Одинокий скрипаль...З далеких мандрів прилітав вітерець, куйовдив біляву голівку Яся, огортав свіжістю малого пастушка, який босими ногами в густій траві збивав теплу росу, котру не встигало висушити Сонце. Бідна сирітська доля не балувала хлопця. Аби не вмерти з голоду, Ясьо змушений був пасти худобу по людях.
Зажене на пасовисько, приляже на зігріту Сонцем землю і спостерігає за кожною мурашкою чи жучком, що пробіжать зеленою галявиною. Спостерігав він і за травичкою, котра перешіптувалась з вітром, і за квітами. Все цікавило малого. Але найбільше приваблювала до себе рослинка, яку в народі називають грициками або пастушачою сумкою.
Цих біленьких квіточок росла сила-силенна, вони тріпотіли від вітру, і їхнє цвітіння нагадувало біля руна маленьких ягняток, котрі туляться біля пастушка. А опісля, як перецвітуть квіти грициків, на стеблах утворювались плоди з насінням, котрі нагадували маленькі балалаєчки. І від легкого подиху вітру вони починали бриніти. Ця мелодія була тихою і майже нечутною. Але малий Ясьо чув її. Йому кортіло і собі мати таку балалаєчку, тільки справжню, щоб грала голосно-голосно. За цими мріями і застав його хрещений батько, з яким він поділився своїм маренням.
Дядько був неабияким майстром: він змайстрував хрещенику скрипку і навчив його грати на ній. Ото було радощів і втіхи від подарунка! Ясьо був на сьомому небі від щастя. Пасучи на лузі корів і овечок, сідав на горбочку, діставав з торбини скрипку — і давай вигравати. Та так красиво і заворожено, що, здавалося, пташки і ті змовкали, прислухаючись до чарівної музики.
Тільки і втіхи було в малого Яся, що скрипка. Батьки рано повмирали від важкого злиденного життя, залишивши хлопця напризволяще. Дякувати Богу, що хрещений батько наглядав за Ясем.
Не зоглядівшись, за коровами збігли дитячі роки малого пастушка. І Ясьо став красивим парубком. Йому припала до душі сусідська дівчина Оксана, з якою він збирався одружитися. Ясева скрипка зачарувала її серце.
Одного разу повз Оксанину хату проїжджав багатий панич, якому впала в око врода молодої дівчини. Чорні вороні коні, що аж вилискували, зупинились коло воріт.
— Чия ти будеш, красуне?
— Моя, — відповів Ясьо, який був поруч Оксани. — Ось і весілля у нас незабаром. Правда, кохана?
—Але ж весілля іще не було — значить, ще не твоя. І шкода, щоб така краса дісталась якомусь злидареві.
Ясьо поглянув на свої полотняні штани і босі ноги, й серце зайшлося від образи. Сльози стиснули горло. Але нічого не вдієш, бо так воно і є. На діалог вийшла з хати мати Оксани. Подивившись на багатого панича, подумки уявила свою дочку панею, якби зятем був ось цей подорожній, котрий призупинився біля їхньої хати.
Думки матері враз перервались, бо голос панича сполохав їх.
—А чи віддасте свою дочку за мене? – спитав він. Мати мовчала, бо подумала, що це почулося їй, надумалось. Хто б не хотів мати такого зятя?!
Панич вдруге настирливо запитав:
— То ви згодні чи ні? А чи, може, я вам не до вподоби?
— Мати ніби прокинулася зі сну від почутих слів. І подумала: «А як же Ясьо? Адже він теж любить Оксану, і весілля вже назначено». Але думки про багате заміжжя дочки не покидали матір. В хаті панували злидні, а на виданні було ще три дочки, крім Оксани. Батьки жили бідно, бо не мали своєї землі, яку могли б дати замість посагу.
Ясьо підступив ближче до матері:
– Мамо, я кохаю Оксану, і ми ж уже заручені.
Але в матері враз в голові промайнуло її бідняцьке життя, яке з усіх куточків убогої хати вилуплювало свої банькаті очі і ніколи не давало спокою. “Коли ти будеш багатою, моя дочко, то і нам стане легше на світі жити”, — потішила себе мати.
Настрій старої Мотрі враз перемінився, і слова, сказані нею, мало не вбили Яся:
—Ні, синку, хоч ви й заручені, але ж іще не вінчані. Коли ж я на своєму віку не зазнала щастя, то хай хоч моя дитина буде щаслива.
Оксана не стала вмовляти матір, бо знала, що її слово – закон.
З тих пір постарів, затужив, посивів, як голуб, Ясьо. Живе один-однісінький у своїй убогій хатині. І найвірнішою подругою, розрадою для нього завжди є скрипка. Вийде надвір, сяде на порозі і почне грати. Та так жалібно, що і калина заплаче. І так усе життя...
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Залишити коментар