"Зневажить мову — зрадити себе"Слова, винесені у заголовок, належать поету М. Адаменку. І мову зараз поведу (вибачте за тавтологію) про нашу мову. Здавалося б, навіщо знову повертатися до обговореного мовного питання після того, як національну мову народу визнали його державною мовою?
Та, попри це, обговорення мовного питання не вщухає. Говорять і пишуть про мову багато, в тому числі і про українсько-російську двомовність. Не розумію, навіщо нам ще й офіційна мова – російська, якщо державна в нас – національна українська? Невже державна мова не є офіційною? І чим таким офіційна мова відрізняється від державної?
Прихильники ідеї двомовності дратуються. Адже у Фінляндії, пояснює дехто, функціонують дві державні мови, а у Швейцарії аж три. Цікаво, наскільки сама двомовність відповідатиме національному складові народу України і культурним потребам людей? І чи спроможні захистити ідеї двомовності, запровадити в Україні фінські та швейцарські порядки та умови.
А ще цікаво, чий історичний досвід повинні ми враховувати при розв'язанні наших проблем – фінсько-швейцарський чи вітчизняний, український? Можливо, щоб нікого не образити, запровадимо змішану українсько-російську мову, якою багато хто з нас розмовляє? Але ж Д. Павличко казав: "Той, хто дихає суржиком, не може мати духовного здоров'я".
Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона повинна володіти, звичайно, своєю рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою, засвоївши її змалку, ми користуємося повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід'ємна частка Батьківщини, голос свого народу. З рідною мовою пов'язані найдорожчі спогади про перше слово, почуте в колисці з материних вуст, затишок батьківської хати, гомін дитячого товариства, слова юнака коханій дівчині.
Український народ має свої культуру, звичаї, традиції, свою мову, коріння яких сягає у глибину віків. Біда лише у тому, що українське викорінювали зі свідомості народу, робили цей народ «телепнем», «малоросом», «хохлом», чужинцем на своїй рідній, споконвіків українській землі. І тривало це не рік, не два — так було століттями. Але народ не забув, ким він є, не забув свого імені.
"Мовне питання" завжди було в Україні знаряддям політичної боротьби. Вже саме тільки обговорення ідеї "сучасної двомовності" спроможне розколоти Україну, посіяти ворожнечу між її громадянами. Хоча державність української мови набула законодавчої конституційної сили. Статус державності надає нашій мові силу і престиж, забезпечує їй право на життя в усіх сферах, на всіх рівнях, чого не усвідомлює і не розуміє (чи робить на шкоду) частина сумнозвісних горе-депутатів, чиновників.
Я особисто згідний з рядками вірша, автор якого — Л. Диркавець:
Не ламай у лузі гілку калини –
Сиротою станеш, як забудеш мову.
Можеш призабути запах рути-м'яти,
Але рідну мову мусиш пам'ятати!
Можеш не впізнати голосу діброви,
Тільки не зрікайся маминої мови.
Ігор Вижовець.
Залишити коментар