Як чайка при битій дорозі...Василина мала одне за одним семеро дітей. І за кожним у неї серце боліло. Малі були – то щоб не хворіли, не голодували і не мерзли. Підросли – треба вивчити, на ноги поставити. Добре, що вдались у школі до науки, то й далі вчилися, щоб здобути професію.
Батько більше по хазяйству порався, бо ж тримали все, щоб прогодувати таку сім’ю. А мати вникала у кожну проблему дітей.
Посивіла Василина, коли чекала сина з Афганістану. Щодня молила Бога, щоб вернувся живим з того пекла. Дочекалась – перемогли мамині молитви. Одружився він, але став дуже вразливим через порушену на війні психіку. А жінку взяв не з тих, щоб шанувалась: і діток не доглядала, як годилось би матері, і чоловіка обділяла ласкою й теплом. Все їй подавай компанію, чоловіка й не слухала. Він же сприймав це болісно, от серце й не витримало.
Коли син помер після інфаркту — мати надовго злягла. Невістка пізно зрозуміла, що все це на її совісті, зовсім інша стала. Але людини не повернеш…
Пішла Василина на заручини з другим сином, хоча їй не дуже хотілося родичатися з тими людьми, бо мала на них особисту образу. Коли кум підняв чарку, щоб проголосити тост, вона враз розкололась надвоє. Всі ахнули, зрозумівши, що це – погана прикмета.
Побралися молодята. Теща-бригадир не пожаліла зятя – поставила на найнебезпечнішу роботу біля хімікатів. Невдовзі захворів син – страшна хвороба його настигла. І знову смерть дитини, і знову для матері – бездонне горе. Одна розрада – онуки, які горнуться до бабусі й дідуся. Це ж їх кровиночки, от і допомагають, чим можуть: одному меблі купили, іншому – хату допомогли звести.
Слава Богу, третій син працює інженером, має все, бо старається для сім’ї. А було біди і в нього. Поїхав якось на заробітки в Росію і там з двома товаришами мав сутичку з поліцейськими. Ледве живі втекли додому. Зарахували їм «групове», прийшла повістка в суд всім трьом з’явитися (хазяїн дав адресу).
Поїхала ненька рятувати і свого, і чужих синів, а коли виступила на суді, то всі плакали. Врятувала все-таки від тюрми хлопців, але дали кожному по два роки умовно.
Ще один син поїхав на заробітки. Не було цілий рік. Коли ж надумали повертатися додому, у хазяїна не було грошей. Він сказав приїхати пізніше. Зібралися хлопці знов у дорогу, але замість Василининого сина беруть її. Та хоч у матері було доручення від сина, хазяїн не захотів віддавати їй гроші, ще й пригрозив. А вона відповіла: «Мені не страшно, бо я вже стара, а ти – молодий і через мене сидітимеш у тюрмі». Аж через тиждень виплатив той заробіток. І тут мати згодилася.
П’ятий син зберіг сім’ю маминої сестри, у якої не було дітей, і через це чоловік хотів розлучитися з нею. Жінка, плачучи, попросила у Василини, щоб хтось із її синів був їй за дитину. Подумала мати: все одно рано чи пізно діти розлетяться з родинного гнізда, а в сестри комусь буде добре. Зібрала сімейну раду – і один син згодився. Так і жив у тітчиній сім’ї, як у рідних батьків, доглянув їх до смерті, потішивши на старість й онуками.
Тільки в однієї з дочок не було проблем. Допомогли всім родом їм хату побудувати недалеко від батьків, у якій живуть з чоловіком дружно.
А ось друга донька – працьовита, хороша, красива – мала від народження на руці невелику ваду. Нареченому було байдуже, а ось його батькам не сподобалося, і до весілля не дійшло.
Вийшла донька заміж за вдівця з двома дітками і глядить їх, як рідна мама. Вже й спільний синок народився. Але переживає бабуся, що йому вже 5 рочків, а не говорить, до того ж – і зять зліг після хвороби.
От і мусять Василина з чоловіком допомагати дочці та, рятуючи онука, возити його по лікарях. Хоч і решта їх п’ятнадцятеро онуків та семеро правнуків теж хочуть бабусиної ласки…
Ні, не має коли жінка старіти та хворіти, а за плечима ж уже «золоте» весілля, на порозі – «діамантове». Їй уже за 80, війна поставила на її долі свою печатку, мати-героїня, а вона розказує, ніби читає книжку, і в’яже шкарпетки, бо є для кого. Ось такі жінки є в нашому краї!
Хай же святиться ім’я твоє, ЖІНКО!
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар