Світ — словом поета і пензлем художникаПропоную на суд читачів поезії обдарованої Господом, талановитої людини, поета і художника, члена Ковельського літературно-мистецького товариства "Творчий світ" Федора Савлука (на знімку).
З дитинства Федір Йосипович захоплювався поезіями Єсеніна та Висоцького. Перший вірш про море чоловік написав ще підлітком, адже мріяв стати моряком. Згодом з'явилися поезії про кохання, про життя-буття. Сьогодні ж тематика творів поета є більш філософською, чимало й гумористичних віршів.
У спадок від свого дядечка-художника Федір Савлук отримав ще один дар – великий хист до малювання. Тривалий час працював у художній майстерні міста Ковеля. А в часи перебудови займався розписом храмів Польщі, Росії, України. З 2006 року його роботи прикрашають храми Волинського краю.
Кажуть, що Господь, даруючи людині талант, відзначає її своїм поцілунком. А у випадку з Федором Савлуком, здається, що Бог зробив це декілька разів.
Віра СЕМЕНІЙ,
голова Ковельського літературно-мистецького
товариства "Творчий світ".
Спочатку, дійсно, було слово.
І Слово Богом те було.
Що породило світ любові,
Та від гордині зло зросло.
В словах енергія могутня.
В ній порятунок і розгром.
До бджіл примазуються трутні
Сидіти за одним столом.
Слова війни, слова любові,
Слова і злагоди, борні
Впадуть – народжуються нові,
Мов колосок, що спав в зерні.
Летять слова, мов птахи різні,
До нас і зграями, й ключем.
І воск творять серця залізні,
І ранять гірше, ніж мечем.
Є в цьому хаосі словеснім
Закон, гармонія і смак.
Як Фенікс, з попелу воскреснуть
Слова в поемах і піснях.
Вже й зорі ніч в лантух збирає,
Схилився Місяць до верби,
Сидить поет, перебирає
Слова, мов зерна, для сівби...
Як новий день в міському парку
Дощем лице своє вмивав,
Присіла осінь на ту лавку,
Де вперше тебе цілував.
Вона всміхалась, модна пані,
Світився золота вінець,
І плаття шлейф її багряний
Грайливо пестив вітерець.
Було це не видіння зовсім
В холоднім полум'ї кленовім.
Побачив я не просто осінь,
А жар згорілої любові.
Ми в небесах тоді летіли
В шаленім вихорі життя,
Птахами в грудях тріпотіли
Коханням зранені серця.
Та відцвіла любові квітка,
Велике щастя надто кволе.
Де зникла ти, моя лелітко,
О, де ти, мій солодкий боле?
Весна життя стікає соком,
Барвистий день зміняє ніч.
Тьмяніють фарби з кожним роком –
Цінуй любов, не покаліч.
Здається, вмив і руки, й ноги,
Бо, де нашкодив, звідти втік.
Адам ховався теж від Бога,
Коли вчинив великий гріх.
Збувались прихоті, бажання,
Собі на втіху, і не раз.
Та є інстанція остання,
Що судить кожного із нас.
Вона мовчить собі до часу,
Чи спить, приглушена вином,
Але прийде одного разу
До тебе в ліжко перед сном.
Усе згадаєш і відчуєш,
Як здійме душу на мечі,
Неначе ніч переночуєш
У пекла вогненній печі.
І відтепер при кожнім русі
Вогонь вини палить пекучий.
Яким же буде суд Ісуса,
Коли так совість страшно мучить?
А зацвіту і заспіваю,
До Сонця щиро посміхнусь,
Коли з тенет чужого краю
Я в Україну повернусь.
Двома не можна йти шляхами,
Не можна серце розділить.
Як дві не може бути мами,
Як два життя не пережить.
Сім'я розпалася, і горе
В серцях дитячих, наче море,
Здіймає хвиль шаленні гори,
Що затуляють Сонце й зорі.
Не видно берега без краю
На дні затопленого Раю
Дитя шукає порятунку.
Одна у нього лише думка,
Як об'єднати маму й тата,
Обох за шию обійняти
І завести разом до хати,
Щоб задзвеніло в хаті свято.
Яке було у них весілля,
Веселе, гамірне застілля
І клятви вірності в коханні
До самих днів життя останніх!
На жаль, у світі владарює
Гординя, зрада, і горює
Дитина, квіточка весняна,
Що тягне ручки кожен ранок
До наймиліших двох облич,
Та поміж ними – темна ніч.
Усі колись були дітьми,
Чому ж тепер серця в пітьмі?
В тверді характери залізні
Приходить мудрість, але пізно.
Сім'я розпалася, і горе,
В дитячих душах – чорне море.
Не випускайте гнів на волю,
Дитячу не калічте долю.
Нехай у ласці, добрім слові,
Наслідуючи вашої Любові,
На радість світові зростає,
По мамі й татові звіряє
Той шлях, який веде до Раю.
Федір САВЛУК.
Залишити коментар