У Бога — всі рівніПісля публікації замітки «День селища із «кислинкою» Галини Оліферчук («Вісті Ковельщини» від 5 вересня ц. р.) захотілось і собі висловити свою думку через газету.
Мені приємно, що автор статті Галина Оліферчук не стоїть осторонь подій, які відбуваються в Люблинці. Коли ми говоримо правду, в житті дуже часто наші слова піддають критиці і навіть осудженню. Бо багато люду, знаючи «свою правду», нічого іншого не чують і не хочуть чути.
Я цілком згоден з авторкою статті, що за шумом двигунів, від яких надували матраци, не всім людям було добре чути урочисту частину свята. Надіюсь, що на майбутнє організатори свята прислухаються до думки людей.
Мені також приємно, що Галина Оліферчук, не будучи прихожанкою нашої церкви, так доброзичливо висловила свою думку про участь УПЦ Київського Патріархату в святкуванні Дня селища. Її думки не настроєні проти віруючих інших конфесій, а навпаки – авторка закликає до єдності і любові один до одного.
Проте, на превеликий жаль, сьогодні багато людей, навіть тих, що живуть на одній вулиці (я вже не кажу про інших), чомусь з неприязню ставляться до Української Церкви. Але чому? Чому ми, будучи українцями, не маємо права (а дехто і не хоче сам) слухати Слово Боже рідною українською мовою? Чому поляк чи італієць не слухає службу українською мовою, а лише своєю рідною мовою, мовою свого народу? Бо він чужого не хоче, а дорожить своїм.
Тарас Шевченко писав: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Та ми давно відцурались від свого, а чужому лише раді. Чому так?
Патріарх Філарет сказав такі слова: «Ми повинні всіма силами захищати нашу Українську державу. Чому? Тому що не буде Української держави – не буде розвитку української мови і культури, українського богослів ’я і духовності. Тому що наш великий сусід всіляко намагається повернути нас до старого. Ліквідувати нашу мову, зробити нашу історію своєю, все найкраще приписати собі. А нас обзивати хохлами. Що й такого українського народу не існує».
Живу я в Люблинці зовсім недавно — 2,5 роки. Родом я з княжого Володимира. В селищі звершую служіння у каплиці Вел. Пантелеймона Цілителя УПЦ Київського Патріархату, а поруч будуємо величний храм на честь угодника Божого — Пантелеймона.
З ласки Божої у 2005 році була зареєстрована наша релігійна громада та почали звершуватись перші Богослужіння. Завдяки головному лікарю (нині покійному) Миколі Горі була виділена кімната для звершення служби в амбулаторії. Потім Господь допоміг отримати земельну ділянку під будівництво храму на 200 вірних. Зараз тимчасово служіння звершуються у каплиці, яка розташована поруч біля храму.
Протягом усього часу було багато перешкод – як від влади, так і від людей. «Не має Українська Церква майбутнього» – закидали на нашу адресу. Тоді виникає запитання: «Хто ж ми?». Маючи незалежну державу, хоч зовсім ще юну, хіба ми не претендуємо як народ на свою незалежну Церкву, саме з Київським престолом, Київським Патріархом та центром – Києвом, де 1025 років тому, відбулась велика подія Хрещення наших праотців, Рівноапостольним князем Володимиром? Він згуртував і об’єднав в єдину сім’ю цілу Київську Русь.
Зараз багато хто вважає, що «наши прєдкі звалісь русскімі людьми». Дуже гарно спростовує цю думку у своїй праці: «Хроніка великого ошуканства» Галина Могильницька «... наші предки в часи Київської Руси звалися не «русскімі», а русичами. Згадаймо «Слово про похід Ігорів»: «З вами, русичі, хочу голову зложити...».
Дуже часто, збираючи пожертви по цілому району на будівництво нашого храму в Люблинці, чую запитання: «Ви з Православної чи Української Церкви?». Якщо з Православної, то дамо пожертву, а Українська – неблагодатна, неістинна». Нерідко вислуховуємо цілий ряд слів з нецензурного лексикону.
Чому і хто робить цей поділ? Чому не хочемо зрозуміти, що нічого нам ділитись – нам потрібно об’єднуватись. Бо в єдності сила, в єдності любов, а де немає любові – там ніколи не було, немає і бути не може Благодаті Духа Святого. Святий Дух перебуває там, де є правда, де панує любов. Не від наказу, не від примусу, а від доброти і милосердя, які притаманні українському народу.
Рано чи пізно в Україні буде єдина Помісна Православна Церква, бо цього хоче Господь. І ми радіємо з того, що багато ієрархів та духовенства Московського Патріархату теж прагнуть цього, бо вони усвідомлюють, що процес об’єднання неминучий. Президент України Віктор Янукович теж вбачає великий позитив в об’єднанні українського православ’я і належно ставиться до УПЦ Київського Патріархату.
Ми сьогодні живемо в сприятливий час, адже нам не забороняється відвідувати храми, висловлювати свою власну думку і належати до будь-яких релігійних конфесій.
Не забуваймо, що ми – єдина, духовно багата нація, яка має спадок традицій та нескоримий український дух. Не ділімо наш люд на кращих і гірших, бо, як зазначила нещодавно у своїй статті Галина Оліферчук, «...на небесах немає «наших» і «ваших», у Бога – всі рівні».
Господь посилає дощ на праведних і грішних, освітлює сонячним промінням добрих і злих. Чому? Тому, що Він є Любов! Отже, нехай лунає у душах наших заповідь Спасителя: «Це Я заповідаю вам – щоб ви любили один одного» (Ін. 15,17).
Тож нехай між нами, українцями, не буде ніякого розбрату, а панують лише злагода і любов!
Отець Матвій ОЛІЙНИК,
настоятель парафії Великомученика
Пантелеймона Цілителя
УПЦ КП смт Люблинця.
Залишити коментар