Його роки — його багатствоСитовичі – маленький чарівний "острівець" на Ковельщині. Скільки позитивних емоцій випромінює цей клаптик землі!
Тут живуть працьовиті люди, котрі не шукали легких шляхів. Вони з діда-прадіда сіють, орють, виховують дітей. Чимало з них у грізні роки війни залишили домівки і пішли важкими фронтовими дорогами, аби захистити цей дорогий клаптик землі від ворога. Дехто назавжди залишився на полі бою стояти в граніті. Їх подвиг увіковічнений в пам'ятниках і обелісках Слави.
І приходять люди, аби поклонитись подвигу захисників Вітчизни, покласти квіти любові, пам'яті, шани. Колись часто приходив на священне місце й Максим Климович Турик, а тепер уже не може: роки беруть своє, хворіє інвалід війни.
Ніби недавно малим обробляв землю, ходив до лісу, доглядав худобу. Роботи в селі завше вистачало. Клопотався з родиною з ранку до ночі, а достатку не було.
На зміну клопотам приходили маленькі радощі, та ненадовго. І так з дня на день, з року в рік, доки на шляху не стала війна, котра не оминула його рідний край, рідне село.
Не міг змиритись з тим, що мирне населення страждало від німецького окупанта. Плакали люди, плакала природа, стогнала омита кров'ю земля...
Дякувати Богу, пройшов грізний час. Настав день, коли село визволили від клятої навали фашистів.
Фронт прокотився далі на Захід. "Захопив" він і Максима Климовича. І пішов солдат з автоматом битими дорогами, воєнними полями від рідного села до Праги.
Спогади й досі тривожать душу ветерана. Був тричі поранений. Після двох поранень пішов на фронт, наздоганяючи своїх товаришів, котрі йшли вперед на боротьбу із ворогом.
Дідусь Максим пам'ятає усе до найменших подробиць. Називає міста, які доводилось визволяти. Отак ішов по Європі солдат із Ситович, доки його не поранило в боях за Прагу. Там і довелося лікуватись довго (півроку), доки поставили сяк-так на ноги. День Перемоги святкували у госпіталі. Таке не забувається.
Повертався Максим Климович додому радісним, бо лишився живим. А колись мальовниче село нагадувало спустошений сад.
Гіркота не раз охоплювала зранене серце солдата. Він – господар на землі, все життя ходив біля неї, безмежно любив в будь-яку пору, бо вона – наша годувальниця, а земля – зранена, порита траншеями, окопами. Треба було її рятувати. Так і взявся до роботи. У післявоєнну розруху організовували колгоспи діти, жінки і вони – зранені солдати.
Жив і працював по совісті. Не цурався ніякої роботи. Про освіту годі було й мріяти. Правда, мав за плечима три класи польської школи. Думав: от коли свої діти підростуть, то головне – дати їм освіту.
Одружився на дівчині-сироті. Будували хату. Доля подарувала четверо діток: дві доньки та стільки ж синів. Щоб дати путівку в життя своїм найдорожчим, недосипав, багато працював, збирав ягоди та гриби. Адже за скромну заробітну плату у колгоспі прожити було неможливо. 
У житті, як-то кажуть, як на довгій ниві. Доля готує чимало випробувань. Померла дружина, не стало у дітей матері.
Самому було непросто. Одружився вдруге. Жінка місцева, одиначка, дуже переживала, чи сподобається дітям, чи приймуть її в сім'ю. Але склалось добре. Вона робила все, щоб дітям замінити матір, і діти горнулись до неї.
Отак і жили, доки горе знову не спіткало сім'ю: померла й друга дружина.
Тепер Максим Климович сам. Часто навідує дочка, бо живе в Підріжжі. Приходить на допомогу соцпрацівниця.
Його мрія збулась. Діти здобули освіту, працевлаштувалися. Правда, розлетілись з батьківської хати. Мають свої родини, онуків. Але ніколи не забувають батьківської турботи, доброти. Летять додому, аби допомогти, поділитись радощами, привезти онуків, правнуків.
Ось і на прекрасний ювілей 90-річчя батька з'їхались усі. Багато теплих, щирих слів висловили дорогій людині.
Один із онуків – суддя Волинського апеляційного суду – із сльозами на очах щиро сказав: "Я радий, що у мене такий хороший, героїчний дідусь, такого нема ні в кого".
Ветеран не нарікає на свою долю, бо прожив серед людей. Його привітала голова Ситовичівської ветеранської організації Олена Вавринюк, з якою колись разом ішли по життю. Олена Петрівна довгий час працювала головою колгоспу.
З вдячністю відгукувалась вона про ювіляра. Привітав ветерана і сільський голова. Вручили винуватцю свята Подяку від районної влади.
Випала нагода побувати в гостях у Максима Климовича і автору цих рядків. Захопилася я добротою, простотою, щирістю простих і добрих людей.
А коли почула, як співає Максим Климович, аж за душу взяло.
– Колись, – згадує він, – як було важко і журба брала за серце, знаходив розраду у пісні.
І заспівав 90-річний ювіляр з донькою: "Ой там долиною широкою козаки йдуть". Цьому дуету могли б позаздрити навіть відомі співаки. Пісня лунала над хатою, яка стоїть на околиці села, бо далі – луг, річка. Така чудова наша волинська природа. А біля хати звили лелеки гніздо. Кожен рік прилітають, аби порадувати своїм лелечим гомоном господаря дому.
За довгих 90 літ виростив Максим Климович Турик дітей, посадив сад, побудував будинок. Є чим пишатись, є заради кого жити. Здоров'я і довголіття Вам, шановний ювіляре!
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКАХ: ветеран із Ситович Максим Климович ТУРИК; його сільська хата.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар