Невичерпна криниця душіНапевно, немає на Ковельщині педагога, який свого часу не знав би вчителя математики Облапської середньої школи, а згодом – директора СШ № 7 м. Ковеля Дмитра Онуфрійовича Піщука. Він був вчителем від Бога. Колеги вчителя живились не раз його неперевершеними духовною силою, мужністю, терпінням, життєрадістю і оптимізмом.
Ще в однорічному віці, через захворювання поліомієлітом став інвалідом І групи, «візочником». Не кожен на його місці витримав би таке випробування, може, й зламався б. А Піщук кинув виклик своїй біді, не впав духом – і переміг себе й недугу. А в результаті – повноцінне буяння життя.
Людина народжується на світ, і батьки та рідні бажають їй щасливої долі, хоча життя у кожного складається по-різному, і доля в кожного своя. Біблія говорить, «що доля людини – від Бога». Втім, кожен із нас пише власну книгу життя від народження й до смерті. У ній – успіхи й невдачі, малі та великі досягнення й бездіяльність, погані і добрі вчинки.
«Людина народжується на страждання, як іскра, щоб угору летіти», – говорить праведний Йов (Книга Йова 5:7). І це справді так, бо тільки в стражданнях, в боротьбі народжується щось нове, гарне, важливе, приймаються цінні та правильні рішення. Звершуються великі діла.
Звичайно, це легше робити, коли людина молода, повна сил, енергії і здоров’я. Тоді на всі труднощі і перешкоди, які готує доля, людина дивиться з оптимізмом, з великою вірою в перемогу. А коли доля обходиться з кимось немилосердно, коли в дім приходить біда за бідою, коли лікарі встановлюють діагноз «інвалід», коли тобі сказали, що ти не зможеш бачити навколо себе Божий світ, чути голос світу цього, коли тебе прикуто до ліжка, до інвалідного візка, то що робити?
Де знайти мужність і силу кинути виклик нещасливій долі й, незваж
аючи на недугу, не зламатися, не жаліти себе, а зібрати всі свої душевні й фізичні сили й вступити у двобій з недугою?
Свого часу Вінстон Черчілль писав: «Успіх – це рух від невдачі до невдачі без втрати духу і ентузіазму».
Саме таким скарбом володів мій вчитель математики Дмитро Піщук. Це не просто талановитий педагог, мудрий вихователь, а, передусім, – особистість, наділена Всевишнім високими моральними чеснотами, які й донині живуть в душах його вихованців.
Розповісти про цю людину я вважаю своїм обов’язком і честю.
…Йшов 1951 рік. Після закінчення семирічки в сусідньому Городищі я продовжив навчання в Облапській середній школі. Шкільний дзвінок покликав 35 учнів 8-го класу на перший урок математики. Сидимо, чекаємо вчителя. Радість і хвилювання. Хвилювання і радість. Тиша.
Пройшла хвилина, друга… Рипнули класні двері. Клас блискавично встав. Два незнайомці на руках заносять до класу чоловіка з веселим поглядом, сонячною усмішкою, очі якого випромінюють добро. Один незнайомець на учительський стіл поставив стілець. І тут же хлопці обережно посадили на нього вчителя із загіпсованими ногами. Згодом прилаштували вчительський стіл ближче до класної дошки й швиденько залишили клас. На мить ми завмерли. Навіть не вірилося, що це був наш вчитель.
– Добрий день, дорогі мої! – весело і привітно звернувся до нас чоловік.
Всі ми, дещо схвильовано, відповіли: «Доброго Вам здоров’я!».
–Та ви сідайте, сідайте, – запросив вчитель. – А тепер будемо знайомитись. Мене звати Дмитро Онуфрійович. Я буду вас навчати математики. Хай вас не лякає такий мій зовнішній вигляд. Душа в мене не лукава. Я надіюсь і вірю, що ми знайдемо точку дотику в наших стосунках. Ви ж допоможете?
Мить помовчавши, додав:
– В однорічному віці я захворів поліомієлітом і залишився інвалідом першої групи, самостійно не міг зробити жодного кроку. Було кілька операцій… Ото і зараз я щойно після чергової операції на обидві ноги… Та ви не шкодуйте мене! Ніхто не змушує мене до праці. Все це – моє бажання, моя добра воля…
І тут же зазначив:
– Американський президент Теодор Рузвельт був інвалідом-«візочником», але це не завадило йому двічі бути главою держави. Він не зламався, а довів собі і всьому світу, що тільки сильні духом чогось варті. Приклад цієї людини не дозволяє й мені розслаблятися.
Коріння, витоки Дмитра Онуфрійовича – у мальовничому селі Бурківцях Чуднівського району Житомирської області, де 1925 року в простій селянській сім’ї народився син Дмитро.
Життя його – це суцільна боротьба. Дмитро Онуфрійович – інвалід дитинства. Саме в дитячі роки йому довелося пройти всі випробування, які підготувала доля. Однак хлопець не скорився – невичерпна любов до знань, мужність, сила духу допомогли йому в 1933 році розпочати навчання у першому класі сільської школи.
До школи його возили однокласники: весною і восени – возиком, а взимку – санками. Адже про інвалідний візок в той час й мріяти ніхто не міг.
Навчання перервала німецька окупація. Отож, батьки в 1942 році віддали хлопця на навчання до сільського чоботаря. Через рік Дмитро уже самостійно заробляв на хліб.
Закінчилася війна. Перед юнаком постало запитання: що робити, як облаштувати своє життя? І він твердо вирішив стати вчителем математики. Але де брати сили, коли ти самостійно й кроку зробити не можеш, навіть милиці – не допомога? Маючи сильну волю, духом не впав. Розумів: треба боротися, бо навіть пролісок навесні пробиває мерзлу землю, аби показати свою квітку.
І Дмитро кинув виклик своїй долі. В 1946 році закінчив Чуднівську середню школу. А опікунами були його друзі І. М. Чиркун та Н. І .Горайон.
— Вони ставилися до мене, як рідні брати, – пише в своїй біографії вчитель.
Це був великий подвиг – важка, наполеглива і жертовна праця.
Так крок за кроком Дмитро йшов до своєї заповітної мрії. В 1948 році він отримує диплом з «відзнакою» вчителя математики і фізики Бердичівського учительського інституту, і його призначають вчителем Облапської семирічки, яку 1950 року було реорганізовано в середню школу.
Так у далекому 1948 році й розпочався його 50-літній педагогічний шлях, 24 роки якого були віддані Облапській СШ. Саме тут були проведені перші уроки, тут одружився на своїй учениці, пізніше – колезі по роботі Марії Галійчук. Марія Гаврилівна подарувала йому два сини і дочку.
Згодом – заступник директора школи. А ще – студент-заочник Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки, де вже в 1953 році здобув вищу освіту.
Варто відзначити, що Д. Піщук був одним із ініціаторів і організаторів будівництва шкільної їдальні, майстерні виробничого навчання і чи не найголовніше – хорошим дизайнером.
Чимало новацій на рівні району, області випробовувались і запроваджувались в життя у 70-х роках саме в Облапській школі. Тут був створений один із кращих в районі методичний кабінет, змістовно налагоджена робота. На базі школи організовувались районні і обласні семінари, наради. І в усіх цих добрих справах ініціатором і безпосереднім виконавцем був заступник директора Дмитро Піщук.
В 60-х роках, після кількох операцій Дмитро Піщук міг пересуватися без милиць, спираючись лише на ціпок. Це була вже перемога. Згодом по лінії соціального захисту придбав машину з ручним керуванням.
— Улюбленим в шкільній «родині» був Дмитро Онуфрійович. Всі схилялися перед його духовною силою, мужністю, терпінням, життєрадісністю і оптимізмом. А вчитель він був, як-то кажуть, від Бога, – пригадує ті роки вчителька російської мови і літератури Антоніна Ваготович, мій класний керівник. Їй уже далеко за 80, підводить іноді здоров’я, але душею молода, енергійна. І далі живе життям своїх учнів, колег. Багато читає, пише спогади і друкується в газеті «Вісті Ковельщини»
— Дмитро Онуфрійович був чудовим рибалкою та любителем «тихого» полювання. Адже довкола Облап – ліси, два озера. Бувало, доночовував у лісі під деревами. Проте, коли інші грибники тільки йшли до лісу, він уже «здобич» ніс додому. Точніше не ніс, а віз своїм спеціально переобладнаним велосипедом.
— А ще умів веселити колектив, був неперевершеним гумористом, знав багато анекдотів, – каже Валентина Остапчук, в минулому вчителька української мови і літератури, якій поталанило працювати з Дмитром Піщуком.
Активним було в нього і громадське життя: агітатор, лектор, депутат сільської ради, учасник художньої самодіяльності школи і сільського хору.
Дмитро Онуфрійович багато читав, мав велику власну бібліотеку. Незважаючи на свою недугу, любив подорожувати. Об’їздив Прибалтику, центральну Росію, Кавказ, Закавказзя, пам’ятні місця України.
Ініціативного, невгамовного заступника директора Облапської школи в 1971 році призначили директором СШ № 7 м. Ковеля. Саме на його долю випало будівництво нової школи, яка була здана в експлуатацію у 1974 році.
Багато сил віддано новобудові. З роками здоров’я згасало. Особливо часто нагадували про себе колишні операції. Рухатись ставало все важче і важче. Отож, Дмитро Піщук попросився на вчительську роботу. Його було переведено вчителем фізики Ковельського СПТУ № 5, яке знаходилося поруч з його помешканням.
Але й тут творча хода талановитого, невгамовного вчителя тривала. Це та риса характеру, коли людина й сама працює до сьомого поту, й іншим не дає скніти в рутині буднів. За короткий час був переобладнаний і облаштований фізичний кабінет училища, відновив свою роботу фізико-технічний гурток.
За півстоліття Дмитро Онуфрійович зростив ціле сузір’я талановитих вчителів свого профілю. Чимало випускників обрали технічні професії, стали науковцями, письменниками, державними діячами, чи просто робітниками високої кваліфікації. Та, зрештою, це не так і важливо. Він вчив нас найвищої мудрості – по-справжньому любити рідну мову, Україну і гордитися нею.
На жаль, сьогодні вчителя уже немає серед нас. Він відійшов у прихисток Бога. Похований в Облапах. Дмитро Онуфрійович назавжди залишився серед тих, кого вчив і любив.
На його могилі завжди квіти. Сюди часто приходять дружина Марія Гаврилівна, діти, онуки, правнуки. А ще на місці спочинку часто бувають колишні його учні, мешканці села. В їх серці вічно горить вогонь пам’яті про вчителя, наставника, друга.
Дмитро КОРНЕЛЮК,
ветеран педагогічної праці.
НА ЗНІМКАХ: Дмитро ПІЩУК; Дмитро Онуфрійович із сестрами.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар