"Я завжди любила, коли збиралася докупи наша велика родина, і ми всі разом розглядали старі фотографії, а мама розповідала про роки своєї юності, молоді літа. Одного разу мене зацікавив пожовклий папірець з короткою звісткою: "Іван Михайлович Стащук, захищаючи свою Батьківщину, проявивши мужність і геройство, пропав безвісти 13 липня 1944 року". Це був мій тато, мій та моїх двох сестер і брата…".
Ось таку історію я почула від моєї недавньої співрозмовниці ковельчанки Зінаїди Федорук.
Народилася вона у с. Грив'ятках, і зовсім не пам'ятає свого батька. А ось ця звістка засіла в її серці на довгі, довгі роки. Такі листи тоді отримували чи не в кожній хаті, адже війна забрала велику кількість життів. Але люди не вірили цим папірцям й продовжували чекати, тяжко працюючи та піднімаючи осиротілих дітей.
Не покидала надія на зустріч із коханим чоловіком матір Зінаїди Федорук Марію Миколаївну. Все життя вона чекала та виглядала свого милого і не вірила ніяким там звісткам.
Минали роки, але ніколи не покидала мрія про повернення батька додому – виглядали, чекали… та оглядалися на солдатів, що вже після закінчення війни поверталися додому, молилися, щоб це був саме їхній Солдат. Але до самої смерті матусі, яка пішла у Вічність в 1971 році, до їхньої домівки так ніхто і не прийшов. А вона його чекала, чекала все своє життя та просила дітей розшукати батька, хоча б дізнатися, де він похований. Й Зінаїда Іванівна дала слово, що обов'язково знайде його…
А між тим, як важко було одинокій молодій жінці з чотирма малолітніми дітьми на руках! Без тата залишились 10-річна Людмила, 9-річний Петрусь, чотирирічна Ганнуся та Зіна, якій ледве виповнилось два рочки.
Зінаїда Федорук пам'ятає, як у післявоєнні голодні роки вона, шестирічна дівчинка, ходила в поле збирати колоски. Якось за цією "роботою" її помітив голова колгоспу, який їхав конем неподалік. І хоч не наздогнав дитину, проте впізнав, чия вона. Й відразу рушив до їхньої оселі. Попередив маму, щоб більше її доньки не бачив біля пшеничних кіп. Бо "угорі" не подивляться на те, що вона "красноармійка" (так у ті часи називали вдів загиблих на війні солдатів), буде їй та її дітям несолодко.
У пам'яті залишився ще один дитячий спогад. Старша Зінина сестра Людмила працювала на залізниці, де за роботу щодня видавали по буханцю хліба, який вона й привозила додому. Малій Зіні хотілося віддячити сестричці, то не раз наважувалась за "гостинцями" для неї бігати у колгоспний садок.
Нелегко довелося й у молоді роки. Бо хотілося вчитися, а коштів навіть на підручники не вистачало. Після закінчення Камінь-Каширського медичного училища, де навчалася на фельдшера, Зінаїда Іванівна працювала за спеціальністю 43 роки. Стільки ж щасливих років прожила у парі з чоловіком Миколою Панасовичем (нині, на жаль, покійним).
Про свого батька жінка знала лише те, що він воював десь у Прибалтиці. Розпочалися довгі роки пошуків: писали листи до архівів України, зверталися до пошукових служб та інших інстанцій. Проте встановити місцезнаходження татової могили ніяк не вдавалося. Коли надія була вже майже втрачена, жінці запропонували ще спробувати пошукати свого батька через Інтернет.
Зінаїді Іванівні взявся допомогти у пошуках племінник Олег. Якось "блукаючи" у Інтернеті, вони натрапили на російський сайт "Книга пам'яті", де знаходяться архівні документи часів Великої Вітчизняної війни.
– Затаївши подих, ми переглядали документи та знайшли дані, в яких значилось, що мій батько воював у 208-й стрілецькій дивізії, вказано дати його призову та загибелі, – розповідає Зінаїда Іванівна. – А вже скориставшись цією інформацією, вийшли на сайт "Меморіали, братські могили", де й знайшли відомості про те, що він похований у парку Слави селища Освеї Вітебської області (Білорусь). Від цієї "знахідки" усією сім'єю і плакали, і сміялися. Вирішили – неодмінно потрібно їхати!
І от після узгодження всіх формальностей ми вирушили до Білорусі. А дорога виявилась неблизька, бо Освея знаходиться аж на кордоні з Литвою. Привезли із собою землі з матусиної могили, польових квітів з рідної землі. А ще – вишиту бісером ікону Святого Михаїла, який вважається захисником воїнів, вишитий рушник та поминальний коровай, що передали мені мої щирі подруги.
В Освеї нас зустріли гостинно. Представники селищної ради провели до парку Слави на братську могилу, де поряд з іншими 599 воїнами навіки спочив мій батько. Ми низько вклонилися перед усіма, хто віддав життя заради своїх дітей, онуків, правнуків, заради майбутнього. А ще – вибачились перед татом за те, що так довго не могли приїхати до його могили і розказати, як важко було нам без нього, як сумували за ним. Аби хоч трохи вгамувати душевний щем, щороку клали квіти до інших обелісків й в думках завжди линули до тата і вірили, що він завжди поряд.
– До речі, в Освеї мені подарували "Книгу пам'яті", – продовжила Зінаїда Федорук. – І це дуже важливо. Адже у ній вміщений перелік прізвищ загиблих у роки війни воїнів, які знайшли вічний спочинок на їхній землі. І серед них, виявляється, є чимало й наших земляків – волинян, мешканців Ковельщини. Можливо, хтось теж шукає могилу рідної людини й ніяк не може її знайти. Тоді звертайтеся до мене, з радістю допоможу.
Користуючись нагодою, хочу подякувати за підтримку вдовам ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, зокрема, доньці Тетяни Шавлай Ірині, яка вишила бісером ікону Святого Михаїла, Вірі Ляшук – за вишитий рушник, а також Клавдії Савчук та всім небайдужим добрим людям. Безмежна вдячність – білоруській землі, яка дала останній прихисток моєму татові та братам-білорусам, котрі роблять все можливе, щоб душі загиблих на їхній території фронтовиків не були такими одинокими і самотніми.
…І ось тепер після пошуків, які тривали понад півстоліття, Зінаїда Федорук знає, що є сила, яка здатна забрати з життя, та все ж таки з пам'яті рідних – ніколи.
Вікторія ЗІНЧУК.
НА ЗНІМКАХ: Іван СТАЩУК у молоді роки; під час перебування в Освеї Зінаїда ФЕДОРУК з онукою Іриною, онуком Олегом та його дружиною Людмилою, правнучкою Анною та головою селищної ради Валентиною ГЛАДКОВОЮ; вшанування пам'яті Івана Михайловича на братській могилі у парку Слави смт Освеї його донькою Зінаїдою Федорук та родиною.
Фото з сімейного архіву.
Залишити коментар