"Університети" Володимира УнігиКожна людина є неповторною особистістю і відображенням безмежного Космосу на Землі. Так Бог її створив.
Володимир Уніга саме і є якраз тією особистістю, котра вершить Господній заповіт: любить і обробляє землю, доглядає і оберігає те місце, де народився і зріс. А народився наш герой-господар у 1933 році. Поводила доля за руку по усіх усюдах та й прив'язала разом із коником до хати і поля у Лапнях.
– Розкажіть про своє дитинство, – звертаюся до сільського аксакала.
– Що ж Вам розказати? Воно таке, як в усіх. Хлопця у селі заздалегідь "готовлять" стати господарем та главою сім'ї. Тому всього мусиш вчитись у батька.
– Такий собі практичний університет.
– Не знаю, чому навчають студентів у тих високих університетах, але батьківська школа господарювання і життя – то найвища наука. І вчишся ти не п'ять чи шість років, а усе свідоме життя. Спочатку тобі прищеплюють любов до землі, тварин. На кожному кроці створюють обстановку нетерпимості до лінощів, закладають у твоє єство розуміння того, що слід бути порядною і відповідальною людиною. І, звичайно ж, вчишся, як правильно тримати плуга, запрягати коня, коли слід сіяти жито і садити картоплю. Це не просто: "Вйо!" – і коник риссю побіг по рівній і прямій дорозі. Тут – повна програма сільської академії.
– Війну пам'ятаєте?
– Краще не згадувати. Врізались у пам'ять оті страшні картини. Пам'ятаю, напали партизани на німців, що були у селі, коли ті безпечно щось святкували. Побили їх багато. На другий день ми з батьком возили ті трупи на могилки. Батько з мужиками кидали вбитих на віз, а я лійцями правив. А через день прибув німецький загін. Йшли із факелами і палили усі хати підряд. Дід з бабою та інші односельці у крайній хаті заховались, то їх усіх живцем і спалили.
– Мабуть, і людей стріляли?
– Може, й стріляли б, але усі, хто молодший був і здоровший, в ліси повтікали. Потім церкву підпалили. Кажуть, як горіла, то полум'я різними кольорами сяяло аж до небес. Знак Божий на ній був присутній.
– З приходом Червоної Армії легше стало?
– Думали, що легше буде та спокійніше. Тоді ж воно як було: приходять червоні партизани і вимагають: "Давай їсти!", а за ними – "наші хлопці", як зараз кажуть, і теж просять переночувати. Боялися і тих, й інших. А це ж – армія. А армія теж їсти хоче: віддавай зерно, викопуй картоплю, веди корову, або свиню… Та найстрашніше, що усіх чоловіків на фронт забрали. Батько теж пішов воювати. Багато не повернулося з тієї клятої війни. І батько був ранений.
– Хати не було, а де жили?
– Коли у лісі переховувались, то шалаш із гілляк майстрували, а так – в землянці-льоху. Ми ж не одні такі були. Як звільнили Ковель, то й про хату стали думати. Мати надибала якусь невеличку хатинку в Облапах в обмін на зерно, що було закопане і яке "совєти" не знайшли. Родичі й сусіди допомогли перевезти. Та й я уже почувався дорослим. Мені ж тринадцятий минав, і за відсутності батька я й кіньми правив, і матері допомагав.
– А в село хотіли переїжджати?
– Ніхто не хотів. Силою примушували. Прийдуть "активісти", розкриють півхати – куди ти подінешся? Мусиш. Перевозили. Люди один одному допомагали. В біді люди завжди добріші. З усіма і я тієї доброти навчався, а разом – і будівельної справи.
– А колгосп?
– Так само й у колгосп «добровільно» записували. Посадять у льох, доки не «прозріє» неохочий. Або так чимось полякають, то й веде господар коня із возом до колгоспу. Люди й на щоденну роботу не поспішали. Не раз бригадир прийде, заллє вогонь у печі, то вже куди подінешся? Коли батько з війни повернувся, то трохи легше стало.
– Після війни хліб був? Голодували?
– В багатьох не було. Армія забрала. А потім ще й у колгосп на посівну забирали. Нас малих у Ковель за хлібом посилали, як була якась копійка вдома.
Простоїш в черзі біля кіоску, купиш буханець, а вже й вечір. Мало тої хлібини на цілу сім'ю, то й на другий день залишалися. Знайдемо в руїнах якийсь прихисток і ночуємо там. А їсти хочеться! Відламаєш невеликий шматок хліба, а за ним мимоволі й другий – так до ранку півхлібини як і не було.
Раненько, ледь світ, знову чергу займаємо. Тільки-но привезуть, відразу ж за хлібом без черги слюсарі-паровозники йдуть, вимазані мастилом. Як пройдуть повз нас, то й ми чорні як негри, стаємо. Сьогодні люди так не цінять хліб: їм то чорний, то білий подавай. Тоді ж всякий був солодкий, як цукерка.
– В армії служили?
– Аякже. То добра школа була. Направили на Сахалін. На холодних морських вітрах, далеко від дому гартувався. Додому писав: "Мені тут добре. Кормлять, одягають, в школі вчуся". Там наука конкретна і серйозна була.
– Уявляю: повернулись із армії – підтягнутий, стрункий, обвітрений, ще й у формі військовій. Дівки задивлялися?
– О, то історія особлива. Так воно й було, що не одна зиркала несміло.
Іду якось до клубу і на хату задивився – така гарна, чепурна і подвір'я чисте, і садок є. Ото, думаю, мені б таку з дівчиною. Думка думку поганяє, а Бог на свій шлях направляє. Приглянулася в клубі красуня, то запросив її до танцю. Познайомилися: Галею звати. Насмілився: будь-що буде, а додому проведу. Вона й каже: "Пішли". Ідемо, тараторимо. І раптом вона до тієї хати повертає. "Ото чудасія! – думаю собі. – Може, то знак?!". Отак, довго не барившись, одружився.
– А школа батьківська як? Відчули себе господарем і главою сім'ї?
– Над тим не замислювався. Треба було виживати. Працював у колгоспі – не виходить. Влаштувався в будівельну організацію у Ковелі. О 5-й ранку підіймався, щоб пішком встигнути на роботу дістатися, а додому повернешся пізно ввечері, ще й дружині по господарству мусиш допомогти. Важко. Ось така «школа».
Стали будувати дорогу на Камінь-Каширський, то я туди перейшов. Додому ближче, і копійку якусь отримував. А пізніше вдалося влаштуватися у депо оглядачем вагонів. Пощастило, сам Бог послав. Я там довго працював, мене шанували, не раз нагороджували грамотами.
– А Галя, дружина, чим займалася?
– Вона у мене активістка і розумниця була. Працювала ланковою, потім контрактатором, пізніше – комірником.
– А що то воно таке – контрактатор?
– А це – робота з молодняком. Кожне теля ставилось на облік. Галя заключала контракт із господарем і контролювала те теля аж до м’ясокомбінату чи передачі до молочного стада.
– Сумне запитання: яка доля дружини?
– Так світ влаштований: одній людині Бог дає довге земне життя, а іншу на небеса забирає. Працювала дружина багато. Вдень – колгоспні роботи, ввечері – по домашньому господарству, а вночі – звіти складала. Так і впала втомлена на стіл. Застав мою милу і рідну мертвою за тією роботою. Сумую.
– Життя – живим, витріть сльозу. Те, що сталося, не повернеш. Повернімося до земного. Кажуть, що Ви комірником працювали на місці Галі.
– Попросили, то й погодився. Це особлива робота і відповідальна. Дивись, щоб ніхто не вкрав зернини, та й сам щоб не спокусився. А потім звіти складай і недостачі не допускай.
– А рідня Ваша велика?
– Нас було три брати. Іван у грудні минулого року відійшов на той світ, а Сергій у Ковелі живе. Радію дітям. Олена при роботі, із сім'єю живуть дружно, бізнес невеликий мають. Син Віктор у Луцьку на державній роботі працює. Тішуся онуками, а ті уже своїх малят налелечили. То й дякую Богові, що дарував мені стільки радості.
Володимир Харитонович у свої 80 літ виглядає молодим і крепким, справжній господар землі. Має друга-коня. Утримує ще й дві свинки. Завжди готовий прийти на поміч громаді. Так, зупинка на залізниці "Лапні" – то його ініціатива. А ще його зусиллями дорога у селі стала рівнішою, без ям.
Заїхав до нього навесні, а поле чисте, житніми сходами усміхається, хата встелена килимами, а на подвір'ї – чистота і порядок. Тож не шукаймо у американського Карнеги, як жити, а навчаймось у таких, як Володимир Харитонович Уніга – господар і батько, зрештою, щаслива людина.
Пережив чоловік багато. Та завжди дотримувався загальновідомого кодексу життя: вчись, працюй і не лінуйсь, допомагай ближньому і громаді, люби людей і землю та відтвори усе це в дітях.
Тож, шановний ювіляре, живіть у здоров'ї ще довго-довго, хай Бог Вам благодать посилає. Вас люблять діти, онуки, правнуки та вся родина. Ми молимось за Ваші добрі душу і серце!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: Володимир УНІГА.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар