День селища із "кислинкою"В одну із неділь мене запросили на День села у Поповичі. І в цей же день святкували у Люблинці. Я вирішила спіймати "два зайці". Адже у Поповичах пройшло моє дитинство, там я закінчила восьмирічку, і захотілось побачити знайомих, хоча вже 37 років живу у Люблинці.
Із самісінького ранку зібралися поповичани в центрі села біля будинку культури. Вміло, організовано і цікаво кожна вулиця показувала якийсь театралізований номер, демонструвала виставку своєї випічки. Одним словом, — молодці! Хоч в селі людей і небагато, але свято пройшло цікаво, бо у ньому брали участь усі.
Після обіду я ще встигла на святкування Дня селища у Люблинці. Тільки зійшла з "маршрутки" у центрі, — побачила багато молодих батьків і бабусь з онуками, які "розважалися" по-своєму: хто купував солодку вату, хто— повітряні кульки і солодощі; діти скакали на батуті, спускалися із надувних гірок. Поруч був тир, де одразу троє гравців стріляли по мішенях.
Мотори гудуть — їх виключити не можна, бо матраци від них надуваються. Від тиру — тріскотня. Батьки та дідусі всю увагу переключили на дітей, бо ж діти як діти: біжать то туди, то сюди. І лише невелика кількість людей слухала концерт столичних співаків, які були запрошені на свято.
І моя думка така: якщо вже запросили людей на концерт, то дайте їм можливість його послухати. А то за гулом моторів і стріляниною у тирі не можна було добре почути, хто і про що співає. Лише той, хто стояв близько від мікрофонів — чув виступаючих, а ті, хто заховався у затінок від спеки під вербами, що ростуть біля клубу, лише спостерігали. Склалося враження, що влаштували не свято, а викачку грошей.
Ні, ніхто не проти дитячих забавок! Просто спочатку варто було прослухати концерт, а тоді вже організовувати ігри. Бо ж для кого тоді співали артисти?
З насолодою слухала я священика Матвія з УПЦ КП, який разом з мамою Тетяною Матвіївною співав пісні про Україну і село. Дуже гарні голоси, чудовий вокал! Була вражена їхньою простотою, адже мама о. Матвія не живе у Люблинці, але приїхала в гості до сина, щоб підтримати його, удвох взяти участь у святі. І обоє були нагороджені щирими оплесками односельчан.
А ще Тетяна Матвіївна і її син ішли попереду колони з вишитим рушником і співали пісню "Волинь моя". До речі, священик Матвій зумів найбільше організувати своїх парафіян, щоб прийшли з вишитими рушниками на свято й утворили колону "Рушник єднання". Він не місцевий, у селищі недавно, але переймається життям прихожан, бере участь у заходах селища.
Я не прихожанка ані "української" церкви, ані "російської", але помітила, що між людьми, які ходять до різних церков, є якісь холодні стосунки. Чулося, коли ішла колона: "То не наші". А хіба ж вони чужі? Єдина відмінність, що одні слухають службу рідною українською мовою, а інші — російською. Але ж на небесах немає "наших" і "ваших", у Бога — всі рівні.
Тож на майбутній рік, як доживемо, давайте святкувати День селища у єдності і любові один до одного, тоді й веселіше буде.
Не хотіла нікого образити, просто вилила на папір те, що схвилювало.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Залишити коментар