову. Так-сяк збудували. А тут Бог послав ще трійко дітей. Стала хата малою, будували ще й другий раз, але все на одному місці. І ось так спільно, ділячи радість і горе, живуть Василюки. Виховали 3 синів, одну дочку, всі мають вищу освіту.
Тішаться 9 онуками і 10 правнуками. Правда, розлетілись вони всі з батьківського гніздечка, але завжди радо прилітають до рідного незабутнього родинного порога. Радують своїми успіхами, беруть з собою потрібну батьківську пораду.
Щаслива сім'я Василюків тим, що народилась на такій чудовій мальовничій землі. Тут жили їхні батьки, діди, тут їхній родовід сягає сивої давнини.
– Де б я не бував, – згадує Михайло Юхимович, – такого краю нема, нема такої землі.
Михайло Юхимович за життя опанував багато професій: він і електрик, і будівельник, а ще був фотографом. І нині у селі нема такої хати, де б не збереглися його фотографії. Різноманітні стенди в колгоспі, сільській раді оформляв. Але найбільше любив садити сад – таких яблук, груш, вишень різних сортів нема ні в кого. А ще має велику пасіку.
Звичайно, іноді життя давало гіркі уроки. Але сім'я сильна своїм родинним вогником, своїм корінням, і про це говорять діти. Батьки досі залишаються прикладом для них.
Ольга Філімонівна – вірна подруга життя. Іноді думаєш, де в цієї маленької тендітної жінки стільки бралось сили, енергії, любові, щоб встигати скрізь? В хаті – рушники, картини чарують тонкою роботою. Ткала, пряла теж сама. А скатертина на столі — ніби вчора вишита. Вміло підібрані кольори квітів, вишуканий узор, хоч вишита скатертина ще до війни.
На покуті — образ Божої Матері. Це ще дідусь його придбав, коли ішла заміж. Змінювалися часи, хати, а образ Богородиці — у тій кімнаті і в тому самому кутку.
Можливо, ікона й допомогла їм у житті.
Вітаючи ювілярів, керівник СТзОВ "Заповіт" Поліна Климчук подякувала ювілярам за велику участь у розбудові колгоспу.
— Де б не працював Михайло Юхимович – чи то завтоком, чи завфермою, головою ревізійної комісії, я була за ту ділянку роботи спокійна. Бо це великий працелюб і дуже відповідальна людина, – наголосила Поліна Іванівна.
– Сім'я Василюків була завжди прикладом у вихованні дітей, – продовжила сільський голова Любов Літвінчук.
А музики у той день вигравали, співаки співали, даруючи ветеранам чудові мелодії улюблених пісень їхньої молодості. І до болю в серці зворушило прохання Михайла юхимовича виконати Гімн України. І коли присутні заспівали, встав солдат і всю пісню слухав стоячи (хоч як важко не було), а з незрячих очей текли сльози.
– Спасибі, – тихо сказав Михайло Юхимович. – Ми за Україну воювали.
Закінчилась тепла весела зустріч з прекрасними людьми. На прощання я запитала, а що б вони хотіли побажати молоді?
– Любові. Поваги один до одного, а ще – не шукати легкого хліба, бо треба багато працювати кожному, тоді й житимемо краще, – відповіли ветерани майже в один голос...
Ювіляри вдячні владі за турботу і увагу до них. Допомагає їм соціальний працівник Галина Овадюк, яку з вдячністю вони називають «наша няня». Бо вона дуже про них турбується: і продукти принесе, і ліки, і по господарству допоможе.
Раді, що не забувають їх. За земельний пай дякують Поліні Іванівні Климчук – 8 центнерів зерна одержали.
– Так що є як жити. От би тільки хоч маленького тракторця купити, – сказав наостанок ветеран...
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
НА ЗНІМКАХ: 1 – подружжя Василюків; 2 – ювілярів вітає директор СТзОВ «Заповіт» Поліна КЛИМЧУК; 3 – пісня на честь ветеранів у виконанні сільських співаків.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар