Люди нічого не забулиЛюдина народжується для щастя, та іноді життя посилає їй такі випробування, що не побачиш й уві сні.
Мріяла про щастя і героїня моєї розповіді Любов Арсеніївна Троцюк. 2 квітня ц. р. їй виповнилося 90 літ. За цей час пройдено так багато життєвих доріг! І були на них круті повороти, радість та печаль. А що печалі було, то було…
Роки мчать без упину, і кожен лишає свій слід. "У Старому Мосирі, де я народилася, старіших за мене нема", – каже жінка, пригадуючи прожите.
Батьки її мали землю, тяжко на ній працювали, обробляючи все вручну, виховували четверо дітей і були гостинними. Тому в хаті часто збиралися діти, вчилися. Дослухалася до них і навчилася багато чому й Люба, і коли прийшла у Свидники в перший клас, то її незабаром перевели у другий.
У 5-й клас дівчинка вже ходила в Голоби – далеко, бездоріжжя, замети, але дуже хотілося вчитися. У вільний час пасла корів, доглядала птицю. Особливо важко заготовляла сіно, яке треба було виносити з болота на горбочки. Руки болять, ноги болять… А вечорами мусиш прясти, в'язати, ткати, вишивати…
Заміж вийшла за хлопця із свого села. Однак жіночого щастя не зазнала. Прожили з чоловіком 30 років, і він залишив її з трьома дітьми та пішов до сусідки. Діти щодня бачили його – рідного і чужого. А як було їй? До безтями тяжко морально і фізично.
Тепер все доводилося робити самій. "Та я хоча худенька, але сильна змолоду. Мало їла, а багато працювала. Ще копала картоплю в четвер, а в п'ятницю Васю народила, – розповідає жінка. – Поки приїхала медсестра, дитина вже кричала на всю хату. "Буде добрий співак", – сказала медичка. – Так і вийшло: Василь співає у церковному хорі».
Коли втікали від німців, то були і в Поповичах, і в Бруховичах. А на руках – новонароджене немовля. 1944-й рік: зима, сильні морози, та мусили вертатися додому, бо дитина кричить – почують. Заїхали в такі хащі, що трудно вибратись. І враз потепліло, думали, що потонемо на санях у Стоході. Приїхали додому, а хату зайняли для поранених. Тулилися в маленькій кімнатці", – згадує пережите співрозмовниця.
Слухаю, дивлюся на її натруджені руки і думаю: як у такої худенької бабусі ще збереглася сила?! Їй доводилося самій пшеницю косити, полоти льон, коноплі, вибирати вручну, сушити, бити прачами, м'яти на терниці, а тоді прясти. А як мучилася біля кок-сагизу за мізерну плату! Трішки легше було в городній бригаді, та й принесе то огірочка, то помідорчика дітям.
Але при цьому згадувався колишній страх: тоді разом з іншими дітьми з полотняними торбинками крадькома збирали колоски. Було дуже страшно, але голод стукав у двері, і мусили ризикувати. Часто їх ловили, забирали колоски, а батьків штрафували. За оберемок соломи – теж штраф. Надивились діти всього, тому і виросли працьовитими.
Живе старенька із сином Василем у Голобах, пишається ним і шкодує, що дитинства хлопець не мав. У 10 років косив траву (дідусь зробив невеличку косу), пас худобу. Ще й дідусеві відпасав чергу. Зате тепер у Василя Ілліча є все для роботи в господарстві і на землі: верстати, трактор, копачка, циркулярка, млин.
Працьовитою син з невісткою виховали і дочку Оксану. "Немає такої роботи, що була б їй не під силу. Навіть за плугом ходить, з татом теплицю збудували, – тішиться бабуся. – Милуюся нею: струнка, пам'ять добру має, рухлива, газети читає, цікавиться новинами, сапає городи, не втомлюючись".
На прощання я запитала в Любові Арсеніївни:
– Що б Ви хотіли повернути із своїх років?
– Нічого!
– А уявляєте, як легко було б працювати на землі, маючи таку техніку, як у Вашого сина!
– Ви що! Був би на Колимі чи в Сибіру! І все, нажите тяжкою працею, забрали б у колгосп.
Саме таку відповідь я і чекала, бо трудівники, у яких сорочка не висихала від поту, були виселені радянською владою в Сибір чи в степи Казахстану. Така ж доля спіткала і жителя с. Вівчицька Карпа Васильовича Карпука.
У цього "куркуля" була звичайна сільська хата під соломою. Семеро душ жило в ній. У господарстві мав усе, створене тяжкою працею.
Покоління "дітей війни", мабуть, найнещасніше, бо ці люди не тільки бачили страхіття війни, а й пам’ятають сталінські репресії. Переді мною – заплакане обличчя жінки, колишньої медсестри Зінаїди Карпук. Слухаю її і здригаюся від болю в душі.
Життя Зіниних батьків проходило на очах дітей. Коли прокидалися вранці, – батька уже не було, лягали спати – батька ще не було. Цілодобово у праці.
Усе вмів, за що й шанували чоловіка в селі. Була у господарстві січкарня. Люди на плечах у мішках несли зілля, солому, щоб нарізати собі. Мав господар і кірата (пристрій для обмолочування зерна, в рух якого приводили дві пари коней). То селяни привозили своє зерно, обмолочували, допомагаючи один одному, і забирали своє.
Пізніше сказали в суді, що це – «наймана праця». Приїхали, схопили Карпа Васильовича і повезли. Діти бігли за підводою, плакали, кричали: "Тату, таточку! За що?!". На суді усі свідки говорили одне: "Це трудяга, добрий чоловік. За що караєте?".
"Я сиділа біля батька, – згадує Зінаїда Карпівна. – Раптом суддя підскочив до мене і закричав: "Вийди із залу!". Я сказала, що не вийду. Тоді він впритул підійшов до чоловіка, який найбільше заступався за батька, і сказав: "Ще слово – і сядеш ти!".
Батька засудили на вісім років. А потім хтось доніс, що він намалював роги на портреті Сталіна, то ще добавили два. Та помер Сталін і оголосили амністію. 1953-й приніс радість у родини багатьох. "Я додому зі школи тоді три кілометри не йшла, а летіла", – згадує дочка.
Як батька повезли в Сибір, то сім'ю – на вулицю. Хату їхню забрали і розібрали, зробили клуб. Хліва і клуні віддали для бригади, а увесь реманент, худобу – у колгосп. Добре, що світ не без добрих людей. Сусіди Пахолюки – Артем і Феодосія – приютили обездолених. Жили, як одна сім'я. Тулилися в кімнатці.
Ішли роки. Рідні не могли зрозуміти, за що покараний їх господар? Вірили, що прийде час, і буде торжество справедливості. Так і сталося. Батька реабілітували. Але що з того? Біль за втраченими без нього роками не пройде ніколи.
•
Скривджені діти, спадкоємці засуджених ніколи не забудуть тих тяжких років і не хочуть повернення режиму тоталітарної системи, диктатури типу сталінської, нових політичних репресій, бо насилля ніколи не призводить до добра. Нам потрібна сильна Україна з розумними і чесними керівниками, які повинні дотримуватися закону, як і всі.
Саме таке питання тривожить редактора газети "Вісті Ковельщини", автора публіцистичної статті "Сталіна на вас нема?" Миколи Вельми.
А тому бізнесмену, про якого згадує Микола Григорович, хотілося б порадити хоч частково вивчити історію свого народу. Тоді, можливо, проявилося б почуття любові до своєї Батьківщини, бо без цього – майбутнього не буде ні для кого.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКу: Любов ТРОЦЮК.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар