Так Колодяжне запало в Лесину душу!"Я дуже рада, що я вдома, і тепер мене зовсім не бере охота гнатись на штири вітри", – так писала письменниця, одного разу повернувшись з мандрівки на лікування до батьківського дому в Колодяжному.
Адже, справді, серед багатьох векторів її життя та творчості є особливий, колодяжненсько-волинський.
Це – її широка самоосвіта шляхом вивчення багатьох іноземних мов і знайомство із світовою історією, літературою, культурою, яку вона здійснила в нашому краї, геніальна програма перекладів для читання українцям, омріяна тут, щоденна боротьба з власною хворобою та медична допомога селянам, навчання їх грамоти, споглядання побуту, звичаїв, обрядів волиняків-поліщуків та використання елементів етнографії, фольклору у своїх власних творах, трансформованих до рівня класичної літератури.
Підневільне соціальне та національне життя земляків спонукало до пошуку шляхів його зміни у національно-філософському ракурсі віршів, поем, повістей, оповідань, казок, драматичних поем, критичних статей тощо.
Опоетизовувала рідний край в різних за жанром творах, підбираючи найпоетичніші слова.
Лагідні веснянії ночі зористі!
Куди ви од нас полинули?
Пісні соловейкові дрібно-сріблисті!
Невже ви замовкли, минули?
Найчастіше описи волинської природи трапляються не в чистому вигляді, а через призму подій у власному житті, ностальгію.
Так, "у великому місті в розкішній теплиці" (вірш "В магазині квіток", серед гіацинтів, нарцисів, рож, азалій, дівчині (треба читати Лесі Українці) "пролісків простих схотілось". І таким великим щастям сповнилось її серце, коли побачила омріяні квіти в руках бідної жінки, що
Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…
У Колодяжному Леся Українка засвідчила свій вибір – належність до когорти письменників і визначила свій шлях – поєднання "свого співу" з плачем знедоленого "брата", для якого бажала "братерства, рівності, волі гожої" ("Мій шлях").
Цікавими і вартими глибокого прочитання є прозові твори Лесі Українки, написані на місцевому матеріалі, – оповідання "Одинак", "Приязнь", казки "Біда навчить", "Лелія".
Оповідання "Приязнь" писалося далеко від Колодяжного. Але, згадуючи дитинство, подругу Варвару Дмитрук, Леся змалювала її як одну з героїнь, відвівши роль сільської дівчини Дарки, яка пройшла шлях зневаги, важкої сільської праці, але стала вище освіченої панночки Юзі, її гувернантки, подружок, її батьків-панів.
З-поміж багатьох художніх прийомів, письменниця головним і останнім акордом твору виписала погляд сільської дівчини.
"Дитиною Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю, насупивши брови, немов шукала на землі щось загублене, або дивилась скоса на того, хто говорив до неї, і морщила лоба та прикривала очі рукою…". Тепер же "…випросталась і подивилась просто поперед себе через паннину голову кудись удалину".
Чи це не образ нової людини – вільної, гордої, розумної, красивої, талановитої, робочої? Такої, яка закладена в співочій душі Лукаша з "Лісової пісні", що "скарби творить" – моральні, матеріальні, культурні, зрештою, національні. Мавки, якій жага нового, дієвого, "не сплячого" життя дала серце та душу. Він і у Дядькові Левові, Лісовику, по народному добрих, мудрих, волелюбних, далекоглядних.
Теми "робочих" людей, саме робочих, працьовитих, Леся Українка торкається в поезії "Досвітні огні". Таким людям належить майбутнє, створене їх власними руками!
Цілковитою противагою їм є Граф фон Ейнзідель з одноіменного вірша, який паразитує на праці своїх підданих:
Ми тут, мов у пеклі, за душу твою,
За що тобі тії розкоші?
Така хіба воля небесна була,
Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола,
А ти їв і дарма й за гроші?..
Цього вірша написано якщо й не в Колодяжному (впродовж 1905 р. письменниця перебувала в Тифлісі, Києві, Петербурзі, Колодяжному), то на основі місцевих вражень. Ставши свідком кривавих подій 1905 р., Леся по-своєму їх сприймає. Не хоче крові, бо знає, що вона, насамперед, проллється з тих же робочих грудей: "Чи ж крів'ю не досить политий нам шлях?"– запитує у "Піснях про волю", написаних у Колодяжному.
А ще поетичними фібрами душі відчуває фальш атрибуту революції - пісні. "Смєло, друзья!" - "ридає", "мов на смерть проводжає", "безнадійний той спів, хто ж би під нього боротися вмів?". "Марсельєза" – переможна пісня революції, але нам ще ой як далеко до перемоги! Сумнівається в ідеалах загальної революції, боїться, що вона поглине "здобуту славу", волю України, тому закликає робити власну, національну революцію:
Так де ж наша зброя?
Де військо в рядах?
Часом бували у Лесі Українки хвилини розпачу, коли їй здавалось, що все даремно, що ми гірше паріїв і феллахів, раби, "паралітики з блискучими очима", " великі духом, силою малі". Не маємо навіть власної держави:
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: "Мій дом – мій храм!".
Свій край називає "занапащеним" та "нещасним" (вірш "І все-таки до тебе думка лине"). Тоді ще більше гартувалася її душа, крицею робилось її слово.
Щоб здійснити задум дядька, Михайла Драгоманова, закрити "білі плями" в історії України шляхом записування і вивчення народних пісень про ці періоди, Леся Українка прилучається до цієї справи, збираючи на Волині фольклор, надсилає зразки пісенності Михайлу Петровичу в Болгарію, готує їх до друку та видає в Україні.
І в особі авторки громадянської лірики, філософських драм, публіциста, літературного критика, історика особливого дару – дару історичної інтуїції – тендітна жінка, дворянська дитина, яка живе щоденними турботами селян, їх… лікує.
Як про щось звичайне, буденне, пише: "А я з Дорою от уже півтора місяця тут сиджу, господарюю (…), вожуся з тифозними на селі, роблю, що можу". В іншому листі (до тітки й сестри Драгоманових) детальніше: "Один 20-літній хлопець зробився уже зовсім як дитина, так йому тиф памороки забив за 5 тижнів, ну та се вже нічого, одійшло. Сьогодні я прийшла до нього і кажу: – Оце, Степане, я завтра їду вже в Київ.
– А на довго? – питає. – Ні, – кажу, – тижнів на два. – Ну, аби недовго, – промовив і так притомно подивився на мене.
Раз він назвав мене просто Леся, а не панна чи баришня. Так мені се в душу запало. Я думала, що він скоріш мене ненавидить за мої впорскування і касторку і т.п. Справді, мені здається, що у нас таки люди привітніші, як у Болгарії, чи, може, я мало знаю болгар? Шкода, справді, кидати Колодяжне".
Любов Мержвинська,
науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального
музею Лесі Українки.
НА ЗНІМКУ: погруддя Лесі Українки в Колодяжному.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар