Заповіт Тараса Шевченка українцям та сьогодення"Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться…" – ці слова із пісні дуже актуальні сьогодні, адже саме в нашій незалежній державі куди вітер віє, туди вони і гнуться.
В останні роки повіяв вітер з Московії, і погнулися, полягали ми під тим подувом до самої землі, а нас ще й притоптали. Мало того, що прийнятий Закон про засади мовної політики, з яким стараються боротися всі справжні українці та ті, кому не байдужа доля України.
Мало того, що розробників цього Закону нагороджує почесними нагородами сусідня держава, так вони ще й привселюдно заявляють, що принципово не будуть розмовляти в сесійній залі державною мовою, але ніхто їх не карає, а нас не чує. Жодної відповіді на чисельні звернення громадян, районних та обласних рад до Президента та Верховної Ради не отримано, а нам ще свої місцеві владці "навішують" чужі свята, які ніякого відношення до незалежної України не мають.
Почитайте "Вісті Ковельщини", і Ви в цьому переконаєтеся. Згадайте, як широко відзначався День захисника Вітчизни 23 лютого. Виникає запитання: "А яку Вітчизну захищали в цей день, який називався раніше Днем Радянської Армії?". Це Герої Крут, молоді хлопці, захищали свою Батьківщину від навали російських зайд із війська Муравйова 29 січня 1918 року і поклали свої молоді життя. Саме 29 січня ми й повинні відзначати День захисника Батьківщини.
До речі, назва Батьківщина походить від слова "батько", а Вітчизна – від слова "вітчим", ось і зважте, хто рідніший синові-захисникові.
Пішов у небуття Радянський Союз, той союз, керманичі якого плюндрували цвіт української нації – її еліту, письменників та поетів. Під керівництвом їх нищили й обороноздатність держави, тому що в небезпечний для держави час розстрілювали грамотних полководців та військових. Було розстріляно і репресовано силу-силенну священиків, насаджувався атеїзм.
Той атеїзм, який нищив церкви, перетворюючи їх на конюшні, склади та танцювальні зали, стріляв в ікони, переплавляв церковні дзвони, зрізав хрести на фігурах на перехрестях вулиць населених пунктів, які захищали жителів від епідемій та хвороб.
Були розкуркулені кращі господарі та вивезені до Сибіру, Колими, для роботи на рудниках, шахтах, лісоповалах для розбудови чужої нам сторони. Тих, хто захищав Батьківщину у лавах Української Повстанської Армії, чекала така ж доля та знищення.
Ми славимо в цей день і "афганців", тому що вони теж захищали Вітчизну. Хочеться запитати: "Яку Вітчизну?". А ту, яка кинула їх, молодих, необстріляних, 18-річних хлопців у горнило чужої війни, яка ж знову знищила цвіт нації, поклавши на чужій землі 15 тисяч молодих життів, а в тих, хто залишився живим, забрала молодість та здоров'я. А натомість що дала їм?
Правильно: вони – герої, тому що не ховалися за чужі спини, не стали дезертирами, не зганьбили своїх батьків і земляків. За це ми пишаємося ними, але краще б вони були живими та здоровими, народжували б та ростили дітей, підтримували б своїх батьків, які теж постраждали від переживань за своїх дітей. А свято у них є – це День виведення військ із Афганістану. Отоді й потрібно вітати їх з поверненням додому.
Інше свято – 8 Березня. З якою помпезністю відзначалося – мало, як не Великдень. На цілий тиждень вистачило святкувань. Міжнародний день захисту прав жінок мало де в світі святкується, а в нас – із розмахом. А хто у нас захистив жінку в цей день, хто запропонував їй достойну роботу, забезпечив безкоштовне влаштування дитини в дитячий садочок (в місті), дав кошти на лікування хворих дітей, яких у нас все більшає і більшає? Хто?
А ось День матері у травні проходить зовсім непомітно, хоч саме тоді й повинен відзначатися День жінки-матері, але це ж наше українське свято, тому воно й не пропагується.
Незабаром настане травень, і знову будуть масові відзначення Міжнародного дня солідарності трудящих. З якими трудящими ми солідаризуємося? Може, з тими, на кого їздимо працювати, піднімати чужу економіку, вирощувати та збирати врожаї в чужих державах, продукцію яких нам же потім і продають, а своє вирощене не матимемо де подіти?
Тому в більшості українців і зникає бажання щось вирощувати. Одні їдуть на заробітки, інші спиваються, – благо, що горілка та спирт ллються рікою. Одні їдуть доглядати немічних людей за кордон, інші ідуть грабувати таких же немічних по селах. Ось така солідарність!
Візьмімо ще відзначення Масляної. Цей рік взагалі почали до неї готуватися задовго до початку, бо ж треба догодити "старшому брату", показати, що ми – "ваші". В Україні завжди був сирний тиждень, люди відвикали від м'яса, сала. Їли лише молочні продукти, кожен день виготовляли вареники та пиріжки з сиром, тіло готували до найдовшого Великоднього посту, щоб зустріти його у спокої та благочесті.
Тепер же – як перед кінцем світу "покрутилися". Скільки було випито, з'їдено, відтанцьовано, а яка радість була тим, хто не знає, куди подіти гроші! Це ж «щастя», спостерігати, як люди в черзі давляться за твоїми подачками у вигляді млинців та вареників, ніби не мають за що приготувати їх собі самі. Хіба це не ностальгія за радянськими чергами, у яких ми простоювали годинами за ковбасою "рубльовкою"?
Натомість день народження Лесі Українки пройшов дуже спокійно. Лише завдяки тому, що в нас є Колодяжне з музеєм Косачів та його небайдужі, дуже щирі працівники, там відбувалися заходи, які не залишили байдужими відвідувачів.
До Шевченківських же днів навіть оголошення в міськрайонній газеті не було надруковане про заходи в "Просвіті" 6 березня, а 10 березня в День пам'яті українського генія біля пам'ятника Шевченку відбулося щось взагалі незрозуміле, що збентежило всіх присутніх. Можна сказати, що лише панахида та виступ отця Анатолія Александрука і були головними у цьому заході. Ні від громадськості, ні від присутніх не було надано нікому слова. Не прозвучав Шевченковий "Заповіт".
Виручили лише діти з секції рукопашу, які під керівництвом їхнього викладача Олексія Смаля читали "Кобзар", але на вході, а не біля мікрофона. 9 березня лише члени Української Народної партії поклали квіти до підніжжя пам'ятника.
На Батьківщині Тараса Шевченка в Моринцях не дозволили читати вірша "Розрита могила", бо, як було сказано, "щоб не створювати соціального напруження". Складається враження, що відгомін докотився до Ковельщини.
Недаремно поширюються відомості, що заплановано вивести зі шкільної програми русофобом Табачником твори Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, бо це ж – наші справжні українські генії. Для чого ж їх вивчати, коли вони закликають: "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить"?
Будить тую ВОЛЮ, яку ще цар Микола приспав разом з Петром І та Катериною ІІ. Та й досі новоявлені царьки бояться, щоб вона не прокинулася. А ми в основній масі ковтаємо ту наживку і мовчимо.
"І могили мої милі москаль розриває…
Нехай риє, розкопує, не своє шукає, а тим
часом перевертні.
Нехай підростають та поможуть
москалеві господарювати.
Та з матері полатану сорочку знімати.
Помагайте недолюдки матір катувати".
Вірш написаний Тарасом Шевченком 9 жовтня 1843 року 170 літ тому, а актуальний і сьогодні, тому й бояться його нинішні правителі, бо це про них ідеться.
Читаймо, вивчаймо напам'ять вірші наших геніїв – може, дійде нам колись і ми зрозуміємо, що нас хочуть зробити перекотиполем, тому що без коріння ні рослина, ні нація не ростуть і не живуть.
Не загубімо у повсякденних наших клопотах того корінчика, який з'єднує нас з нашою, не чужою землею і Батьківщиною!
Слава Україні!
Лідія КОЗУЛЯ,
депутат районної ради (фракція "Українська Народна партія").
Залишити коментар