Хто любить, той дочекається...Кого вірно любиш –
Не кажи нікому,
Бо розвіють люди,
Як вітер солому...
Ще з дитинства Іра мала двох охоронців: Петра і Романа. Всі жили на одній вулиці, тому й дружили. Разом ходили не тільки до школи, а й старшими на вечори, танці, в кіно. Ніхто ніколи не смів Іру образити, бо на сторожі були її друзі.
Про почуття до дівчини жоден з хлопців ще не говорив, але в думках обидва мали надію. Вона ж до них ставилася однаково. Основне було попереду – здобути професійну освіту, про що всі мріяли разом.
Після випускного хлопці вступили до Рівненського інституту водного господарства, а Іра – в сільськогосподарський на агронома. Бачились тепер рідше, а коли приїжджали додому, то Роман спочатку заходив до дівчини, а потім разом – до Петра. За розмовами часто забували й про клуб, проговоривши до ночі, а потім хлопці проводжали Іру додому. Обидва вже таємно зітхали за подругою.
На останньому курсі перед випуском Роман вирішив освідчитись дівчині. Почав здалеку, та вона відразу здогадалася, що мова буде серйозною. Щоб не образити хлопця, зупинила його: «Романчику, ти хороший, вірний друг, але серце моє належить Петрові, хоч він цього і не знає. Не ображайся…».
Хлопець не міг повірити, що вона віддала перевагу не йому, адже вважав себе красивішим.
– І чим він кращий за мене? – запитав.
– Він не кращий, але чомусь при зустрічі з ним серце починає вискакувати з грудей. Вибач.
– Ну що ж, хай щастить…
Дівчина із співчуттям глянула на Романа, а він швидко пішов з хати. Думав іти додому, але повернув до Петра. Той запитав:
– А де Іра? Вона ж приїхала?
– Заходив до неї, та вона вже не хоче з нами проводити час, бо має хлопця, з яким учиться разом. Я зрозумів, що в неї з ним дуже серйозно, а ми з тобою – за бортом, – ховаючи очі, збрехав Роман.
– Жаль, що не завоював ніхто з нас її серця. Ходили, дружили, зустрічались, а про почуття ніхто не заговорив, – сумно мовив Петро.
– Все, дружба скінчилась, – буркнув Роман.
"Дружба, але не кохання", – подумав Петро.
На язиці в Романа сиділо сказати товаришу правду, але чомусь не міг, бо віднині Петро був його суперником.
Минуло більше року. Хлопці після інституту роз'їхались. Роман одержав направлення в Білорусь. Згодом одружився. Робота, сім'я. Додому рідко приїжджав, але до Іри та Петра не заходив.
Петро працював у сусідньому районі, а Іра – в рідному селі. Тож рано чи пізно мусили зустрітися. І де? На зупинці автобуса.
– Здрастуй, Іро! Як давно я тебе не бачив! Скучив дуже. Як поживаєш?
– Якби скучив, то зайшов би, провідав. А то тільки чую від мами, що був Петро і поїхав. Ще не одружився, як Роман?
– Чекаю, доки ти вийдеш заміж. Казав Роман, що мала хлопця ще під час навчання.
– Оце Роман! Видно, так помстився мені, що я йому відмовила. Ніякого хлопця в мене немає. Чекаю на того, кого люблю.
– Часом не мене? – кинув жартома.
– Міг би й здогадатися. Бо я чекала, поки ти одружишся, а тоді вже про себе подумала б.
– Ірочко, пробач, мені нікого не треба, крім тебе…
Після заручин планували дату весілля і кого будуть запрошувати. Серед них був і Роман.
Той приїхав сам, бо дружина бавила синочка, який щойно народився. Але припізнився. Уже обсівали молодого в дорогу до молодої. Тож не мав як перемовитися з Петром. "Хто ж наречена?", – цікавість розпирала груди. Коли веселяни зупинились біля Іриного двору, все зрозумів. Швидко зорієнтувався, як чинити далі. Після реєстрації шлюбу, як всі поздоровили молодят, підійшов і він до них.
– Вітаю, будьте щасливі. Я дуже радий за вас і пробачте – знаєте, за що. Я тільки що скинув з душі великий тягар, який мене до цих пір гнітив.
– А ми не сердимось на тебе. Почуття наші від того не згасли, а ще більше розгорілись. А хто любить, той дочекається.
Так ніколи, здається, Роман не танцював, як тоді. Адже дружба – продовжується.
Після весілля молодята гуляли в Романа на хрестинах, бо Петро був за хрещеного батька.
Валентина ОСТАПЧУК.
смт Голоби.
Залишити коментар