Як пара голубівБільшість людей щасливі настільки, наскільки вони вирішили бути щасливими.
Авраам ЛІНКОЛЬН.
Герої моєї розповіді міру свого щастя визначили самі і будували власноруч, наповнюючи його келих любов'ю і взаєморозумінням. Тепер вже білим снігом сивини роки притрусили голови подружжя Майданців – Івана Іовича та Римми Федорівни з Ковеля. Як пара голубів, більше п'ятдесяти років живуть у злагоді й любові ці хороші люди.
Іван Іович народився 1928 року в с. Пожарках Рожищенського району. У їх селянській багатодітній сім'ї росли 6 дочок і 3 сини. Іван був п'ятою дитиною, і вже у 5 літ пас гусей. А птиці тримали багато, бо ж сім'я велика. Так що було біля чого бігати малому з лозиною. У 6 років хлопець пас свою худобу: овечок та корів.
Школярем Ваня став переростком – у 8 років, бо не встиг записатися вчасно. У Пожарках школа складалася з однієї кімнати, яку виділив під клас у своїй хаті один селянин. Вчилися разом 45 дітей різних національностей та віросповідань. І всі між собою ладили, не було ніяких суперечок та непорозумінь.
Дітей православної віри Слову Божому навчав священик, і не ділились тоді на "московських" і "київських". Поляків навчав ксьондз. Чехів називали "гусистами", німців — "лютеранами". Кожна національність мала свого наставника з вивчення Біблії.
Іван Майданець був із сім'ї віруючих — адвентистів сьомого дня. Його, як і багатьох інших дітей цієї віри, Слову Божому навчав пастор. Біблія була основним предметом у школі, і в кінці навчального року учням видавали свідоцтво про знання її. Без цього не переводили в наступний клас.
Всі інші предмети викладав один учитель. Іван вчився добре, особливо любив математику, геометрію. Устиг закінчити лише 4 класи, коли почалася війна. Було вже не до науки, аби лишень вижити. А жили на хуторі, де було 20 хат.
На ніч всі люди збиралися в одну хату, бо боялися, аби хто не прийшов уночі і не перестріляв чи не підпалив. Двоє чоловіків сторожували надворі. Як тільки насувалася біда, — втікали всі до лісу, рятуючись від смерті.
У 1944 році всіх чоловіків з села (Іванового батька і старшого брата Петра також) забрали на фронт. Хлопцеві тоді було 16 років, і на його юні плечі лягла вся чоловіча робота. Разом із меншим братом Павлом та сестрами Іван косив, орав, утримував худобу. Після війни у жнива 1945-ого повернувся з Німеччини батько – живий і здоровий. Бог зберіг господаря сім'ї. Та не повернувся Петро, якому було лише 20 років — загинув, визволяючи Польщу, а похований під Краковом.
У 1947 році розпочалася колективізація. Іван підріс, став розбиратися у будівництві, зводив хати, бо батько навчив цій справі. У колгоспі цінували такого роботящого і тямущого робітника. Невдовзі хлопця навіть призначили бригадиром. І таких, як він, скликали у район, щоб підучити будівництву. Тоді ж районний архітектор запропонував Іванові вчитися у Києві на архітектора. Однак він відмовився.
Затим Іван Майданець пішов на три роки в армію. Служив у Східній Прусії. Але через проблеми із здоров'ям його комісували. Вдома підлікувався і продовжив будувати у колгоспі конюшні, корівники. А ще він був неабияким музикантом. Батько грав на скрипці, а синів навчив грі на духових інструментах.
Колись віруючі їздили на весілля без запрошень. Почують, що десь весілля, то вся молодь і їде. Іван теж їздив і грав. Весело й цікаво було. Аж тут жениться його двоюрідний брат у Пожарках, і на весілля приїхали хлопці та дівчата зі Львова. Була серед них вродлива росіянка Римма. Іван швидко накинув оком на красуню, та й пора було вже йому у 29 років створювати сім'ю. Познайомились, поговорили і… роз'їхались.
…Римма народилася у Красноярську в сім'ї баптистів, де виховувалося 6 дітей. Батько працював бухгалтером, а мама — комірником. До 4 класу дівчинка разом із сестрою пішки ходила до школи за 3 кілометри. А перед війною родина переїхала у Горно-Алтайськ, звідки й забрали батька на фронт. Та не повернувся він більше до рідних – похоронка сповістила, що загинув солдат під Сталінградом.
Мати з дітьми набідувалися у воєнні роки. А що Римма була найстаршою, то доводилося їй косити, обробляти город, допомагати мамі з меншими дітьми. Після семи класів дівчина вступила до фельдшерсько-акушерської школи, де провчилася всього рік, бо як віруючу за відсутність у суботу її дуже притісняли. Римма тоді переїхала в Україну у м. Умань, де закінчила школу фельдшерів і пішла працювати в село.
Івана ж думки про хорошу дівчину, з якою познайомився, не покидали – так запала вона йому в душу. І разом з меншим братом він спеціально поїхав в Умань, де була громада адвентистів сьомого дня, куди на зібрання ходила й Римма. До того молоді люди бачилися всього два рази. А під час третьої зустрічі Іван запропонував Риммі руку і серце. Дівчина, звісно, погодилася, бо бачила, що хлопець хороший, та й 30-й рік вже їй ішов.
Там же, в Умані, молодят повінчали, вони відгуляли невеличке весілля, й повіз Іван молоду дружину у Ковель в свої "хороми": хату-зруб на двох із братом Павлом. Як брати йшли на роботу в ДОК, то Римма брала цвяхи і підбивала дранку, щоб швидше закінчити хоча б одну кімнату. Ось так самі будували своє гніздечко в любові і доброті, не шукали розкоші, а терпіли і ні на кого не надіялися.
Через три місяці оженився й брат Павло, тож швиденько закінчили по кімнатці, а кухня була спільна. Невістки не сварилися, жили мирно, разом і дітей годували. Невдовзі закінчили будівництво хати, де й нині живуть два брати з дружинами, бо діти порозходилися, створивши свої сім'ї.
Римма Федорівна не шкодує, що доля закинула її на Волинь. Працювала медсестрою в шкірвендиспансері, залізничній лікарні, у госпіталі. І скрізь її підтримували Бог та вірне плече чоловіка.
Подружжя Майданців виховали дочку і сина, мають двох онуків і чотирьох правнуків, які тішать дідуся й бабусю.
Життя подружжя прожило достойно, завжди покладалося і покладається на Бога, Йому і дякують за все.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
НА ЗНІМКАХ: Іван Іович та Римма Федорівна МАЙДАНЦІ в різні періоди життя.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар