Будьмо гідними наших героївНаближається свято Покрови і вояків Української Повстанської Армії. У цей день вшануймо тих, хто своєю кров’ю здобував Незалежність України. Вклонімося їх жертовній любові до Вітчизни. Молитовно пом'янімо полеглих, а живих зігріймо теплом наших сердець.
Найкращі осінні квіти і щирі слова вітань – Ганні Йонівні Зеленій, уродженці й жительці Скулина. І хоч вона вже не раз була героїнею газетних публікацій, хочеться, аби її життєву історію почуло якомога більше наших земляків, особливо – молоді, щоб відчули захоплення і гордість за наш народ. Нехай цього разу це буде розповідь відомого українського письменника Василя Шкляра, який познайомився з Ганною Йонівною далекого 1975 року.
«Нас зустріла немолода вже, але напрочуд жвава й вродлива жінка. Синіших, як у неї, очей я ще не бачив. Виявилося, що це була колишня повстанська зв'язкова Ганна Зелена. Сам Клим Савур, відомий провідник УПА, дав їй псевдо «Гива» (тобто плакуча верба), тож можна лише уявити, якою гнучкою та красною була ця синьоока дівчина з русявим волоссям.
Саме у коси вона вплітала грипси (таємні записки упівців), щоб пройти з ними крізь ворожі заслони до своїх. 1942-го їй було п'ятнадцять літ. І ось це юне дівча спритно долало небезпечні повстанські стежки, тут і там вислизаючи з ворожих пасток. Від гестапівців утекла, польських жовнірів перехитрила, від червоних одкараскалася...
Розповіді Ганни Зеленої про її пригоди могли б стати основою доброго роману. Як і її поневіряння по совєцьких катівнях та норильських концтаборах. Адже 1945-го Ганнусю таки схопили «визволителі» і засудили на 10 років таборів та 5 літ заслання!.. Це ж як треба було боятися цієї дівчини, щоб придумати для неї стільки тюремних мурів! Ні вічна мерзлота Норильська, де температура становить 30-40 градусів нижче нуля, ні нелюдські умови життя та праці, ні диявольська система знущань не зломили українського духу.
Як документальне свідчення про пережиті страждання зберігся з тих часів вірш, написаний кров’ю серця:
Осінні квіти змерхли вже,
обпечені вітрами.
Тут все вороже і чуже, а вітер
свище в грати.
Я пам'ятаю, нене, Вас, як
плакали за мною
І на прощання раз у раз махали
вслід рукою.
Тюрма московська навісна – в
ній мушу вікувати.
Чужа холодна чужина, а вітер
свище в грати.
Ой, не радійте, вороги, хай сміх
уста вам скрутить,
Пощезли б всі ви до ноги від
власної отрути.
Я виживу катам на зло, мене їм
не зламати,
Десь з України йде тепло, хоч
вітер свище в грати.
Під час відомого Норильського повстання в'язнів Ганнусю Зелену було тяжко поранено. Майже три роки поневірялася по табірних лазаретах, перенесла дев'ять операцій. Повернулася до свого села із тавром «особливо небезпечного злочинця», тож не дали їй тут і передихнути – вислали до Дніпропетровської області на сільськогосподарські роботи. Згодом колгосп таки відпустив її, хвору й знесилену, до рідного села».
Довгим життям обдарував Господь Ганну Йонівну, щоб змогла вона дочекатися незалежної України. У невсипущій праці, турботах про трьох дітей минали літа. Та ніколи не забувала вона повстанського братства. З її ініціативи в Скулині було зведено пам'ятник борцям ОУН-УПА. На запитання, чи не шкодує вона про втрачену молодість, і як учинила б, якби повернути час назад, Ганна Йонівна відповідає: «Не шкодую анітрохи. І якби повернути час, то не записки передавала б, а пішла б захищати Батьківщину від ворогів з автоматом у руках».
Воістину, приклад, гідний шани і наслідування.
А що ж ми, нинішні діти України? Чи гідні ми своїх героїв? З цього приводу згадуються слова іншого письменника, журналіста Миколи Чорнокниша: «Із волі невблаганних життєвих обставин вони приречені були на передчасну трагічну смерть. Знали вони чи не знали, що приречені, – зараз вже неважливо. Вони боролися до кінця, і сама ця обставина уславлює їх імена.
Бо ж це від Бога – боротися до кінця. До розпинання, яке б воно не було. Та, напевне, вони й гадки тоді не мали, що тривалий час їхні нащадки-українці (майже усі!) не просто забудуть про них, але й усіляко будуть від них відхрещуватися, з чужої, ворожої намови зневажаючи і проклинаючи їх. Тяжкий, як Іудина зрада, гріх відступництва – гірка правда нашої історії.
Зорячи з небесних чертогів на всіх нас, чи не відчувають вони жалю за передчасно згубленим юним життям, яке дається Богом один лише раз, питаючись у себе: задля кого і задля чого жертвували ним?».
Гірчать нам докори нашої совісті. Але знаємо: та велика жертва не була даремною – збулася мрія відважних, на їх крові виріс собор Української держави. А ми, їх нащадки, не маємо права забути, зневіритися, розчаруватись, опустити руки, бо це означало б зрадити їх. Мусимо бути гідними їх і продовжувати їх справу.
Слава Україні! Героям слава!
Ольга БИЧКОВСЬКА, методист Ковельської центральної
районної бібліотеки.
Залишити коментар