Зустрічались, покохались, одружились, народили двох доньок і… розбіглись. Полетів метелик на іншу квітку, потім на третю, на четверту. Коли опинився на п'ятій, задумався: що ж далі?
Дітей більше не було ні з якою жінкою, тож вирішив повернутися до тієї, першої. А вона взяла й не прийняла. Розгубив, казала, свою любов, почуття відповідальності, своє здоров'я, а тепер назад?
Не давав спокою, набридав. Тож взяла й прийняла до себе іншого чоловіка. Все, мовляв, місце зайняте, вороття немає.
…Євгенія жила після розлучення в матері, яка й допомагала ростити дівчаток. А як би їм хотілося відчути батьківську турботу і ласку, піти разом на прогулянку, погратися, послухати цікаву казку! Не судилося з татом і до першого класу йти, бачити його на випускному вечорі і одержати благословення на одруження. Усе це без нього, при живому. Чи не гірко? Отак завше: батьки розлучаються, а страждають діти, їх рідні кровиночки.
Його ж мати по-іншому ставилася до онучок. Підтримувала їх, допомагала, чим могла. Пізніше й півбудинку у спадок подарувала Наталі, одній із онучок. А та доглядала за бабусею довгий час, поки матір не забрала, за згодою чоловіка-приймака, свекруху до себе, адже бачила, як доньці важко, бо ж і власну сім'ю мала, та ще й на роботу треба було встигати.
На старість рідний батько отямився. Напевно, совість обізвалася чи рідна кров заграла. І... став задарювати доньок дорогими подарунками, що зовсім не до вподоби було його п'ятій дружині. От вона його і прогнала. Іди, мовляв, до своїх доньок, а у мене власні є.
Та після стількох років мандрувань чоловік не наважився до доньок проситися. Повернувся у батьківську хату й мешкає у тій половині, де колись жила мати. Мабуть, таки надіється, що донька колись і його догляне. Мати ж не хоче повертатися до блудного сина.
Отак, усе розгубивши через свою буйну молодість, залишився чоловік одиноким. Лише надія жевріє в душі, що і його колись пожаліють. Напевно, так і станеться, бо ж вдалися доньки не в батька, а в матір...
Валентина ОСТАПЧУК.
смт Голоби.
Залишити коментар