"Де згода в сімействі — там мир і тишина"Де міцні сім'ї, там міцна держава. Дуже хочеться, щоб таке було у нас, в Україні, де живе багато хороших працьовитих людей. Про одну з таких сімей буде моя розповідь.
У Голобах, по вулиці Чічіко Бенделіані, живе родина Камінських.
Мати, Олена Іванівна, рано овдовіла. Скільки себе пам'ятає, завжди у праці. Часто непосильній: на цегельному заводі носила тяжку цеглу, на заводі "Побутової хімії" вдихала різні випари, через що дістала алергію. Але мусила працювати, та ще й там, де більше платили, бо на руках залишився шестилітній синок (а троє маленькими поховала), недобудована хата.
Але пережила все. Виростила і виховала достойного працьовитого сина Володимира.
Після закінчення автошколи проводжала в армію. Міг взяти відстрочку, але не захотів, ще й вибрав службу на Далекому Сході, бо хотілося побачити більше світу, випробувати себе, загартувати морально і фізично. Міста Завітинськ, Хабаровськ, морози мінус 40 градусів і вище, навчальний корпус шість місяців.
У взводі було 16 чоловік і 7 національностей. Із них – 2 українці, двоє росіян, а всі інші – грузини, якут. Спілкування було на "найвищому" рівні. Але коли мати присилала українське сало, яким він пригощав хлопців, то всі навчилися говорити "сало", "Україна", "мати". Було всього. Працював водієм. Мав лише похвали, бо любов до машини, увага, дисцип
ліна у нього – на першому місці.
Не забуде ніколи, як за чотири дні до закінчення служби загинув хлопець. А дружба з багатьма залишалась назавжди. Підтримують зв'язки, діляться радістю і вирішують проблеми. "Армія – це велика школа виховання. Щоб усе було "під кантик": і одяг, і взуття, і машина. Ці навички прищепила армія раз і назавжди", – говорить Володя. А ще на пам'ять собі залишив хвилі річки Амур, у якій двічі купався.
Після повернення додому зразу почав працювати водієм у дитячому будинку, став надійною опорою матері. Порадував неньку доброю невісточкою. Ірина Михайлівна вчителює у Поповичах. Любить свою роботу, але добиратися, особливо в негоду, непросто. Свій трудовий шлях починала з дитячого будинку, то навчилася співчувати чужому горю.
"Це чудова сім'я", – каже сусідка Федосія Кобиш.
Відчувають це і діти з дитячого будинку. Я бувала у цій привітній оселі ввечері. За дві годи
ни пролунало 3 виклики по мобільному з дитячого будинку.
Чую: "Дядя Володя, а я помив сам банку з-під салату". Я здивувалась: "Що вони самі миють після себе?". Подружжя переглянулось. "Ні… Їх годують дуже добре, але їм хочеться чогось домашнього: салатику, горішків, сала. То я інколи їх пригощаю, дружина і мати наполягають, щоб узяв", – знітився Володимир.
"Добрий, працьовитий хазяїн мій син. Як зробить, то після нього переробляти ніхто не буде", – підхопила розмову мати.
Мені подумалось: мабуть, через це і в хаті порядок ідеальний, і поза хатою, що стала окрасою вулиці.
У праці виховують і сина Валерика, десятикласника. Скромний, вихований хлопчина. З нетерпінням чекає вихідних, бо тоді він постійно з татом. У тата хобі – машина, рибалка, гриби, тобто тихе полювання, але на першому місці – сім'я.
Він навчив керувати машиною і дружину, і сина, який береться до всього. Уміють похвалити, бо ж знають, що це позитивно впливає на формування особистості дитини. А батьківська увага і любов додають впевненості.
Почувається у безпеці і першокласниця Анечка, бо бачить, як тато і мама поважають одне одного, ставляться з пошаною до бабусі, до старших, до знедолених. Є у кого вчитися. А поки що щохвилини вмощується на руки до тата, бо їй з ним добре, затишно і спокійно.
Добре вдома і татові, який цей затишок, цю любов несе з собою на роботу.
"Я люблю працювати під керівництвом такої людини, яка вимагає дисципліни і порядку. Почуваюся впевненим", – завершив нашу розмову Володимир Валерійович. І додав: «А на своїй рідній землі легко дихати і працювати».
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
НА ЗНІМКАХ: подружжя КАМІНСЬКИХ з дітьми; Володимир Валерійович у молоді роки.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар