Обираючи шлях у житті..."Туди не йди." "На того не вчись». "Там – для багатіїв. А про це – взагалі й не мрій..." Кому з абітурієнтів не доводилось чути ці слова хоча б раз?
Перед учнями, які закінчили 11-ий клас, постає складний вибір – вибір життєвого шляху. Цей крок – один із найважливіших у нашому житті, він формує наше майбутнє.
А ми ж лише діти! Нам якихось 16-17 років, ми ще можемо спокійно купувати шкільний квиток на автобус та бавитися іграшками. Але нам вже не дозволено плакати при невдачах. Сьогодні ми зобов'язані стати на крок ближчими до жорстокого дорослого світу. От якби повернутися в дитинство і гратись у пісочниці…
Але ж ми самі хотіли подорослішати, прагнули якнайшвидше одягнути підбори чи сісти за кермо автомобіля! Хотіли відчути смак самостійності! А ось же вона! І нам страшно. Страшно не від того, що не зможемо скласти іспит зовнішнього незалежного оцінювання, а від того, що оберемо "не той" фах. Адже часто чуємо: "Скільки вже цих медсестр? Де ж вони всі працюватимуть?" чи: "Яке ж наше місто багате на продавців ринку з дипломами юристів!"…
Студент сьогодення, пройшовши суворий конкурс до вищого навчального закладу, загартувавшись сесіями та екзаменами, часто ризикує після закінчення навчання просто не знайти роботи за спеціальністю. Саме тому абітурієнти, наслухавшись історій про "червоні" дипломи, які нерідко згадують хіміки, інженери чи журналісти, розкладаючи товар на полицях супермаркету, не впевнені, чи взагалі потрібна вища освіта? Навіщо віддавати свій час, щоб учити те, що взагалі може не знадобитись?
Ми втратили надію на щасливе майбутнє? Ні. Просто стали реалістами. У цьому й полягає дорослішання – період від мрійливості до реального сприйняття життєвих парадоксів.
"У свої … я вже воював!" – нерідко нам доводиться чути від людей старшого покоління, дитинство яких забрала війна. Звісно, дивуємось: ми тепер поглинуті віртуальним світом і цілком залежні від старших. Але вже в 16 замислюємось: "В 13? Та я в 16 не знаю, як мені правильно чинити, а вони в цьому віці воювали!". А все тому, що те покоління знало, за що віддає свої сили і юність. А ми…
Живучи в світі, де щодня лютують все нові й нові небезпеки, де ніхто нічим не переймається, де всі настільки звикли не помічати інших, ми просто втратили мету.
А ми ж лише діти… Нам якихось 16-17 років. Якщо змусили нас обирати, то дозвольте знати: що? Ми потребуємо підтримки, хоча ніколи цього не показуємо, боячись здатись слабкими.
На порозі вступної кампанії 2013 року маємо лиш одне бажання: не стати непотрібними зі своєю професією після закінчення вищого навчального закладу.
Державо, потурбуйся ж про своє юне покоління, а не про власну кишеню! Адже з безнадійності народжується розчарування та небажання навчатись. Але Україні не потрібні неуки! Вона їх вже має вдосталь.
А на знімку – ми, випускники 11-Б класу ЗОШ №12 міста Ковеля зі своєю улюбленою вчителькою історії – Іриною Василівною Хільчук. І перед нами – вибір життєвого шляху.
Яна Семенюк,
випускниця
ЗОШ № 12 м. Ковеля.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар