Вчителько моя!Щоб бути вчителем, потрібно дуже любити дітей. Тоді вони щасливі, що їх навчає педагог, який має золоте серце, переповнене любов'ю і добротою. В числі таких щасливчиків випало бути й мені.
Здається, зовсім недавно я сиділа за шкільною партою. Та збігли роки юності, і ми, колишні учні, стали вже сивочолими бабусями і дідусями. Але пам'ять про хорошу вчительку бережу у своєму серці й донині. Її уроки я любила понад усе, бо у них вона вкладала свою душу, навчила мене любити поезію, художні образи, прищепила уміння бачити красу рідного слова. Цей Вчитель з великої букви — Віта Антонівна Бородчук.
Вона народилася в 1927 р. на Вінниччині у с. Махнівці Махновецького району в сім'ї робітників. Її тато працював на цукровому заводі, а мама була вдома, бо ж сім'я велика — 8 дітей, і всім треба було дати лад. Дитячі роки дівчинки збігли "за коровами". Ходила в колгосп до сіна, бо ж була в сім'ї найстаршою дитиною. Пасла корів і разом вчила уроки, а байдикувати часу не було. Вчилася добре, але до війни встигла закінчити лише 6 класів. Після війни екстерном закінчила 7-й клас.
Порадившись вдома, Віта вирішила піти вчитися на педагога. Її двоюрідна сестра, що прийшла з фронту (лікар, старший лейтенант) дала адресу педучилища в м. Києві, і мама відправила доньку до столиці. Йшли удвох пішки 10 кілометрів до станції Козятин. Потім ненька посадила дівчину в поїзд, що прямував до Києва. Віта успішно склала екзамени і одразу вступила у педучилище, де вчилася 4 роки. Четвертий курс закінчила у Черкасах, куди перевели Київське педучилище.
Нелегкі були студентські роки. Стипендія на той час (на старі гроші) складала 120 крб. На студентську карточку видавали 0,5 кг хліба на день, обідали в їдальні. А в гуртожитку у грубці варили суп в бляшанці. Це була літрова консервна банка з-під якоїсь консервації. Туди кидали 2-3 бульбини, трохи солі — і такий був "студентський" суп.
Приїжджаючи на канікули додому, Віта, закутавшись великою хусткою, назад їхала на верху вагона, щоб не платити за проїзд (так економила гроші). Бо вдома ще були діти, яких теж потрібно було ставити на ноги. В жорнах надеруть зерна на крупи, 10 картоплин, трішки солі, цибулину та 25 крб. (старими грішми) — ото й усе, що могли дати батьки студентці. І хоч холод пробирав дівчину до кісток, коли їхала "верхи" на вагоні, все-таки вона не здавалася і впевнено йшла до своєї мети.
Швидко збігли роки навчання, і молоду вчительку направили на роботу у Волинську область, звідки була родом мама Віти (раніше Вінницької області не було, а була лише Волинська губернія). Приїхала дівчина в с. Римачі Любомльського району, щоб працювати вчителем молодших класів. Попрацювавши рік, здала документи в Черкаський педінститут і без усяких труднощів склала вступні іспити на філологічний факультет. Вчилася заочно.
Через 3 роки в Луцьку відкрився педінститут, і Віта Антонівна перевелася туди на навчання, щоб бути ближче дому. Поїхала на сесію в Луцьк, а з сесії не відпустили в с. Римачі вчителювати, а направили в с. Радехів того ж району директоро
м школи. В тій школі вже працювала вчителька української мови і літератури. І, щоб не розраховувати її, молода директорка, маючи добре серце, викладала зарубіжну літературу.
Школа була вечірня, де збиралася молодь на вечорниці. Там же молода вчителька познайомилася з радехівським красенем Василем Бородчуком, який на той час прибув у короткотермінову відпустку на 10 діб.
Цей день Віта Антонівна пам'ятає і досі. То було 25 серпня. Хлопець служив тоді у Берліні. Почалося листування. Листи, мов перелітні птахи, летіли з-за кордону від Василя до коханої. Їх вона береже й донині, адже кожне словечко, кожна буквочка дихають любов'ю її милого. Здавалося, що між рядків вона чує його дихання, бентежний стукіт серця. А букви, наче навмисне, самі складалися в слова: "Люблю… люблю…". Таке кохання не забувається ніколи, воно живе вічно.
В 1950 році закохані одружились. Зробили невеличку вечірку, бо за що було тоді влаштовувати весілля? Вельон і той був позичений, його свекруха власноруч одягла на голову невістці. Це означало, що Віту вона прийняла у свою сім'ю. 
Молоду дружину Василь Бородчук привів у хату до батьків, де, крім нього, було ще троє неодружених синів. Свекруха була доброю людиною, ставилась до Віти, як до рідної дочки. Та й вся сім'я Бородчуків була доброю. Ніхто в Радехові поганого слова не сказав про них, бо батьки виховали своїх синів у дусі любові і поваги.
Чоловік Віти Антонівни екстерном здав екзамени за 7-й клас у Любомлі і вступив до Дубнівського культосвітнього технікуму, одночасно працюючи завклубом в с. Радехові. Молода сім'я почала потроху обживатися: збудували хату, народився синочок-первісток Анатолій (на жаль, вже покійний).
В с. Машів Любомльського району була МТС, де виходила багатотиражна газета. І Василя Бородчука запросили на роботу в редакцію, а згодом перевели у Камінь-Каширський на посаду редактора місцевої газети. Сім'я Бородчуків змушена була продати хату в Радехові і переїхати в Камінь-Каширський. Там вони прожили 6 років. Віта Антонівна в школі викладала зарубіжну літературу.
Час ішов. Василя Бородчука перевели у Ковель на посаду редактора міськрайонної газети. А Віта Антонівна стала працювати в СШ № 7 вчителем російської мови і літератури. Її любили всі учні, бо вона любила їх.
…Моїй вчительці за 80, але вона і тепер весела, оптимістична. Її добра душа випромінює на обличчі любов до ближніх. Віта Антонівна переглядає пожовклі від часу листи, від яких віє любов'ю і спомином про їхнє сімейне щастя. Вона їх береже, як найдорожчий скарб, як дорогу реліквію — це її пам'ять. Пам'ять про того, хто її любив і був опорою в житті, хто був хорошим чоловіком, добрим батьком і сім'янином.
Про Василя Костянтиновича Віта Антонівна каже: "Якби всі чоловіки на світі були такі, як мій чоловік, то всі жінки були б щасливі". Жаль, що зараз його нема серед живих – скінчилась його земна дорога. Жінка сама, без чоловіка, тішиться донькою, 3 онуками, одною внучкою і двома правнуками.
… Я вдячна Вам, дорога моя вчителько, за Вашу доброту, щирі поради, за те, що Ви вчили мене бути людиною. Хай Господь дарує Вам здоров'я і щасливі миті в родинному колі!
З повагою і любов'ю –
Ваша колишня учениця СШ №7, випускниця 1978 року.
Галина СОЛОДУХА-ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
НА ЗНіМКАХ: 1,2 – Віта Антонівна в різні періоди життя; 3 – з чоловіком і свекрами.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар