Витоки трагедії на Волині: злочин чи відплата?Подумки виникає складне питання: чому це сталось? При намаганні знайти на нього відповідь чітко проглядається важлива теза, що в основі страшної драми була земля, територія. Чия вона?
Ще в глибокій давнині через Волинь проходили всілякі завойовники. Недарма тут не раз збиралися народно-козацькі ополчення. Волинянин, князь Дмитро Вишневецький був засновником Запорозького гетьманства. Діяв на цих теренах Іван Виговський і цілий ряд проводирів - народних месників. Не оминув Волинь і гайдамацький рух. Бо ж була така потреба. Саме тут "господарювали" польська шляхта, литовські князі та інші "друзі".
Вже з тих часів на Волині формувався духовний потяг українців до свободи. Минали літа, і вже у ХХ столітті, в 1918-1919 р.р. Польща під проводом Ю. Пілсудського в боротьбі з військом Будьонного зайняла частину земель Східної Галичини (по р. Збруч), Волинь і Західну Білорусь. Кінцевий статус східних територій Польщі був заакцентований Ризьким трактатом 1921 р.
Тогочасний уряд України через ряд суттєвих обставин не був в стані відстояти національні інтереси, зокрема автономію для частини території "східних кресів" ("східних окраїн"), приєднаних до Польщі, але заселених переважно українцями. Сюди відносились: станіславські (Івано-Франківська область), тернопільські, львівські, волинські та рівненські землі.
Одночасно постало вкрай важливе для польського уряду питання: яким чином проводити східну державну політику? Як надалі стало відомо, було прийнято рішення про поступову асиміляцію українського населення.
На Волині прискорено розбудували нові костели. Зокрема, в Ковелі, Любомлі, Володимирі-Волинському та інших містах і селах.
Повсюдно ініціювався перехід з православ'я у римо-католицизм або греко-католицизм. Так, при наданні шлюбів в костелі особам різних віросповідань православна сторона повинна була одночасно перейти в римо-католицьке лоно. Це забезпечувало пріоритетність одержання державної роботи (посади), а також освіти, в тому числі – вищої.
Одночасно на "східних кресах", зокрема і на Волині, повально закривали українські школи. Як зазначала польська наукова преса, на всій території "східних кресів" в 1922 р. діяло їх 2993, а вже у 1926 р., тобто через 4 роки, залишилось лише 947. Зокрема, на Волині в 1922 р. функціонувало 442 українські школи, а в 1926 р. їх залишилось всього дві! (джерело - в кінці викладу).
З 30-их років на Волині збільшилась чисельність малоземельних українських господарств. Це було викликано, як правило, поділом земельних наділів поміж дорослих дітей. Збанкрутілі обійстя закуповували приїжджі поляки. В цей період почала функціонувати новостворена польська установа - "Синдикат еміграційний в Польщі" з центром у Варшаві. Його структурні відділи були задіяні в основних містах "східних кресів", в тому числі у Луцьку, Ковелі, Рівному та інших містах Волині. Подібне мало місце і в Західній Білорусі (Брест, Пінськ).
Ця організація, підтримувана державою, ретельно проводила "добровільне" (заохочуюче) переселення (еміграцію) місцевого, переважно сільського, населення в країни Латинської Америки (Бразилію, Аргентину, Парагвай та інші). Поширювалась інформація про те, що там ніби є великі можливості збільшити площі земельних угідь. А звільнені землі на Волині заселяли винятково поляками (в тому числі - приїжджими). Так формувалась надійна опора уряду Польщі на зайнятих землях.
Надалі ці нові господарі, яких називали "осадниками", розширювали свої фільварки (господи). Щодо їх контактів з корінним українським населенням, то нерідко вони зводилися до того, що це населення презирливо називали "бидлом". У відповідь поляків іменували "проклятими ляхами".
Неважко зрозуміти, що на такому соціально-психологічному грунті почали проявлятися бунтівні настрої з боку національно свідомих українців. Вони посилювалися з участю українських підпільних організацій, які виставляли вимоги щодо автономії для української більшості. Проти польських владних установ і окремих керівників розпочалися терористичні акції, вуличні виступи. У відповідь - арешти, політичні судові процеси. Заповнювались в'язниці на кшталт страшної Берези-Картузької.
Особливо велика міжнаціональна сутичка проявилась в період німецької окупації, коли було створено місцеву українську поліцію і одночасно у в'язницях задіяли польську кримінальну поліцію. Очевидно, окупантами використовувалося таке політичне протистояння та взаємне поборювання. В цей період формувалася УПА.
Врешті, в 1943 р. міжнаціональна напруга досягла апогею. Почали горіти польські фільварки і українські обійстя вдень і вночі. Поширеними стали масові вбивства. Це приносило неймовірні людські страждання всьому населенню, незалежно від нації і віку. Одні сприймали УПА як рятівників, а поляки в підрозділах АК (Армії Крайової) бачили кровних захисників. Не зайвим тут зауважити, що ходила інформація, ніби керівництво АК ретельно дослуховувалося настанов польських урядових політиків, що засідали в той час у Лондоні. А це була конкретна вказівка в жодному разі не здавати позицій на "східних кресах". Коштувало це обом народам тисячі життів.
Боївки АК (опорні "кущі") активно діяли по всій Волині. Зокрема, на Ковельщині були в селах Зеленому і Засмиках. Проводили вони терористичні акти, масові зачистки - подібно, як в Красному Саді.
І, накінець, якщо оцінювати такі багатолюдні бійні лише рівнем жорстокості, то на Волині творилися злочини і відплати з обох сторін. Одночасно напрошується запитання: а яким чином в таких складних умовах можна було не допустити великої трагедії?
Сьогодні необхідно зрозуміти і визнати вкрай хибну політику того періоду. Ця страшна людська трагедія має стати на майбутнє наукою при виборі способу співжиття двох народів-сусідів. Шлях один: взаємне прощення, двостороння повага, розуміння і чесна співпраця.
Автор цього тексту постійно проживав на Волині, бачив страшні пожежі і переживання людської взаємоненависті й лютості. Не дай, Боже, повторення трагедії!
Мирон ОСИКА.
м. Львів.
*Цифрові дані взяті з книги: "Nie jestesmy ukrainofilami" за редакцією Pawla Kowala, Jana Oldakowskiego, Moniki Zuchniak. Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka - Jezioranskiego. Wroclaw, 2008.- C. 365.
Залишити коментар