Краса її душіРозповім вам про свою подругу й сусідку, з якою пройшли випробування повоєнного лихоліття, Євгенію Антонюк, котра мешкає у Кривлині. А розпочну з того, що війна припала на наше босоноге, голодне й холодне дитинство.
Ми – "діти війни". Євгенія Йосипівна, 1940 року народження, а я – 1939 р. Жили тоді на хуторі "Василівщина".
Жили бідно, але дружно. Раділи і співчували один одному в хвилинки радості й смутку. Підтримували, радились, одним словом – усе робили разом. Пасли корів, брались за непосильну роботу.
Закралися у самісіньку глибину душі гіркі спогади про те, як збирали у полі колоски, що де-не-де "заховалися" після зібраного врожаю. Хутір наш був чималий, аж на 20 хат.
До школи доводилось долати чималу відстань, адже знаходилась вона у селі. Уроки проходили по хатах, а ми, дітлахи, з цікавістю вчились читати і писати. Невдовзі створили колгосп. Усе робили вручну: косили, орали, копали, сіяли.
Після війни люди переселялись у село. Багато хто із наших "хуторян" виїхав в другі райони, інші області.
Хоч нелегке життя випало на долю жінки, вона мужньо долала усі перешкоди, які зустрічалися на її шляху.
У моєї подруги була чималенька сім'я – 3 брати і 3 сестри. Батьків Євгенії Йосипівни, на жаль, вже немає в живих.
Вийшла заміж. Невдовзі народився син Віктор. В майбутньому став хорошим сім'янином, турботливим чоловіком і люблячим батьком.
Так склались обставини, що вийшла заміж вдруге. Прикро і боляче розповідати, але у 1988 році її чоловік загинув (нещасний випадок). Лишилася наодинці із своїми болем і тривогами, а на руках – дев'ятирічний син і п'ятирічна донька.
Де тільки бралися сила і терпіння! Син підріс, пройшов службу в армії, після завершення якої став студентом Луцького університету ім. Лесі Українки, обравши спеціальність вчителя фізкультури. У тому ж вузі навчалася донька, котра працює вчителем української мови і літератури в Мельницькій ЗОШ.
Діти Євгенії Йосипівни – гідні продовжувачі роду свого, трудолюбиві, добрі, чемні, ввічливі, розумні, привітні. А головне – вони так схожі на свою мудру й люблячу неньку
Євгенія БІЛЕЦЬ.
с. Кривлин.
ВІД РЕДАКЦІЇ: Ось такі вони, долі людські. Про кожного з героїв наших публікацій можна писати книги. Кожна ж сторінка із книги буття двох тезок, обох Євгеній з Кривлина, це – біль й розчарування, віра й надія, самопожертва й колосальна сила духу.
В листі, який надійшов до редакції від Євгенії Білець з Кривлина, вмістилась не лише розповідь про подругу. Вона розповіла трішки й про себе:
– Маю синів і невісток. Та діти розлетілись по своїх сімейних гніздечках. Чоловік помер у 2000 році, три роки минуло, як у Криму загинув син. Розрадою і втіхою є онуки. Їх у мене дев'ятеро.
А ще Євгенія Степанівна вітає свою подругу Євгенію Антонюк із днем народження, який вона відзначає сьогодні. Жінка адресує іменинниці найкращі побажання добра, здоров'я, благополуччя, всіляких гараздів та Божого благословення на многії і благії літа!
Залишити коментар