На таких треба рівнятисьФедось Семенович Книш – корінний голобчанин. Бо народився, каже, через дорогу. Рідна земля йому, як мати. За плечима — 90 і ще один рік за цей час побачив багато і знає також. Він — жива енциклопедія. І пам'ять ще має добру, хіба прізвище чиєсь призабув, а про події розповідає, ніби вони вчора відбувались.
...Їх було четверо синів у батьків. Залишився тепер сам. Один брат склав голову на війні, другий прийшов з армії уже хворий, бо опромінився радіацією там. Не врятували навіть у Москві, куди з матір'ю завезли на лікування. Там і поховали.
Батько трагічно загинув. Мати не витримала стільки горя, незадовго померла. Третій брат жив у Казахстані, теж уже немає. Мабуть, за всіх тепер Книшів живе Федось Семенович. І треба сказати, що бравий чоловік, веселий, з гумором, хоч має інвалідність 1-ої групи, а в минулому році переніс складну операцію.
Коли ми прийшли, застали його за роботою.
– Як живеться ветеранові бойових дій? — питаємо.
– А от пораюсь біля пасіки, перевіряю зимівлю бджіл. Багато загинуло, прийдеться рої поповнювати.
– А дружина допомагає?
– О, я без Марусі нічого не роблю, ми все разом.
Вийшла Марія Михайлівна і гостинно запросила нас до хати.
І потекла цікава розповідь-бесіда.
– Мабуть, тим Ви й виглядаєте молодшими за свої літа, що медком ласуєте? – звернулись ми до господаря, бо, дійсно, зморшок старечих зовсім мало на акуратно поголеному обличчі.
– Аякже, труджусь біля них, то й результат маю. Без меду не сидимо, замість цукру його вживаємо. Людина ж мусить мати віддачу за свою працю.
– А чим у житті ще займались, крім бджіл?
– До праці звик ще з дитинства. Батьки привчили. Не встиг закінчити школу – почалась війна. Німці шаленіли від поразок і злобу виміщали на мирному населенні. Почали вивозити молодь у Німеччину. Ми втікали, переховувались по селах.
Та не обминула неволя. У 1942 році вивезли нас. Працювали на німецьких збройних складах, було дуже важко. Годували погано, пухли від голоду. Почувши якось канонаду, зраділи: значить наші близько і звільнять.
Щоб не загинути під час перестрілки, кілька нас вже втекло із заводу, бо німці себе рятували, не до нас їм уже було. Вони – на захід, а ми – на схід. А там вже наші були.
Стали солдатами відразу. Лише спочатку взяли на службу в особливий відділ (СМЕРШ), оскільки я володів німецькою мовою, перекладачем. Потім перевели в піхоту, в атаку ходив. В армії годували добре, ми вже були при силі, молоді, здорові. Хоч спали в окопах, під відкритим небом, але не хворіли.
– Як зустріли Перемогу?
– Гнали фашистів до Берліна, брали участь у його штурмі. Все затихло, війна ніби скінчилась. Аж раптом почалась страшна стрілянина, – це вже була мирна, без жертв. Стріляли вгору, бо Перемога. Я особисто з тієї радості вистрілив 71 патрон. Коли вже вільно можна було по Берліну ходити, пішов з хлопцями рейхстат подивитись. На його стінах розписався, що я — Книш із Голоб. З радістю вертались додому. Зранку давали скибку хліба з сіллю, щоб у дорозі пити не хотілось. Та дорога додому була легкою, хоч і пішки.
– Коли ступили на рідну землю?
– 4 грудня 1947 року у званні сержанта.
– Нагороди маєте?
– Так, кілька медалей і орден Вітчизняної війни.
– Чим займались вдома?
– Закінчив курси помічника машиніста і працював за фахом. Потім у фінвідділі, був заступником голови селищної ради. На пенсію пішов із депо. Ще й у кар'єрі трудився, уже будучи на заслуженому відпочинку.
– Яка Ваша сім'я?
– Перша дружина померла. Марія Михайлівна теж вдова була. Так і поєднало нас горе. Уже 23 роки разом. Одне другого бережемо. Дві доньки в мене: лікар і вчитель. На жаль, одна вже відійшла у Вічність через хворобу. Двох онуків і чотирьох правнуків маю. Приїжджають, відвідують.
– Чи забезпечена Ваша старість?
– Аякже, маю пенсію, пільги. Лікуюсь в госпіталі, в санаторії підкріплюю здоров'я, на Чорному морі відпочивав. Влада не забуває. Щороку до Дня Перемоги відвідують з подарунками, грошову допомогу отримую, на 90-річний ювілей приходили, вітали із селищної ради, з районної ради ветеранів, із депо. Спасибі всім, не забувають!
– Що б Ви побажали молоді?
– Перш за все, скажу: аби чогось добитись, треба працювати. Владі – дбати, щоб люди були зайняті роботою. Тоді, будучи при ділі, кожен буде господарем, а не споживачем. Щоб менше оковиту любили, бо вона до добра не доведе. Щоб була повага між людьми. А ще молодь закликаю впорядкувати парк, тоді там можна відпочивати, як колись було. Щоб землю шанували, бо за нею кров'ю заплатили.
Залишали домівку цих добрих людей з приємністю. Хай Бог дає їм здоров'я на довгі роки!
Валентина Остапчук.
НА ЗНІМКУ: Федось КНИШ з дружиною Марією.
Фото Валентини Гарбарук.
Залишити коментар