Мовою, як і державою, не торгуютьОдержуючи на сцені Луцького міського будинку культури 6 червня відзнаку за перемогу в обласному творчому конкурсі (номінація «Свобода слова», засновником і фундатором якої є відомий меценат і благодійник Степан Івахів), я подякував за нагороду і зауважив:
– Мені приємно, що праця ковельських журналістів належно поцінована. Але, незважаючи на святковий День журналіста, хочу сказати таке. Коли ми у 90-их роках у газеті, в повсякденній діяльності боролися за утвердження державної незалежності України, то навіть подумати не могли, що через двадцять з лишком літ проблема свободи українського слова постане так гостро. Вчорашні події у Верховній Раді, де було проголосовано у першому читанні горезвісний Закон про мови, засвідчують: заспокоюватися рано. Тому я закликаю своїх колег-журналістів і далі будити національну свідомість волинян, давати рішучу відсіч українофобам. Як писав наш Геній: «Борітеся – поборете!».
Ці слова мені хотілося повторити і на недавній позачерговій сесії міської ради, яка днями розглянула питання про Звернення щодо недопустимості запровадження в Україні другої державної мови та наступу на українську мову як конституційно закріплену єдину державну. Особливо хотілося це зробити тоді, коли депутати від Партії регіонів Володимир Матвєєв і Анатолій Соболєв, котрих я шаную як людей і ветеранів Збройних Сил, намагалися переконати присутніх на сесії у тому, що нічого антиукраїнського у пропонованому Законі нема, що українська мова і надалі залишається єдиною державною і т. д., і т. п.
На підкріплення своєї думки Володимир Францевич виголосив досить розлогу промову, навівши, на його думку, незаперечні факти і аргументи, в які (я не сумніваюсь) він щиро вірить. Анатолій Анатолійович в якості «доказу» дворушництва опозиції запропонував інформацію-передрук з «Волині-нової», де київський журналіст Мустафа Наєм в інтернет-виданні «Українська правда» пише про те, що поміж собою і А. Яценюк, і О. Турчинов, і їх колеги спілкуються російською. Щоправда, самостійно пан Соболєв інформацію прочитати не зміг, а тому покликав на підмогу пана Матвєєва, котрий володіє українською досить пристойно.
Але виступати мені не довелося, бо в кінцевому підсумку двадцять четверта позачергова сесія міськради шостого скликання згадане Звернення прийняла 24-ма голосами при 2-ох, які утрималися (текст його повністю опубліковано у «Вістях Ковельщини» 14 червня ц. р.).
Доповідав, до речі, з цього питання депутат Вадим Ткачук (ВО «Свобода»), а в дискусії взяли участь Роман Ляшук (НУ-НС), Олена Євсюк, Святослав Степанюк (ВО «Батьківщина»), Сергій Кошарук («Совість України») та інші. Протилежну точку зору, як зрозуміли читачі, відстоювали Володимир Матвєєв і Анатолій Соболєв (Партія регіонів).
Якщо врахувати, що Ковельська районна рада аналогічне Звернення прийняла ще у квітні ц. р., то можна з упевненістю констатувати: посланці міської, сільських і селищних громад до місцевих «парламентів» в більшості своїй стоять на позиціях державності, захисту національних інтересів українського народу. І це вселяє оптимізм і надію в душу, бо, судячи з усього, в найближчому майбутньому їм (як, зрештою, усім патріотичним силам) легко не буде.
Чому я так кажу? А ось чому. Не далі, як 12 травня Міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник, виступаючи на зустрічі з вчителями Росії, заявив, що перестав нав’язувати регіонам підручники на «непотрібній мові» («Волинь-нова», 14 червня ц. р.). «Непотрібна мова», як з’ясувалося, – це українська (!?). Не більше і не менше. Бо, бачте, підручники українською в Криму та деяких інших регіонах країни не купуються, а тому їх не потрібно туди завозити.
Табачнику-українофобу, якого ще в епоху Леоніда Кучми згубило марнославство (будучи главою адміністрації Президента, він незаконно добився собі присвоєння звання полковника українських Збройних Сил), я не дивую. Він ще й не такі «перли» видавав і видає (на кшталт того, що галичани – то не зовсім повноцінні люди в його перекрученому розумінні).
Але виникає запитання: а де ж наш шановний Глава Уряду Микола Янович Азаров, якого, швидше всього, можна навчити китайської, але аж ніяк – української? Чому він не поставить на місце гуманітарного міністра, який, схоже, вже нікого не боїться в Україні, окрім Кремля? А хіба пан Президент не може твердо сказати: «У нас єдина державна мова – українська. Я її добре вивчив. І ви вивчайте, панове міністри, їх заступники, глави державних адміністрацій та іже з ними. Інакше підете туди, де Макар телят не пасе».
Однак нічого подібного з київського Олімпу не чути. Там, очевидно, живуть надією, що новий Закон «Про основи державної мовної політики», який правляча коаліція сподівається все-таки «протягнути» через парламент, додасть Партії регіонів декілька зайвих процентів на майбутніх виборах до Верховної Ради.
Не знаю. Можливо, на Сході і Півдні 5–6 відсотків, як передбачають деякі соціологи, і приплюсують. Але чомусь ніхто не рахує, скільки через таку недалекозору політику «регіонали» втратять на Заході і навіть у Центрі.
А, може, дійсно, не все так страшно, як старалися переконати в цьому на сесії міської ради колег депутати від Партії регіонів? Можливо, дійсно законопроект, підготовлений «видатними знавцями» проблем мови, невизнаними «геніями» в галузі лінгвістики, філології, синтаксису і пунктуації Вадимом Колесніченком і Сергієм Ківаловим, настільки досконалий, що відповідає усім європейським і світовим нормам людського спілкування? Зупинімося на основоположних моментах проекту, який налічує 32 статті.
Найперше, що пропонують пани Колесніченко й Ківалов, – це ввести поняття «регіональні мови», до яких належать: російська, білоруська, болгарська, вірменська, татарська, ідиш, кримсько-татарська та інші – всього 18. Будь-яку із них пропонується використовувати на території регіону, якщо на ній спілкується 10 і більше відсотків мешканців.
Обсяги регіональної мовної групи визначатимуть, виходячи з даних Всеукраїнського перепису населення. Але ініціювати використання регіональної мови можуть і самі люди, зібравши підписи більш як 10 відсотків мешканців регіону.
Хоча головною мовою для органів влади, місцевого самоврядування, судочинства, економічної і соціальної діяльності залишається українська, законопроект має на меті зробити загальнодоступними публікацію і переклад всіх необхідних документів на регіональні мови.
Як людина, котра все своє свідоме життя має справу із журналістською діяльністю, а, отже, знайома трохи із проблемами мовознавства, мушу сказати: оті пропозиції, на мій хлопський розум, вписуються в контекст народної мудрості: «В городі – бузина, а в Києві – дядько». Адже навіть неспеціалісту зрозуміло, що ні про який захист мов національних меншин тут не йдеться. Головна мета – використовуючи Закон, запровадити в областях, де мешкає понад 10 відсотків росіян, російську мову, зробивши її під виглядом «регіональної» другою офіційною.
Але, навіть якщо припустити, що бурхливого розвитку наберуть й інші мови (яких, до речі, нині ніхто не ущемлює), то у що перетвориться унітарна Українська держава? У федерацію, де кожен її суб’єкт матиме «свій нрав і права», чи у новочасну Вавілонську башту, котра, як пам’ятаємо з переказів, розвалилася одразу, як тільки кожен будівничий став розмовляти своєю, або «регіональною» мовою? Чи цього й потрібно колесніченкам–ківаловим і тим, хто спить і бачить Україну, розділеною на Схід та Захід, підпорядкованою кремлівським можновладцям? Адже є вже «розумні голови», котрі пропонують відділити західні території країни від центральних і східних, а Крим взагалі «повернути» Росії.
Що й говорити, небезпечні ігри затіяли деякі горе-політики. На 21-му році Незалежності України вони раптово «прозріли» і стали надто зворушливо «турбуватися» про права національних меншин, заперечувати роль національно-визвольної боротьби в українській історії, говорити про канонічність і неканонічність різних гілок Православ’я тощо. Їм можна було б повірити, якби ці пани справді любили Україну, її народ, його минуле і сучасне.
Але вони люблять лишень себе у цій нещасній і згорьованій Україні, заради теплих місць у парламенті готові втягнути людей у міжконфесійне і національне протистояння, викликати нові соціальні і політичні потрясіння, відвернувши увагу від гострих проблем сучасності.
На сесії міської ради, з розповіді про яку я почав свої нотатки, виникла ще одна ситуація, про яку варто згадати. Сергій Кошарук («Совість України»), колишній міський голова Ковеля звернувся із депутатським запитом, в якому запропонував організувати процес «підготовки та реалізації місцевої Програми розвитку і підтримки української мови та культури в м. Ковелі, забезпечення повноцінного функціонування української мови, відповідного її статусу єдиної державної, в усіх сферах суспільного життя міста».
На думку пана Кошарука, така Програма мала б передбачити наступні заходи: «фінансову та організаційну підтримку вчителів української мови та літератури з метою заохочення їх діяльності в позаробочий час; фінансове та організаційне стимулювання громадських організацій та фізичних осіб-активістів до проведення заходів і реалізації проектів, спрямованих на розвиток і підтримку української мови, придбання для шкільних бібліотек періодичних видань, інших друкованих та електронних носіїв інформації, що мають на меті розвиток і підтримку української мови; недопущення ігнорування української мови у представленні назв об’єктів сфери державного управління, місцевого самоврядування, виробництва і торгівлі товарами та надання послуг тощо; утвердження української в якості єдино можливої мови офіційного спілкування та діловодства, в першу чергу – серед службовців органів місцевого самоврядування, керівників та персоналу комунальних підприємств, серед депутатів Ковельської міської ради».
Я майже дослівно процитував основні положення депутатського запиту С. Кошарука на його прохання. Однак сесія міської ради запит не підтримала, хоча міський голова Олег Кіндер запевнив, що пропозиції Сергія Дмитровича будуть розглянуті і на його звернення буде дана відповідь. Ряд колег-депутатів, зокрема Олена Євсюк, Святослав Степанюк (фракція «ВО «Батьківщина») та інші піддали критиці позицію пана Кошарука. Вони мотивували свою незгоду тим, що найперше слід домогтися неприйняття законопроекту про мовну політику в другому читанні, бо коли Закон схвалять, то говорити про якісь місцеві програми не доведеться. Адже коли, скажімо, у Ковелі деякі активні українофоби зберуть підписи більш як 10 відсотків мешканців міста з вимогою в якості регіональної використовувати російську мову так, як це дозволяє схвалений у першому читанні законопроект, то що тоді робити міській владі? Підкоритися волі меншості чи закликати до супротиву українську більшість?
Окрім того, як зазначали окремі депутати, говорити про додаткове фінансове забезпечення навіть найпрогресивніших місцевих програм в середині бюджетного року – це щонайменше нелогічно. Тут уже «попахує» популізмом або кон’юнктурою. Про інші аргументи, які наводилися, говорити не буду, бо вони образливі для Сергія Дмитровича. Будемо сподіватися, що в процесі своєї подальшої депутатської діяльності, активної роботи в засіданнях постійних комісій ради, її сесій він зуміє знайти спільну мову з колегами.
Прошу вибачення у читачів за те, що мої нотатки виявилися занадто розлогими і, можливо, надміру емоційними. Але повірте: я не можу бути спокійним, коли в незалежній державі на 21-му році її життя підіймають голову українофоби і шовіністи. Неможливо навіть уявити, що подібне могло б мати місце у наших сусідів – поляків, литовців чи латишів. Не кажу вже про країни Європи, де свято бережуть свої історію, мову, культуру.
Ситуація, в яку нас втягують ворожі Україні сили при мовчазному потуранні влади, тим більш обурює, що ніяких підстав говорити про загрозу «регіональним» мовам, в тому числі російській, в Україні нема!
Переважна більшість друкованих засобів масової інформації у нас – російськомовна. Практично всі телеканали переповнені російськомовними серіалами, фільмами, розважальними програмами. Навіть два провідних ток-шоу, які дивляться українці («Свобода слова» на Першому національному та «Велика політика» на «Інтері»), ведуть російськомовні Савік Шустер і Євгеній Кисельов.
То яку мову треба рятувати: ніби-то державну українську чи «регіональну» російську?
Я не русофоб. Люблю російську мову, літературу. В Росії у мене живуть двоє братів із сім’ями. Я знаю, який добрий, щирий, гостинний в більшості своїй російський народ.
Але я, в першу чергу, – українець. І хочу жити в Українській державі, де – українські влада, мова та історія.
Переконаний, що цього ж хочуть мільйони моїх співвітчизників.
Микола ВЕЛЬМА.
Залишити коментар