Героїчна доля Таїси КочубейСвій 85-й день народження Таїса Кочубей зустрічала вдома. Надзвичайно хвилювалася, бо ж хворіє, та й вік. Можливо, думалось, і проведе свято вдвох із донькою Людмилою…
Та гості не минули її дому. Першими завітали представники Голобської райлікарні на чолі з головним лікарем Миколою Кобильчуком (фото 2). Теплі слова вітань, щира подяка ювілярці за багаторічну працю в лікарні пролунали від них щиро і з повагою.
Також подяку за героїчний подвиг у Великій Вітчизняній війні, активну життєву позицію висловили Таїсі Станіславівні перший заступник голови райдержадміністрації Михайло Стиранка, начальник відділу інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Наталія Хом'як, Голобський селищний голова Сергій Гарбарук, голова місцевої ветеранської організації Марія Янко, які вручили винуватиці подарунки і квіти (фото 1).
Весело стало в хаті, коли защебетали діти Голобської школи, які прийшли привітати ветерана з вчителькою Наталією Бобко.
Схвильована увагою, Таїса Станіславівна витирала сльози, що туманили зір. Спогади далеких літ повертали її в минуле…
Ніби недавно приїхала в Голоби далекого повоєнного 1946 року. Втікала від холоду, голоду, злиднів із свого села Троянова, що на Житомирщині. Хотіла знайти хоч якусь роботу, бо треба було жити, а допомоги чекати – нізвідки. Росл
а сиротою. Батьків не пам'ятає, бо їх не стало, як дівчинці не виповнилося й двох років. Виховувала її тітка, яка теж невдовзі у "голодні" роки померла. Тасю віддали у дитячий будинок. Отаким було її сирітське дитинство. А юність? Її забрала війна.
Якраз неподалік села розмістився польовий евакогоспіталь. Маючи добре, чуйне серце, Таїса разом з подругами ходила туди і допомагала доглядати хворих, поранених: подавали воду, вмивали, приносили книги, прали бинти, а ввечері, втомлені, читали солдатам газети, листи.
Але фронт просувався на захід, і за ним – госпіталь. Довго впрошували дівчата генерал-полковника медичної служби, аби взяли їх санітарками. Тож 16-літньою дівчина-полісянка пішла дорогами війни, несучи мужньо в серці віру в перемогу.
Фронтові дорогі… Багато довелося їх пройти. Але і сьогодні Таїса Станіславівна пам'ятає все до дрібниць. Всього було: і горя, і радості, і пекучого болю. Бо як могло не боліти юне серце, коли вмирає молодий поранений? Але як воно раділо, коли солдат видужував і ставав у стрій! "Спасибі, сестричко!" – 
не раз чула вона від вдячних воїнів.
Жвава привітна санітарочка, яку називали "чижиком" (на фото 3 вона – в центрі), встигала скрізь: і добре слово сказати пораненому, і перев'язку вчасно зробити, і нагодувати, і прочитати листа з дому. А скільки солдатських трикутників-листів з фронту написала вона від поранених їх рідним і близьким! Тож для бійців була вона сестрою, донечкою, подругою. Тільки ночами сама сестричка плакала, бо їй нікому було писати…
Фронтовий шлях Таїси Кочубей проліг з Житомирщини на Волинь, у Карпати, Польщу, Чехословаччину. Пам'ятає вона визволення Володимира-Волинського, Турійська. Не забуде гарної природи Карпат і те, як було важко. Саме там отримала першу нагороду – подяку командування.
Виринають з пам'яті міста, де довго стояв госпіталь, де були важкі бої: Ченстохова, Бєльсько-Вяле, Заверце. У госпіталь везли багато поранених, і роботи вистачало всім. Тоді метку санітарочку взяли в операційну. Спали по годині, коли не могли вже стояти. Капітан медичної служби Аркадій Верещагін оперував цілодобово і не відпускав від себе невтомну помічницю.
В різних ситуаціях доводилося працювати: під бомбами ворожих літаків, без світла, при свічках. За самовіддане служіння людям Таїсі вручили тоді почесний нагрудний знак "Відмінник санітарної служби".
Працівники військового госпіталю зустріли Перемогу у місті Прешові, що за Прагою. Це був незабутній день, всі плакали, кричали, раділи і сумували за полеглими товаришами. Не вірилось, що пеклу вже кінець.
Проте війна для медиків ще не закінчилася: поранених треба було лікувати. Їх госпіталь переїхав під Київ, і тільки в серпні 1945 року Таїса демобілізувалась, отримавши маленьку армійську книжечку із записом "санінструктор". Як дорогі реліквії зберігає ветеран фронтові фото, подяки, документи.
Спливли роки… У Голобах зустріла Таїса Станіславівна свою долю, тільки недовго раділа жіночому щастю. Далися взнаки тяжкі поранення – чоловік помер, залишивши їй чотирирічну донечку. Відтоді Людмила стала сенсом всього життя жінки. "Відносини між матір'ю і дочкою я ставлю завжди в приклад своїм односельчанам", – каже селищний голова Сергій Гарбарук.
Життя цієї скромної нашої односельчанки сповнене не лише героїчними воєнними роками, а й багатолітньою працею у лікарні, участю в хорі ветеранів "Червона калина", зустрічами з молоддю. І кожного, хто торкається сторінок нелегкої долі Таїси Кочубей, охоплює почуття великої поваги до неї і захоплення ветераном.
Валентина СІЧКАР.
Фото з домашнього альбому.
Залишити коментар