Пісня для КовеляІ розпалив коваль горно,
Міхами надихнув добро,
Взяв замість сталі вічну глину
І місто викував, немов перлину.
Замилувався, тримаючи в руці,
Підковою розкинув по ріці,
Дубами, соснами старанно обсаджав.
Коваль нам Ковель всім подарував.
Приспів:
А я люблю мій Ковель, як дитя.
Він для мене — моє життя.
Як перша, як шкільна любов,
Люблю й вертаюсь знов і знов.
На роздоріжжі всіх доріг
Він — порт, він Рим, він оберіг.
Зустріне радо й проведе як слід
З Півдня на Північ, із Заходу на Схід.
Хто ковельчанин, завше пам'ятай:
Ти місто, як свій дім, оберігай!
Ми ж — ковалі душею з Турії-ріки.
Віват, мій Ковелю і слава навіки!!!
Микола Більшевич.
Задощили журливі акорди –
Розходився скрипаль-вітер надворі.
В небі зорі вродливі зриває,
За вікном – струни смутку торкає.
Келих-дзвін повнить мить кришталева –
Водограю усмішка травнева.
Музикант талантом порадіє –
У промінні утіхи-надії.
Ще не час невеселої грати,
Йди, скрипалю, від хати й до хати.
Простеляй долі роси багаті –
Барвінкові окраси хрещаті.
Так, як буде, – скажуть люди:
"Сонце буде – не біда…",
Налаштує літо струни –
Серцем вітра-скрипаля.
Любов породить все на світі:
Волошки-оченята в житі,
Пахучий, повен зерен, колос,
Життя, що грає на весь голос.
Здарує квіти найдорожчі,
Перстені – в золоті дівочім.
Троянди – жовті і червоні,
Цілунки й сльози – на пероні.
Співає в лузі соловейко,
Серця парує так гарненько.
Гукне зозуля у садочку –
Піде весілля у таночок.
Іван ЯРОШИК.
Розсипала нічка ясні зорі,
І купала їх у синім морі.
Загравала з Місяцем-серпанком
І гуляла всюди аж до ранку.
У долини сипала тумани,
Закривала крилами коханих.
Над землею тихо царювала,
Сон-колиску ніжно колихала.
Віра СЕМЕНІЙ.
Уклонились ніжно буйним цвітом
пишні
Край села в садочку яблуні і вишні.
Розмовляють квіти, що весна
минеться,
А на землю цвіт їх килимом
сплететься…
Їхні аромати в ріднім краї слались.
На зорі росою – слізками вмивались…
А вона новим днем людям усміхалась.
У краї далекі журавлі летіли:
Курликали сумно, плакати ж не вміли.
Рідну свою землю мусять покидати,
А на чужиноньку тяжко відлітати.
Їх прощала осінь і земля чудова:
– Не тужіть, не треба, повернетесь
знову.
А я вас зустріну матір'ю-весною.
У дорогу дальню шлях стелила доля:
Козак покидає вільний степ, тополі.
Розмовляє з вітром, конем
вороненьким,
А на поріг вийшли рідні батько й ненька.
Їхати далеко — за синєє море.
– Не забудь ти край свій, – матінка
говорить, –
А я дочекаюсь в радості чи в горі.
Рідне Слово зацвіло
У саду вишневім:
Ароматом залило
Душу всю у мене.
Миле слово пролилось,
Неначе струмочок:
Пробудило, підняло
Совість в синів й дочок.
Ніжне Слово долина
У моє серденько:
Рідна мово, ти одна,
Як Вкраїна й ненька.
Горде слово назива
Мене українцем.
Слава нашая жива,
Ми не наодинці.
Щедре Слово нам дало
Віру і надію,
І до ближнього любов,
Що зігріть зуміє.
Вічне Слово благодать
В наші душі сіє.
Ні купити, ні продать
Його не зумієм.
Мужнє Слово у боях
Козаків тримало:
Жоден в серці не зачах —
Слово гартувало!
Щире Слово окриля
Щодня і щомиті,
Бо воно іще здаля
Розрадить і втішить.
Вічне Слово у серцях
Не допустить зради!
Ні, йому не буде крах!
Воно — вісник правди!
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Залишити коментар