Україна на Хресті2013 рік для нашого суспільства є знаковим. Згідно з Указом Президента України Віктора Януковича будемо відзначати 1025-річчя хрещення Київської Русі-України 28 липня у день Святого Володимира.
Я особисто схвильований досьогодні подіями 25-літньої давності, коли був учасником служби Божої на Володимирській гірці у Києві в 1988 р. Добрі люди із Всесоюзного дитячого фонду ім. Леніна зробили мені перепустку, бо всі дії священиків і мирян знаходилися під невсипущим оком КДБ СРСР.
Маючи папірець, я зміг вишукувати зручне для участі місце. Але марно. Ішов рясний дощ, усі алеї були запруджені громадянами з парасолями. А спроби підійти до пам'ятника князю Володимиру-хрестителю нашої держави, схилами Володимирської гірки були невдалими.
Скрізь для порядку виставили охоронців. І я цілком заспокоївся, коли спостерігав за усією панорамою заходів з подвір'я Національної філармонії України, де також розгорнуло свою техніку для роботи Українське державне телебачення.
Для мене особисто події 25-літньої давності стали усвідомленням власної потреби до дії. На той час у Ковелі самовіддано відроджував національну духовність настоятель Св.-Благовіщенського собору отець Петро Левочко. На моє прохання священик відвідав завод "Турія", де я працював майстром.
Під час зборів трудового колективу було освячено цехи підприємства і національний прапор. Прапор було встановлено на високій щоглі біля Дошки Пошани. Керівники підприємства цілували святий хрест і отримали благословення.
Тоді ці заходи захопили і об'єднали колектив, але подальші події виявились невтішними, про що говорять факти. На сьогодні завод "Турія" – це руїни. Про долю працівників можемо лишень здогадуватись. Приємного мало. Держава не спромоглася об'єднатися навколо єдиного Бога. Така моя аналітика. Але, на жаль, були ще гірші часи.
Прагнення української державної еліти тисячолітньої давності наблизитись до більш успішних країн є зрозумілою політикою. Маємо погодитись, що добрі стосунки з Візантією, звідки і прийшла на наші землі віра Христова, то – хороший знак. Висока естетика любові до ближнього, закладена Богом у 10-ти Заповідях, повинна бути гарантією злагоди та благополуччя. Але, як не прикро, це не так, бо релігія стала політикою. І про це свідчать подальші факти державотворення України.
Найпершими жертвами підступу України-Русі охрещеної є вбивство братів-князів Бориса та Гліба рідним братом князем Святополком. Усі троє були синами Володимира-хрестителя України. Але найжорстокіші часи для Києва настають на початку ХІІ ст., коли амбітні князі починають "збирати землі" на Півночі.
На той час, 1169 р., стараннями засновника монаршого чину в Україні преподобного Антонія у Візантії в м. Солунь було отримано від Вселенського Патріарха приміщення у Афонському монастирі, відомі сьогодні як "Русское подворье", для потреб монахів української Києво-Печерської Лаври.
Але у той-таки 1169 рік Київ було знищено дотла, киян убито тисячами ордою із Московії на чолі із князем Андрієм Суздальським.
Жахливо, що разом зі своїм батьком Юрієм Долгоруким Андрій Боголюбський знищив економічну та політичну велич Києва. Після цих погромів та плюндрувань України Московія зуміла піднятись над Україною і сформувати з поневолених народів окремий великоруський етнос. Проте дорогою ціною для самих московських варварів.
Відомо, що Юрія Долгорукого під час банкету в Києві отруїли київські бояри. Його сина Андрія у 1170 р. зарізали охоронці уже в Московії, як свідчить літопис. Згодом у 1240 р., щоб добити Київ, москалі приведуть в Україну своїх братів-монголів на чолі з ханом Батиєм.
Рятувати Україну беруться наші волинські князі на чолі з князем Данилом Романовичем. Для цього гордий князь Данило змушений був пити "чорний кумис" з Батиєм. Пишаймося і тим, що саме наші діди й прадіди зупинили похід орди на всю Європу.
Проте посягання на духовність України подвоїлось після об'єднання Литви та Польщі в єдину державу – Річ Посполиту. Охоронцями України цього періоду є велика династія князів Острозьких. Ми пишаємося існуючою донині Острозькою Академією.
Але визнаймо, що остаточно сколонізував Україну, навіть перехрестив останки своїх предків за католицьким обрядом Іван (Януш) Костянтинович Острозький. Саме він розпочав бойові дії з поляками проти українських козаків, які не хотіли коритися новому окупантові, зраджувати традиції та звичаї рідного народу.
Козацький період в історії України є прикладом величі і смутку. Так зване возз'єднання України і Московії 1654 р. відбулося у м. Переяславі на рівні керівників козацького війська з Б. Хмельницьким та московської делегації від царя Олексія. Духовенство було категорично проти, пам'ятаючи гіркий досвід втрати митрополії, яку відновив лише гетьман Петро Сагайдачний. Підступність Московії виявиться незабаром.
Протягом ХVІІ – ХVІІІ століть іде шалена руйнація та ревізія православних надбань України. До успішної на ті часи Києво-Могилянської Академії засилаються московські студенти штибу М. Ломоносова, щоб плюндрувати древні українські архіви. У самій Москві горять книги Димитрія Туптала, якого однині Росія називає святителем Димитрієм Ростовським. Саме цього святителя російський імператор Петро І мав відправити на заслання у м. Тобольськ.
Гірка доля спіткала наступника Димитрія Ростовського – нашого земляка із м. Володимира-Волинського Арсенія Мацієвича. Будучи Владикою Ростовським, преподобний Арсеній наважився заперечити імператриці Росії Катерині ІІ, захищаючи майно Церкви. За це його судили, позбавили сану і замурували у стіні Соловецького монастиря.
Про цей факт геноциду Москви проти України розповідає у книзі "Таємниця святого Арсенія" відомий український письменник з Луцька Іван Корсак. Сама книга з нагоди 1025-річчя хрещення України проходить громадські читання у школах нашого міста.
Сьогодні Ковель відомий розбудовою храмів на всю Україну. Особливо після дозволу міського голови С. Кошарука та міської ради будувати храм навіть на березі водосховища, де ковельчани віддавна облюбували собі місце відпочинку. У цьому я бачу є конфлікт, бо роботи, наскільки мені відомо, проводить настоятель храму із с. Буциня Старовижівського району.
Таким чином, ситуація в Українській Православній Церкві складна. Невипадково, коли прихильники Блаженнішого Володимира (Сабодана), Предстоятеля Української Православної Церкви Московського патріархату запитали, чому він не балотувався у Патріархи, коли обрали Кирила (Гундяєва), той відповів: "Краще бути Митрополитом Київським 121, аніж стати Патріархом Московським 16".
Можна лишень збагнути українську наполегливість цієї обтяженої літами та духовними справами людини, що всією своєю свідомістю і діяльністю так мужньо протистоїть натиску московських ієрархів.
Свої коментарі та міркування хочу завершити словами відомого українського поета Павла Тичини:
"Я єсть народ, якого
Правди сила
Ніким звойована ще не
була,
Яка біда мене, яка чума
косила,
А сила знову розцвіла".
Отож, і я вірю в те, що Україну, яка нині, образно кажучи, перебуває на Хресті, не здолає ніхто, а український народ з усіх випробувань сьогодення вийде переможцем.
Іван СИДОРУК,
Заслужений працівник культури України.
Залишити коментар