Про рафінад, скальпель і пісню...Шумлять літа, як на вітру тополі, а в тих літах – і Сонце, і дощі… Ось і нашуміли вже ці стрункі дерева нашому ювіляру – Анатолію Миколайовичу Джигуну – 70 літ.
Народився він 9 серпня 1943 року в с. Гнатівці, що на Хмельниччині. Те далеке і "глухе" село запам'яталося йому буйними квітучими садами, зеленими пагорбами і долинами, а ще – осіннім запахом в'ялених слив, які коптилися у земляних ямах.
Виховувала хлопчину мама, сільська вчителька, бо батько був на фронті, а після війни відбував заслання в Сибіру за один день полону, з якого утік. Але у "сталінські" роки цього не питали, і довелося фронтовику дев'ять із десяти призначених років бути на чужині.
А жилося Толі, як і всім дітям воєнного часу, нелегко. Пам'ятає, як разом із сусідською дівчинкою долав п'ять кілометрів до ближнього села, де стояли солдати. Ті давали дітям по два шматочки цукру-рафінаду і булочку. Ох, якими щасливими поверталися малі з "трофеями" додому, стараючись не з'їсти ті смаколики!
Згодом Толіну маму перевели вчителювати на Тернопільщину. Син старався не осоромити її і успішно навчався у школі, а після закінчення десятирічки твердо вирішив стати лікарем. І таки вступив до Тернопільського медичного інституту, хоч і з третьої спроби.
Вчився студент на "відмінно", а на другому курсі уже почав займатися науковою роботою, відвідуючи хірургічний гурток. Йому пропонували йти науковою стежкою і після інституту, але Анатолій відмовився. Одружившись на волинянці (теж лікареві), поїхав працювати в край лісів та озер. Це був 1967 рік, і з того часу Волинь стала для нього рідною.
А трудовий шлях лікаря-хірурга Анатолій Миколайович розпочав у Любитові. На той час там була хороша лікарня, де функціонували терапевтичне, хірургічне, дитяче, інфекційне та пологове відділення, рентгенологічний та фізіотерапевтичний кабінети, лабораторія. Це була кузня молодих спеціалістів.
І до сьогодні старші любитівці пам'ятають високого, чорнявого і запального молодого лікаря, який у будь-яку хвилину міг прийти на допомогу. У спогадах не раз вони кажуть "наш Джигун", та й тепер звертаються до нього то за порадою, то за медичною допомогою не лише собі, а й дітям, онукам.
Пізніше лікар Джигун працював хірургом у Ковельській райлікарні, тривалий час очолював колектив амбулаторно-поліклінічної служби в районі, був завідувачем відділу охорони здоров'я Ковельського міськвиконкому. Та куди б доля не кидала його, хірургія завжди кликала за собою, бо виручати людей з біди, повертаючи їм здоров'я, було пріоритетним для нашого героя.
День народження Анатолія Миколайовича якраз припадає на день Святого Пантелеймона-цілителя, якого лікарі вважають своїм покровителем. Це й стало, напевно, знаковим для ювіляра у виборі професії. Тож після здобуття фаху він допомагав хворим кому скальпелем, кому – просто підбадьорливим словом чи усмішкою. Клятву Гіппократа виконував і виконує сповна, за що його люблять і поважають пацієнти та колеги.
Вже давно той чорнявий хлопець став сивочолим, але душа його залишається такою ж молодою, якою була у студентські роки. І зараз, будучи на заслуженому відпочинку, працює, бо, маючи величезний досвід, не може себе уявити осторонь улюбленої справи. Крім того, охоче ділиться багажем знань з молоддю.
І їх сімейна "медична" династія продовжується. Так, уже шляхом батька та мами пішли молодший син й онучка Ірина, яка навчається у дідусевій альма-матер – Тернопільському медичному інституті. І це тішить ювіляра.
Однак знають Анатолія Миколайовича не лише як хорошого лікаря, але й людину, яка закохана у пісню. А гарний голос передався йому, мабуть, від діда Самійла, маминого батька, який чудово співав. Онук його пісні "Чуєш, брате мій…", "Місяць на небі" пам'ятає й досі, коли той співав довгими зимовими вечорами, а малий Толя йому старався підспівувати.
Відтоді пісня крокувала з Анатолієм поруч і в інституті, і в Ковелі у хорі медичних працівників, і в заслуженому народному ансамблі пісні й танцю "Лісова пісня", і в чоловічому ансамблі "Промінь". З виступами довелося побувати в Польщі, Білорусі, а по Україні – й не злічити тих концертів. Запам'яталися приголомшливі виступи у столичному палаці "Україна", на ВДНГ у Москві.
Всього було у долі ювіляра, однак життя прожите недаремно: має хорошу дружину-однодумця, з якою виховали двох синів, а тепер тішаться двома онучками, гордий, що Бог подарував справу до душі, що потрібний людям, має хороших друзів, багато вдячних пацієнтів. І кожен день, проходячи повз міське кладовище, де спочиває мама (її син доглядав у старості), подумки низько вклоняється та дякує неньці, що навчила найголовнішому – бути Людиною.
Антоніна КОМІСАРУК.
НА ЗНІМКУ: подружжя ДЖИГУНІВ – Анатолій Миколайович і Валентина Андріївна.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА
і з домашнього архіву.
Залишити коментар